Впродовж останніх двох десятиріч перед Хмельниччиною умови для освітньої діяльності ускладнилися. Більшість українських магнатів і багато шляхтичів на той час перейшли до католицького табору, деякі діячі культури, свого часу пов’язані з православною шляхтою, стали прибічниками унії 96. Ті ж, хто залишився вірними православ’ю, вважали необхідним згуртування всіх прибічників православної церкви. 1632 р. за угодою між керівниками Київського братства і тодішнім архимандритом Лаври Петром Могилою братська школа злилася з лаврською, що поклало початок Київському колегіумові (згодом перетвореному на академію) 97.
97 Як видно із заяв К.Саковича і М.Смотрицького, однією з головних причин їхнього розриву з православ’ям було те, що в православному таборі значним впливом користувались радикально настроєні діячі — однодумці Стефана Зизинія (Sakowicz K. Traktat o duszy, Kraków 1625, s. 140). 97 Хоча права вищого навчального закладу були офіційно надані колегіумові російським урядом у 1694 і 1701 рр., вже в 30-і роки XVII ст. сучасники називали цю школу академією (університетом) (див.: Ісаєвич Я. Джерела...с. 66; Šmurlo E. Kurie a pravoslavný východ v letech 1609-1654, Praha 1928, № 91, s. (II) 191).
1633 року польський уряд санкціонував обрання на київського митрополита Петра Могилу, який, за висловом Кирила Івановича, "зверг... з митрополитства" Ісаю Копинського. Зміцнення влади Могили, який став одночасно архимандритом Лаври і митрополитом, позбавило Київське братство можливості продовжувати свою діяльність. У цей час, особливо після поразки повстань 1637-1638 рр., культурні діячі радикального напряму все більше втрачають вплив на видавничу політику лаврської друкарні, яка опинилася під майже повним контролем контрреформаційно настроєної ієрархії, очоленої Петром Могилою. Встановити такий контроль допомогло й те, що в 1632 р. померли Тарасій Земка і Памво Беринда 98, визначні друкарі, з якими архимандрит не міг не рахуватися. Ті діячі культури, які залишилися при Лаврі (Філофей Кизаревич), і нові учасники лаврського вченого гуртка (Сильвестр Косов, Ісая Трофимович Козловський, Ігнатій Старушич та ін.) були однодумцями Могили або просто виконували його доручення. За влучним висловом М.Грушевського, "церковні й культурно-освітні інституції київські на кільканадцять літ злилися в одну велику могутню інституцію, кермовану сильною рукою Могили, що кладе глибокий слід своєї індивідуальності на всім характері культурно-релігійного київського життя сих часів, а навіть на культурнім життю цілої України" 90. Позицію митрополита Петра Могили і його найближчих співробітників багато в чому можна назвати суперечливою. Вони готові були залишатися лояльними до польського уряду за умови, що він забезпечить свободу дій для православної церкви і зважатиме на інтереси православної шляхти. І якщо в період співпраці Лаври з братством лаврська друкарня випускала вірші на честь запорізьких козаків, то тепер у публіцистичних виступах діячів Лаври звучить осуд козаків як "бунтівників". З таких позицій писали провідні лаврські автори того часу: Афанасій Кальнофойський у присвяті "Тератургіми" 1638 р., Ігнатій Старушич у "Казанні" на похороні князя Ігоря Святополк-Четвертинського. У той же час Петро Могила і його прибічники, які зберігали вірність православ’ю і погоджувалися на церковну унію лише за умови рівноправності сторін, зробили великий внесок у розповсюдження шкільної освіти, сприяли піднесенню літератури 100 , виступали за культурні зв’язки з усіма православними країнами 101.
