Сутнісною ознакою привласнюючого природокористування є привласнення, вилучення з довкілля потрібних для життя і придатних для безпосереднього вживання продуктів природи, головним чином рослинного та тваринного походження. Власне, вся хода антропогенезу, від початкової стадії існування Homo sapiens аж до виникнення продукуючого господарювання, визначалася тим, наскільки давні люди могли довести свою перевагу у безпосередньому змаганні з конкурентами за біопродукцію екосистем. Людські спільноти привласнення "дарів природи" 3Діиснювали трьома основними шляхами: збирацтво, полювання, рибальство. При цьому спроможність певної екосистеми утримати ту чи іншу кількість населення визначається показником, котрий іменується демографічною ємністю (ДЄ) цієї системи. Ще класик етнології Л. Г. Морган зазначав: "Кількість мешканців певно! області була обмежена обсягом засобів до існування, який вона дає. За часів, коли риба та дичина були основною їжею, необхідні були величезні простори для прогодування навіть невеликого племені".
Для різних екосистем ДЄ різна, одна з найвищих — для степових та лісостепових ценозів, мінімальна — для пустельних та льодовикових обширів. Скажімо, для тундри цей показник становить 1,7 чол/км кв, європейської тайги — 3,0, змішаних лісів помірної смуги — 7,4, сухих степів — 8,0, лісостепу — 17,3 чол./км кв (П. М. Долуханов, 1979). Сучасні традиційні культури свідчать про реальну залежність щільності населення і типу конкретного ландшафту: для австралійських аборигенів показник залюднення становив 0,04 чол./км кв, а для ескімосів Аляски — 0,081 чол./км кв (Ф. Роуз, 1989; М. Харуэлл, 1988). Дещо значніші показники, але також мізерні з погляду сучасності, характеризували щільність населення нганасан, юкагирів, чукчів, бушменів хунг — 0,1-0,2, збирачів народності хадза з Танзанії та індіанців доколумбової доби — 0,5 чол./км кв (Дж. Уайнер, 1968 та ін.). Подібна картина вимальовується, за даними реконструкції, і для минулих часів. Так, у суворих умовах верхнього палеоліту на теренах нинішньої Центральної Італії під час останнього зледеніння щільність населення становила не більше 0,01-0,02, а все неолітичне населення цього регіону коливалось у межах 800-1600 чоловік (История Европы, 1988, с.63). У цей час люди групувалися в общини, мінімальні розміри яких були 25 чоловік, які, у свою чергу, утворювали групи мисливців та збирачів чисельністю 200-500 чоловік. Тому навіть у найсприятливіших з кліматичного погляду європейських регіонах, якими були обшири Франції чи України, щільність населення була на той час незначною (0,07-0,1 чол./км кв), у верхньому палеоліті мешкало одночасно щонайбільше 20 тис. чоловік (П. Кууси, 1988; Р. К. Баландин, Л. Г. Бондарев, 1988). Подібна ж картина зберігається і в мезоліті: на території Східної Німеччини на площі в 47 тис. км кв проживало щонайбільше 1500 чоловік (А Ламберт, 1991, с 147). І це в краї, де нині людність перевищує десяток мільйонів чоловік.
Отже, тип природокористування, у даному випадку споживацький, лімітує чисельність людських популяцій, і є обмежуючим чинником розвою людства. Водночас, така життєдіяльність детермінує стан екосистем, в яких існують людські спільноти.
Здобуваючи з природних екосистем засоби до існування, люди, з одного боку, вилучали з них певні компоненти (аж до повного знищення чи витіснення деяких видів рослин і тварин), а з іншого — мали об'єктивну перепону зростанню власної чисельності, що визначалося ДЄ цієї екосистеми. Оскільки ж, як відомо (Л. С. Северцов, 1981), боротьба за існування чи конкурентні взаємини набуває різних форм (внутрішньовидової, індивідуальної, конструктивної, дотичної, міжвидової, міжпрайдової, міжпопуляційної тощо), то елімінація видів з екосистем, насичених людською присутністю, відбувалася за рахунок як прямого, так і опосередкованого антропогенного впливу. Скажімо, вилучення великих фітофагів (травоїдних ссавців — оленів, антилоп, коней) неминуче позначається на коливанні чисельності та самому існуванні популяцій хижаків, для яких ці тварини були основним джерелом їжі, як і для людини.
