Окреслені шляхи та форми екологізації людської діяльності призводять до розбудови цивілізації нового типу, хоча й зароджується вона ще в системі традиційного, екологічно небезпечного природокористування. Тобто в умовах нової методології взаємин людини з довкіллям, переосмислення цінностей людського буття такі зрушення здатні перерости в засіб ноосферизації біосфери, панування в ній засобів і вимірів розуму. Але важливо, щоб паростки нової філософії життя, цього своєрідного постнеовіталізму, проросли в душі кожної людини. У давнину український селянин, розпочинаючи навесні обробіток грунту, щоб знову вирощувати, спочатку дякував Господу, котрий дав змогу діждати цього часу, і вибачався перед землею, що доводиться її турбувати, тривожити. При цьому він бажав, щоб нового врожаю вистачило не лише для людей, а й для "горобця та хробачка". Подібне ставлення до об'єктів природи як до рівноцінних, самодостатніх, одухотворених властиве багатьом культурам світу. В середині XX ст. Альберт Швейцер назвав його "благоговінням перед життям", за яким не роблять відмінності між життям вищим і нижчим, більш цінним і менш цінним, пробують піднятися над людською суб'єктивністю та антропоцентризмом у розумінні та оцінці живих істот, ставленні до них. Тому витоки сучасної екологічної кризи багато хто вбачає саме в моральній проблемі, на що звернув увагу папа римський Іоан Павло II. Він підреслював: "Найглибшим і найсерйознішим свідченням моральних наслідків, пов'язаних із екологічним питанням, є неповага до життя, котра проявляється в поведінці людей, що забруднюють навколишнє середовище". Тому докорінна зміна раціонально-прагматичних пріоритетів освоєння світу на пріоритети гуманітарно-етичні має утримати цивілізацію на шляху сталого розвитку, запобігти глобальній екологічній кризі. Як засвідчує Святе Письмо, нехтування в прадавні часи моральними настановами обернулося для людей вселенською катастрофою — потопом. І лише праведність одного з землян — Ноя, зберегла людство, весь рід, від остаточного занепаду та вимирання. Нині ситуація повторюється, і знову на потребу цивілізації залучаються моральні імперативи. Саме вчення про моральні імперативи належить великому І. Канту. Розмірковуючи над доказами буття Бога, він послідовно спростував чинні на той час аргументи телеологічного, космологічного, психологічного та іншого гатунку. А натомість запропонував новий критерій, котрий — і лише він — відрізняє людину від усіх інших живих створінь, і даний він людям Богом. У даному контексті концепція категоричного імперативу І. Канта вимагає від людини діяти згідно з такою максимою, якою б вона бажала бачити загальний закон. При цьому до людини необхідно ставитися лише як до мети, але ніколи — як до засобу. Ідея екологічного імперативу, що набула популярності у 80-ті роки XX ст., посилює кантівський підхід поширенням відповідного ставлення і на світ тварин і рослин, біосферу загалом. Природа — не ресурс, а ціль, стався до неї так, як би ти хотів, щоб було влаштоване твоє власне життя: ось підґрунтя екологічного імперативу. Набуття інтегральним людським духом, як і кожною людиною зокрема, атрибутів екологічного імперативу — справа тривалого часу. І можна було б вказати на певну утопічність чи абстрактність подібного побажання, як це маємо у випадку з проектом "вічного миру" того ж таки Канта. Але чому цивілізація розвивається, чому невпинний поступ розсовує обрії людського життя? Очевидно, що без урахування метафізичних, навіть трансцендентних його регулятивів, до яких, безперечно, належить і екологічний імператив, пояснити ці феномени дуже важко. Тому значно продуктивнішим має бути підхід, зорієнтований на пошук конкретних шляхів та механізмів інституалізації вимог екологічного імперативу в нашому складному житті.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Екологічний імператив» з дисципліни «Екологічна культура»