98 З нотаток Кирила Івановича дізнаємося, що "Тарасій Земка умер на пухлину", а Беринда "умер в приморок". 99 Грушевський М. Історія України-Руси, т. 7, 1909 (1995), с. 424. Англ. переклад: Hrushevsky Mykhailo. History.., p. 331. 100 Див.: Перетц В.H. Исследования.., с. 117; Жуковський А. Петро Могила й питання єдности церков, Київ 1997, с. 102-103; Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України, Київ 1997, с. 65-67. 101 Зокрема, Могила використовував московські видання при підготовці текстів для публікації, а опубліковані книжки посилав російському урядові (АЮЗР, ч. 1, т. 3, с. 27-29, 71, 83, 86-87).
У видавничій діяльності Петро Могила керувався насамперед інтересами верхівки православної церкви, якою прагнув правити авторитарно, не визнаючи привілеїв ставропігійських братств. Братства західноукраїнських єпархій (крім львівського — конкурента у виданні церковних книг) він підтримував як противагу прагненню місцевих єпископів діяти незалежно від митрополії 102.
102 Садовяк Д. Петро Могила — митрополит Київський, Київ 2000, с.133-135. Якщо історіографія кінця XIX — початку XX ст. надто суворо ставилася до методів зміцнення Петром Могилою своєї влади, то в сучасній переважає інша тенденція — звеличення всіх сторін діяльності митрополита. При цьому ставиться під сумнів теза про контрреформаційний характер діяльності Могили та його однодумців, -так, начебто контрреформація це щось принципово негативне. Насправді, в історії церков (не тільки католицької і православної, але й усіх протестантських) чергуються періоди реформ і активізації мирян з періодами консолідації церковних структур, які, прагнучи зменшити впливи світського елементу, не відмовляються від певних організаційних та освітніх здобутків діячів попередньої доби. Все це стосується і могилянського етапу українського культурного і релігійного життя, яскраво відображеного в книговиданні. В Україні, як і в тогочасній Центральній та Західній Європі, незважаючи на посилення релігійних тенденцій, рівень культурних запитів суспільства зумовив збереження досягнутого раніше рівня секуляризації книговидання. До книг релігійного змісту і далі додавали цілком світські присвяти, вірші, передмови чи післямови. У передмовах і на полях сторінок подавалися наукові коментарі та пояснення малозрозумілих місць, наводилися поклики і цитати з джерел (у тому числі й цитати з грецьких авторів мовою оригіналів). Продовжують виходити видання "мовою простою", а для деяких книжок цією мовою перекладалися навіть фрагменти богослужбових текстів. Важливими подіями для всіх прибічників православ’я були підготовка в Києві першого зведеного викладу основ православного віровчення ("Православне ісповідання віри") і публікація щонайменше чотирьох видань укладеного на його основі короткого катехизму "Събраніе короткои науки о артикулах вЂры" 103. "Могилянське" віросповідання, яке прийняли всі православні церкви, сприяло зміцненню міжнародного авторитету київського науково-богословського гуртка серед православних, а згодом і серед католиків та протестантів. Те ж можна сказати і про найбільше за обсягом видання Лаври — Требник 1646 р. Широке використання в ньому, поряд з візантійськими та східнослов’янськими, західних (католицьких і протестантських) джерел було виявом певної толерантності, відсутності властивого фанатикам ізоляціонізму. В остаточному підсумку йшлося про залучення елементів західних вчень для консолідації православного табору 104. Свідома орієнтація на поєднання східних традицій з використанням здобутків західної освіти виявилась і в тому, що лаврська друкарня налагодила друкування книжок латинською та польською мовами 105. Ще наприкінці 1632 або на початку 1633 р. антикатолицький юридично-політичний трактат, який підготувала київська митрополія для роздавання на коронаційному сеймі (що почався 14 лютого 1633 р.), друкувався в друкарні Віленського братського монастиря 106.