Слід підкреслити: людина — вид в екосистемах домінантний, а тому її життєдіяльність за будь-якого типу природокористування цілком спроможна спричинити кардинальні зміни таких систем. На це варто звернути увагу, оскільки до сих пір зустрічаються твердження, що давні гомініди жили із власним довкіллям у виключній гармонії. Наразі вже навіть архаїчні гомініди — ці класичні збирачі та мисливці — були для навколишнього природного середовища великою загрозою.
За підрахунками фахівців картина вимирання найближчих конкурентів ранніх гомінід (за кількістю родів) приблизно така: - серед наземних приматів з десяти родів вимерло чотири — Australopithecus, Gorgopithecus, Dinopithecus, Parараріо; інші ж примати вціліли лише тому, що покинули екологічну нішу архантропів і пристосувалися до споживання інших ресурсів (гілок, листя, кори дерев тощо); - з конкурентів-хижаків з восьми родів вимерло чотири, тобто рівно половина — Leecyaena, Euryboas, Machairodus, Homotherium; - серед тварин, з якими архантропи конкурували за коріння та кореневища, зникло п'ять родів з десяти (також половина) — Nyanzachoerus, Metridiochoerus, Kolpochoerus, Stylochoerus, Notochoerus; - так звана мегафауна, тобто некрофіли або ж поїдачі трупів, зазнали чи не найбільшого спустошення — вимерло 11 родів з 16; - з травоїдних сусідів та безпосередніх жертв гомінід вимерло 14 родів з 34.
Таким чином, поява архантропів в екосистемах призвела до кризових (якщо не катастрофічних) явищ всередині них: з 76 родів повністю вимерло 38 — рівно половина. Сам же склад вимерлої спільноти свідчить і про певні трофічні концентри життя гомінід: цілком слушним вважаємо висновок Б. Ф. Поршнева, зроблений ним ще у 70-х роках, що основною харчовою базою гомінід були трупи великих тварин. Втім ця гіпотеза ще чекає свого осмислення. Подібні втрати були для степових ценозів дуже відчутними, оскільки вони впливали на подальший процес екогенезу. Такі явища можна, безумовно, трактувати як кризові, а сам тип криз визначити як компонентні (видові) екологічні кризи, оскільки спостерігається елімінація окремих таксонів, але якість самої екосистеми залишається в межах припустимих параметрів. Кризові явища в довкіллі вимагали від людських спільнот відповідної реакції. Існує декілька можливих сценаріїв подальшого розвитку подій: спільнота могла захиріти та вимерти; нерідко вона змінювала стацію перебування, тобто мігрувала; практикувалася також зміна харчового субстрату, що для людини, на відміну від інших видів, дається набагато легше. Відтак, головним був шлях удосконалення засобів культурного типу адаптації до довкілля, самого способу природокористування, технологій тощо.
У плані оптимізації екологічної життєдіяльності людини в добу споживацького природокористування помітну роль відіграли саме технологічні зрушення, які уможливили підвищення продуктивності праці давніх людей, посилили їхні можливості в оволодінні ресурсами довкілля. Мова йде насамперед про такі інновації, як оволодіння вогнем, вироблення крем'яних наконечників, відкриття дистанційних знарядь (списа, дротика, стріли), користування одягом, житлом тощо.
Виникнення людини розумної також знаменувалося технологічними "проривами", пов'язаними, зокрема, з віджимною технікою обробітку кремню, завдяки чому не лише різко збільшилася продуктивність праці, а й стало можливим виготовляти цілі класи нових знарядь, а серед них — і вузькофункціональні. Поряд з тим, зрушення у сфері соціальних відносин, в комунікативних структурах, морфофізіологічній організації людей та інші інновації призвели до посилення тенденції перетворення Homo sapiens в домінантний вид для біосфери в цілому. В біосфері людині практично жоден вид не зміг скласти конкуренції, зрозуміло, як істоті родовій, а не окремим індивідам, котрі в своїх "локальних" поєдинках нерідко зазнавали і зазнають поразок. Але поза конкуренцією людина виявилася насамперед як здобувач, тобто діяла відповідно до класичних схем відносин типу "хижак-жертва", "продуцент-консумент" тощо. Завдяки цьому істотно зріс тиск на екосистеми навіть за умови привласнюючого типу природокористування.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Привласнююче природокористування» з дисципліни «Екологічна культура»