103 З однаковою датою (1645) були надруковані два польські і два українські видання "Собрания...". Друге польське видання виявлено нами в результаті порівняння двох примірників з бібліотеки Синодальної друкарні в РДАДА — примірник № 4291 (зі збірки Симеона Полоцького) і примірник у збірнику № 4259. Два українські видання виділено Т.Н. Каменєвою і О.О. Гусєвою в збірці РДБ (УККП, 1976, 31, № 86, 88). 104 Жуковський А. Петро Могила.., с. 154-175; Феномен Петра Могили, Київ 1996, с. 126-180. 105 З вказівкою про видання 1597 g. у Новому Верещині (Фастові на Київщині) вийшла книжка київського католицького єпископа Йосифа Верещинського "Votum strony podniesieni wojny potężnej...". Однак поліграфічне виконання засвідчує, що це видання належить краківській друкарні Анджея Пйотрковчика. Бібліографи вважають, що вже в 1620 р. у Києві був виданий твір К.Саковича "Problemata Aristotelis" (NK 3, s. 198; Wąsik W. Sebastian Petrycy z Pilzna i epoka, Warszawa 1923, s.223-224; Sobieszczański F.M. Opisanie książki wydanej w 1535 przez Andrzeja Glabra z Kobylina pod tytułem "Problemata Aristotelis" i sprostowanie zdań o tymże dziele // Biblioteka Warszawska, 1869, t.2, s.523). Вивчення тексту передмови, а також шрифтів і оформлення і у цьому випадку показало, що воно вийшло в тій самій краківській друкарні Пйотрковчика в 1625 р. 106 На те, що бошура "Rzym albo stolica rzymska jeśli co ma do praw Korony Polskiej y Wiel. X. Litewskiego politickich krótkie uwazenie roku 1633 stanom koronnym na seym koronatiey podane" вийшла у світ у друкарні Віленського братського монастиря, вказують друкарські матеріали.
Однак 16 жовтня 1633 р. лаврська друкарня придбала від Львівського братства матриці латинського шрифту 107 і до кінця року встигла видати "Mnemosyne" панегірик Петрові Могилі польською мовою від імені "заснованого ним у Києві Парнасу". В книжці порівняно багато політичних акцентів, зокрема засуджуються наклепи "драконів і василісків" "на восточную правду". Виданню властиві ті особливості мови й змісту, які на той час стали традиційними для української панегіричної літератури; "Mnemosyne" — типовий зразок характерної для барокко "емблемної" поезії. Гравюри символічно-геральдичного змісту (серед яких є і зображення зодіаку й циркуля) та присвячені їм вірші тут взаємопов’язані і взаємодоповнюються. Широко використовується антична міфологія, насамперед, грецька. Символічна і сама назва — " Mnemosyne", за ім’ям давньогрецької богині пам’яті, матері муз. Колегіум порівнюється з Парнасом, як і у виданому дещо раніше (1631) українському панегірику "Евхаристеріон албо вдячность... Петру МогилЂ... от спудеов гимназіум... з школи реторики" (З. І., 241). Характер декламацій на пошанування впливової особи має і панегірик "Słowa z typographiey Pieczarskiey zebrane na przyiazd Je[go] M[o]s[ci] Io Moysia Mohily woiewody y hospodara ziem mołdawskich" (З. І, 241). Треба гадати, цей твір було опубліковано: друкарським працівникам личило вітати гостя друкованою працею. Однак жоден примірник не зберігся, текст твору відомий лише з перепису в одному із збірників фонду Синодальної друкарні (колишнього Друкарського двору) у Москві 108. Образною системою, почасти й змістом, твір близький до "Mnemosyne". Цілком можливо, в написанні обох панегіриків брав участь той самий автор (або автори). Адже тоді тривало тісне співробітництво лаврської друкарні з викладачами колегіуму. Допомога останніх була особливо потрібна при підготовці до друку іншомовних текстів. Лавра, яка раніше видавала тільки кириличні (церковнослов’янські й українські) книги, за допомогою діячів колегії змогла налагодити також і друкування латинських та польських видань. Твір першого префекта Києво-Могилянського колегіуму Сильвестра Косова "Exegesis" (З. І., 249) використовувався дослідниками в першу чергу як джерело з історії шкільництва у Києві. Однак він заслуговує уваги як пам’ятка публіцистики. Наприкінці книги вміщено "Elogium autorowi" — вірш студента поетики Дажбога Машкевича 109. За його словами, "щастям у нещасті" Креза було те, що син став на його захист; так само, мовляв, і син східної церкви Петро Могила закриває її своїми грудьми. Несподіваність асоціації (що її сучасний стан читач сприймає як штучну або щонайменше випадкову) характерна риса поетики барокко.
107 АЮЗР, ч. 1,т. 11, с.695. 108 РДАДА, ф. 381, оп. 1, спр. 1767, с. 133-140. 109 Опубліковано: АЮЗР, ч. 1, т. 8, Киев 1914, с. 447; Rothe H. Die älteste ostslawische Kunstdichtung. Erster Halbband, Giessen 1970, № 76.
Цікаву сторінку історії Київського колегіуму розкриває видана 30 липня 1636 р. брошура "Trigonus radości, dzielności, hoynosci..." — панегіричні вірші з нагоди приїзду до Києва білоруського шляхтича, підкоморія мстиславського Богдана Стеткевича (З. І., 255). Вірші написані від імені його сина, студента колегіуму Михайла Стеткевича працею і наглядом (praca zaś y dozorem) Павла Голодовича Остропольського, який був наставником ("інспектором") Стеткевича-молодшого. Очевидно, Голодович, за походженням міщанин з Острополя, — основний автор цього твору. Як було тоді прийнято, книжечка починається гербом і віршем "на славний клейнот старожитного у російській Сарматії дому панів Стеткевичів". Далі йдуть панегіричні вірші про синівську вдячність і радість з нагоди зустрічі з батьком. Буквально кожен рядок насичений ремінісценціями з античної літератури й міфології. Так, "емблемою" першого вірша є вислів Філострата (Флавія Філострата старшого) з його твору "Ікони": "Коли сонце своїм променем торкнеться бездушного мармуру (статуї) Мнемона, той наче починає говорити, дивитися, усміхатися" 110. В інших віршах образ сонця уособлює батьківське піклування про сина. На гравюрі з назвою "Емблема радості" зображено птахів, що знялися з дерева і несуть у дзьобах квіти назустріч сонцю. Вміщений поруч текст пояснює:
Матута" золотоволоса скоро в червонясті Почне вбиратися шати, Аполлон же кучері ясні Розчісує, встаючи з океану, і квадригою в зеніт вступає. Пташки летять йому віддати шану І зірвані квіти в дзьобах підносять.
Наступні вірші присвячені Стеткевичу-воїну. І знову порівняння зі світу античної культури — із Сцеволою, Алкідом, Коклесом. Ось ще один типовий фрагмент твору:
Лісіппе, з корінфського металу Відливай Богдана, батька мого. Гідний він щирого арабського золота... Мармуру гідний нумідійського або парійського. Ви, сицилійські сестри 111 , з Олімпом рівняючись, Славте Богдана...
Книгу закінчує складений у формі квадрата словесний лабіринт того типу, який Іван Величковський визначив так: "Сей лабіринт починається од середнєє літери, а кончиться на рогах" 112.
110 Тут і далі уривки з польськомовних і латинських віршів подаємо у власному перекладі. * Матута — староіталійська богиня світанку. 111 Сицилійськими сестрами музи тут названі тому, що покровителями пастушої поезії вважалися саме музи з Сицилії — батьківщини Феокріта. 112 Величковський І. Твори, Київ 1972, с. 84.
Панегірик на честь Б. Стеткевича, можна припустити, з’явився тому, що підкоморій мстиславський Богдан Стеткевич надав допомогу друкарням Спиридона Соболя і Києво-Печерської лаври: це засвідчують і присвячені йому видання (Апостол Соболя 1630 р., лаврське українськомовне Євангеліє Учительне 1637 р.). Загальний обсяг збережених до наших днів книжок латинського шрифту, виданих Лаврою перед 1648 р., — 216,5 арк., тобто менше 6% продукції цієї друкарні за ці роки. Проте серед польських її видань є важливі пам’ятки літератури і суспільно-політичної думки — переробка Києво-Печерського патерика, яку підготував Сильвестр Косов, цінна з літературного та історичного огляду книжка Афанасія Кальнофойського "Тератургема" (до якої було додано генеалогічне дерево князів Святополк-Четвертинських і план Печерська з перспективним малюнком — планом давнього Києва та частини Подолу) 113, врешті, фундаментальний полемічний трактат Петра Могили та його співробітників "Літос", головною темою якого була полеміка з західними критиками догматики та обрядовості східної церкви 114.
113 Войтович Л. "Teraturgema" Афанасія Кальнофойського як джерело з генеалогії князівських родин, Львів 2000. Репродукцію "Тератургеми" див.: HLEUL, vol. 4, р. 119-336. 114 Жуковський А. Петро Могила.., с. 176-178. За словами єзуїтського полеміста Теофіля Рутки, "Літос" писали "Косови і Калимони".
Усі п’ять відомих нині книжок, видрукуваних у Києві до середини XVII ст. латинською мовою, — панегірики, що їх написали слухачі Київського колегіуму. Укладання таких творів було тоді складовою частиною навчання. Деякі з панегіричних видань вирізняються оформленням. Панегірик Йосифа Калимона "Sol post occasum oriens..." — це декламація студента з нагоди відвідин Петром Могилою в 1641 р. колегіуму. Дуже характерні для естетики барокко і назва твору, і його структура, і ілюстрація. Наведемо повністю у перекладі назву: "Сонце, яке після заходу народжується. Для огляду подане у промові, коли риторичний горизонт у своїй київській колегії освітив своєю ясною присутністю на другий день Великодня року 1641 ясновельможний князь, високоповажний пан Петро Могила, з ласки Божої архиєпископ — митрополит київський, галицький і всієї Русі, екзарх апостольського константинопольського (патріаршого) престолу, печерський архимандрит. Виголосив Іоан Калимон, у тому ж колегіумі студент красномовства". Ілюстрацією до цієї назви і до всього твору є гравюрамідерит на звороті титулу: на картуші, прикрашеному стрічками і зображеннями плодів, чотири медальйони, на першому з них схід сонця, на дальших воно піднімається дедалі вище, освітлює квіти, що тягнуться до променів, будівлю з вежею (фортецю науки?) та астрономічний прилад. Це, до речі, найстарший відомий мідерит у київських виданнях 115. Образ сонця відіграє у творі подвійну роль. Як звернув увагу А.М. Робінсон, у віршах Симеона Полоцького сонце символізує царя як уособлення держави 116. Натомість діячі могилянського гуртка ще раніше використали цей образ для звеличення Могили — не тільки як глави православної ієрархії, але й як людини, яку вважали найавторитетнішим представником суспільної верхівки України і Білорусії. В той же час, промені сонця для них алегорія світла, яке несуть освіта, школа, наука. Хоча в панегірику, особливо в передмові, говорилося про Могилу як церковного діяча, символіка твору Калимона у своїй основі світська. Емблемний характер мають і вірші студента колегії Филипа Васильовича Баєвського "Choreae bini solis et lunae" (3.I., 336) з нагоди одруження у 1645 p. Януша Радивила з дочкою господаря Молдавії Марією Лупул (сестрою Роксандри, яка пізніше стала дружиною Тимоша Хмельницького). Символічно-емблемна образність як тексту, так і дуже майстерно виконаних ілюстрацій (мідеритів невідомого майстра та дереворитів гравера Іллі) тут ще більше ускладнюється 117. 115 Репродукція: Я.Д.Исаевич. Первые гравюры, с. 304. Передрук: Ісаєвич Я. Україна давня і нова, с. 121. 116 Робинсон А.Н. Симеон Полоцкий и русский литературный процесе // Симеон Полоцкий и его книгоиздательская деятельность, Москва 1982, с. 31. 117 Про це видання див.: Ісаєвич Я. Первые гравюры на меди, с. 303-305; Юрчишин О. Забута сторінка творчости гравера Іллі у XVII ст. (Ілля як майстер панегіричної ґравюри) // ЗНТШ, 1998, т. 236, с. 441-445.
Стилістично близький інший панегірик, виданий того ж року, "Sancti Petri metropolitae Kijoviensis thaumaturgi Rossiae... Petrus Mohila patroni sui iconismus" (З. І., 337). Автор назвав себе Теодозієм (Феодосієм) Васильовичем Баєвським (ймовірно, Феодосій — чернече ім’я Филипа Баєвського). Уже в назві твору виражена його ідея: П. Могила не просто продовжувач, а "відтворення", живе втілення свого патрона, митрополита Києво-Московського Петра. Підкреслюється, що дата народження Могили збігається з днем смерті його святого попередника. Як відомо, перший московський святий Петро Ратенський (родом з Волині) переніс митрополичу резиденцію до Москви і став близьким співробітником Івана Калити, засновником кремлівського Успенського собору. Невипадково одну зі сторінок твору набрано у формі хреста. Автор хвалить Могилу, передусім, як церковного освітнього діяча. Він твердить, що змалечку Петро любив навчання, малою дитиною грався книжками, коли ж виріс заснував два колегіуми. Поетичну (в тогочасному розумінні) майстерність автора засвідчує "потрійний" акростих: початкові літери перших рядків двовіршів утворюють зверху вниз слова vivat, середні літери цих же рядків — Petrus, кінцеві — Mohila. Автор вважав найважливішим створення зорового образу, звертаючись "до читача, швидше глядача зображення" — lector, potius spectator iconismi (гра слів — винесене в назву книги слово iconismus означає як "опис", так і "зображення") 118. До схарактеризованих тут творів близький стилем і структурою емблемний панегірик того ж Феодосія Баєвського "Tentoria venienti Kioviam... Adamo de Brusilow Sventoldicio Kisiel" 1646 p. (3.I., 355). Шлюбові Януша Радивила з Марією, дочкою господаря Молдови Васіле Лупу, присвячено і польськомовну брошуру з весільною проповіддю Петра Могили 119. Те, що київський митрополит дав шлюб за православним обрядом найбільшому протестантському магнатові, "некоронованому володарю Литви", з донькою володаря Молдавського князівства, розцінювали не лише як особистий успіх Петра Могили, а й як подію, що піднімала авторитет православної церкви 120. Цим і пояснюється видання книжок, присвячених цій події.
118 Deluga W. Kijowskie druki emblematyczne XVII i XVIII wieków wydań polsko- i łacinskojęzycznych // Mediaevalia Ucrainica, 3, 1993, s. 88-89. 119 Mohila P. Mowa duchowna przy szlubie lanusza Radziwiła, Kijów 1645. 120 Політичне значення цього весілля відзначив Янош Кемені, який був на ньому присутній (Kemény János. Önéltetirása és válogatott levelii. Ed. E.V.Windisch, Budapest 1959, 294-295 oldal). Див. також: Angyal A. Zur Geschichte der ukrainisch-ungarischen Literatur-und Kulturbeziehungen der Barockzeit // Orbis scriptus, München 1966, S. 65.
Орієнтуючись на запити читачів, Лавра поряд з книжками великого розміру (рекордним поміж ними був Требник 1646 р. — 783 арк. формату 2°) і далі видавала й малоформатні "подорожні" книжечки, призначені для індивідуального читання вдома і під час подорожі. Псалтир з молитвенником 1629 р. в 24-у частку аркуша має розмір поля набору 50×80-81 мм, Часослов у 12-у частку аркуша, виданий бл. 1633 р., — 48×77 мм, Анфологія 1636 р. — бл. 51×90 мм, Псалтир слідуваний 1644 р. — бл. 55×90 мм, Молитвослов 40-х рр. XVII ст. — ще менше: формат в 1/24, поле набору 40×65 мм, розмір книжки у оправі 50×94 мм. При такому мініатюрному форматі всі ці книжки мають досить значний обсяг — 300-500 арк. Частина малоформатних видань до нас не дійшла, як і випущені Лаврою різні оголошення та грамоти (наприклад, відома за згадками в документах друкована грамота про заборону книжки Євстафія Діпліца (Киселя) "Антапологія") 121. За свідченням Павла Алеппського, в Лаврі друкувалися "образи на великих аркушах" 122. У 1637 р. Афанасій Филипович повіз до Москви "образ паперовий" куп’ятицької ікони Богородиці, "которий того року перший раз з друку києвського видан" 123. Однак лише деякі зі збережених станкових дереворитів можна здогадно пов’язувати з київською друкарнею 124. Низку видавничих задумів лаврської друкарні не вдалося здійснити. В "Літосі" сказано, що залишилися ненадрукованими проповіді Кирила Туровського, Кипріяна і Григорія Цамблаків. За словами Дмитра Туптала-Ростовського, Петро Могила отримав з Афону "Метафрази" (Симеона Метафраста тлумачення житій) і мав намір надрукувати їх переклад. Михайло Сльозка згадував про підготовку у лаврській друкарні нового видання Біблії 125. Перевірку тексту здійснював Лаврентій Зизаній, а по його смерті — Кирило [Іванович]. Про це стало відомо із запису останнього: "Лаврентий Зизаній умер в Корцу, зкориґовавши Біблію з грецкою до Даниїла, а остаток я року 1640 в Печерску" 126. Біблію було задумано як ілюстроване видання, ймовірно меншого формату від острізької; гравер Ілля у 1645-1649 рр. виготовив для неї бл. 150 ілюстрацій; а ілюстрації до Апокалісису виконав у 1646-1661 рр. монах Прокопій 127. Смерть митрополита Петра Могили 1 січня 1647 р. не внесла істотних змін у видавничу програму друкарні. 9 квітня 1647 р. надруковано панегірик слухача філософії Йосифа Калимона на пошану Петра Могили у зв’язку з його похороном. З датою 18 січня 1648 р. вийшла Тріодь пісна, яка повторювала текст (в тому й перекладні синаксарі) видань 1627 та 1640 рр. Зберігся надрукований 1647-1649 рр. бланк грамоти, що засвідчувала відвідини прочанином Лаври 128.
121 Šmurlo E. Kurie... , s. 1-251, 11-114. 122 [Павел Алеппский]. Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века, вып.1, Москва 1896, с.59. 123 Коршунов В. Афанасий Филипович: Жизнь и творчество, Минск 1965, с. 106. 124 Клименко П. Українські ритодруки // Бібліологічні вісті, 1924, ч. 1-3, с. 117. 125 Тріодь цвітна. Львів, 1642, передмова. 126 Исаевич Я.Д. Новые источники.., с. 151. 127 400 лет.., с. 158; Клепиков С.А. Русские гравированные книги.., с. 151-154. Зібрані в книжечку відбитки гравюр Іллі відомі в науковій літературі як "Лицева біблія". Самі майстри лаврської друкарні називали її "кунштовою біблією". Див.: ЦДІАУК, ф. 128, оп. "друкарські", 1, од. 36. 128 РДАДА, ф. 210, спр. 264, арк. 75.
Очевидно, такого типу друків було значно більше, але випадково збереглися лише деякі з них. Показове для позиції керівництва лаврської друкарні опублікування 1648 р. — ймовірно, вже в перші дні національно-визвольної війни — тексту драматичних декламацій, що їх виконали студенти курсу риторики 1 травня 1648 р. Тут оспівувалися заслуги князя Яреми Вишневецького і його предків (Maiores... principum Korybut Wiszniewieciorum in suo nepote... redivivi ab auditoribus eloquentiae in collegio Mohilaneo Kioviensi comice cum eorum gestibus memorabilibus celebrati Anno Domini 1648 Maii die 1) 129. Свого часу і митрополит Петро Могила в передмові до публікації однієї з своїх проповідей нагадував про православ’я предків князя Яреми і закликав його принаймні не примушувати до католицтва своїх підданих 130. У такому ж дусі і в новому панегірику йшлося про вірність православній церкві предків Яреми Вишневецького, їхні заслуги в боротьбі християнських держав з турками й татарами. Наскільки безпідставними були надії авторів і видавців панегірика, показали події найближчих днів. Друкарня в 30-40-і роки залишалася добре організованим підприємством, що викликало захоплення сучасників 131. Кількість верстатів друкарні в цей час невідома; очевидно, їх було не менше чотирьох (стільки верстатів нараховувалося в 30-і роки XVIII ст., коли продукції не друкувалося більше, ніж у середині XVII ст.). Як видно з якості відбитків, обладнання було на рівні найкращих тогочасних поліграфічних підприємств. Багато особливостей оформлення, започаткованих лаврською друкарнею, були підхоплені іншими видавничими осередками. За нового (з 1647 р.) києво-печерського архимандрита Йосифа Тризни, як і в останні роки діяльності Петра Могили, на книжках не вказували імен технічних керівників друкарні, фахівців друкарського мистецтва. Однак не так давно вдалося встановити цікаві подробиці про одного з них. Мешканець Замостя, ієромонах Кирило, православний намісник Холмської єпархії, писав, що в 1644 р. "отець Самуїл, що з Вілна німець, друкар, поїхавши для потреб друкарських на ярмарок львовски[й] з лаври Печерської 21 декем[врія], умер в Львові 14 януарія в неділю. Повідав ми в келії моєй Андрей Скульський" 132. Відомо, що ще 1628 р. ієромонах Самуїл їздив до Москви з "изустным тайным словом" від віленського Святодухівського монастиря; 1636 р. серед осіб, які підписали "жалостний лист" Афанасія Филиповича на захист православ’я, був "Самоил Рогаля, друкар братства виленского" 133.
129 РДАДА, ф. 381, оп. 1, спр. 1767, арк. 601-610. Див.: Исаевич Я. Преемники.., с. 80; Radyszewśkyj R. Polskojęzyczna poezja ukraińska od końca XVI do początku XVIII wieku, Kraków 1996, cz. L, s. 139-140. 130 Петр Могила. Крест Христа спасителя и кождого человЂка, Київ 1632, арк. 11; Тітов Хв. Матеріали.., с. 169. 131 Павел Алеппский. Путешествие.., с. 59. 132 Исаевич Я.Д. Новые материалы.., с. 151. 133 Харлампович К. Малороссийское влияние.., с. 85; Коршунов В. Афанасий Филипович.., с. 128.
Пізніше Самійло Рогаля мешкав у Львові (де 1641 р. брав участь в обранні єпископа Арсенія Желиборського) і в Києві. 1643 р. ченця Самуїла відрядили з Києва до Ясс, де він організував першу друкарню в Молдові 134. Оформлення книг цієї друкарні забезпечив посланий з Києва львівсько-київський гравер Ілля, шрифт для неї виготовив незадовго до своєї смерті в Києво-Печерській лаврі 1642 р. Іван Бережанський (Підвисоцький), колишній острізький священик 135. У Києво-Печерській друкарні працювали фахівці не лише з Вільнюса, але й зі Львова та Кракова 136. Правдоподібно, саме краківських друкарів запросили для роботи у заснованому 1633 р. польському відділі лаврської друкарні. Проте більшість з-поміж працівників друкарні становили місцеві майстри. З третьої чверті XVII ст. не маємо звісток про друкарів з інших міст, а друкуванням польськомовних книжок займався тоді Іван Армашенко (Гармашенко) відомий і як літератор 137. Те, що починаючи з 40-х років у книжках перестали згадувати імена майстрів, мабуть, не випадкове: для їхньої творчої ініціативи у той час залишалося значно менше місця, ніж раніше. Як видно з наведених даних про тематику книг, діяльність друкарні дедалі більше підпорядковувалася суто церковним інтересам. Однак це був внесок у проведення тих "могилянських" реформ у ділянці інституціонального зміцнення церкви та систематизації догматики й уніфікації обряду, які надзвичайно піднесли авторитет української православної церкви не тільки в рамках тодішньої державної формації, але й серед усіх православних церков 138.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Київське лаврське друкарство 30-40 рр. XVIІ ст.» з дисципліни «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми»
