Початок ландшафтознавства: праці В.В. Докучаєва та його школи
У кінці XIX ст. географія вступила у складний, кри-тичний період своєї історії. Спеціалізація в дослідженні при-родних ресурсів (мінеральних, водних, лісових, земельних) все поглиблювалась, що сприяло формуванню окремих гео-графічних дисциплін. Традиційна «єдина» географія розпа-лась і вичерпала себе. Географія залишилась без власного предмета дослідження, було незрозуміло, чим повинен за-йматися географ, якщо є кліматологія, біогеографія, геомор-фологія та ін. З’явилося декілька поглядів порятунку географії, деякі вчені дотримувались думки, що географія повинна просто описувати земний простір, без встановлення і пояснення будь-яких законів. Ідеологом цієї концепції був німецький географ А. Геттнер27. Інші вважали, що географи повинні займатися поясненням впливу географічних умов на матеріа-льну культуру, історію суспільства, а також політику. На той час у Росії формується потужна географічна школа. Її засновником став професор Петербурзького уні-верситету В. В. Докучаєв28, великою науковою заслугою яко-го було створення науки про ґрунт. Погляди Докучаєва на ґрунт: ґрунт є результатом вза-ємодій усіх географічних компонентів – материнської поро-ди, тепла, вологи, рельєфу і організмів. Він є неначе продук-том ландшафту і в той же час його «дзеркалом». Ґрунт став останньою ланкою у системі географічних зв’язків, якої до цього не вистачало. Тому від вивчення ґрунту залишався один крок до географічного синтезу, і його зробив В. В. До-кучаєв. Ґрунт став першоджерелом більш складних географі-чних узагальнень. У 1898 р. він дійшов думки про необхідність розроб-лення нової науки про співвідношення і взаємодію між усіма компонентами живої і неживої природи і про закони їх спіль-ного розвитку. Сам Докучаєв не дав ніякої назви цій науці і не встиг здійснити свій задум – присвятити їй спеціальну книгу. Але його найближчі учні і послідовники передбачили в ідеях Докучаєва початок сучасної географії. У 1898-1900 рр. вийшла серія статей, у яких В. В. До-кучаєв викладав своє вчення про зони природи, або природ-но-історичні зони. Це вчення послужило немовби вступом до нової науки про співвідношення і взаємодію між живою і не-живою природою. Вперше зональність трактувалась як світо-вий закон, дія якого поширювалася на всі природні процеси, які відбуваються на земній поверхні, включаючи і «мінераль-не царство». Докучаєв вперше на практиці здійснив принцип ком-плексного польового дослідження територій шляхом органі-зації відомих експедицій Нижньоновгородської (1882-1886), Полтавської (1888-1894) і Особливої степової (1892-1898). У ході останньої експедиції було покладено початок принципо-во новому методу дослідження – стаціонарному: на 3 типових ділянках степової зони здійснювались багаторічні досліджен-ня всього комплексу природних процесів у їх динаміці, а та-кож велися досліди щодо меліоративного впливу на природу з метою її перетворення. Важливою рисою Докучаєва як вченого було те, що він міг поєднати високий теоретичний рівень дослідження з практичною діяльністю. Своє вчення про природні зони вче-ний хотів поставити на службу практиці: для кожної із виді-леної ним зони він запропонував схему меліоративних і аг-ротехнічних заходів для того, щоб піднести рівень сільського господарства. До цього часу залишається прикладом його праця «Наші степи в минулому і тепер» (1892), в якій на ос-нові глибокого комплексного аналізу степових ландшафтів їх походження і сучасного стану запропонована всебічно розро-блена програма їх перетворення. Докучаєв є засновником прикладної географії, а точніше – прикладного ландшафто-знавства. В. В. Докучаєв виховав цілу плеяду географів-дослідників нового типу, які розвинули його ідеї. Головною школою цих досліджень були докучаєвські експедиції. Влас-не, пройшовши через них, стали видатними географами А.М.Краснов29, Г.Ф.Морозов30, Г.М.Висоцький31, Г.І.Танфільєв32. Серед знаменитих учнів Докучаєва – М.М.Сибірцев33, В.І.Вернадський34, К.Д.Глінка35. Його послі-довниками стали Л.С.Берг36, С.С.Неуструєв37, Б.Б.Полинов38 та ін. Докучаєвська географічна школа – явище унікальне в історії науки за її згуртованістю, прогресивністю ідей і спря-мованістю і тим впливом, який вона мала на подальший роз-виток географії. На початку ХХ ст. в теорію і практику географії на-дійно увійшла докучаєвська концепція природної зональнос-ті. Г.М.Висоцький ще в 1899 р. вніс у неї суттєві доповнення, а в 1905 р. запропонував перший кількісний критерій для розмежування зон – показник атмосферного зволоження у вигляді відношення річної кількості опадів до випаровування. Завдяки працям послідовників В.В.Докучаєва була конкретизована система природних зон, їх межі уточнювали-ся на карті. Тим самим створювалася модель для синтезу в природному районуванні. З цього часу починається вживати-ся термін «фізико-географічне районування». Перший досвід такого районування, що поклав поча-ток переходу від галузевих схем до комплексних, нале-жить Г. І. Танфільєву (1897). Танфільєв розділив європей-ську Росію на фізико-географічні області, зони і округи. Це районування ще багато в чому недосконало, але для свого часу воно було найбільш детальним і обґрунтова-ним. За ним послідували інші схеми для тієї самої терито-рії – П. І. Броунова39 (1904), О.О. Крубера40 (1907), В. П. Се-менова-Тянь-Шанського (1915). У них так чи інакше відбив-ся зональний принцип, а, крім того, автори прагнули враху-вати інші чинники фізико-географічної диференціації, зок-рема рельєф. Перше зональне районування всієї території Росії опублікував у 1913 р. Л.С. Берг, причому зони вперше на-звані ним ландшафтними. Ця схема є класичною. Багато по-дальших праць з районування території орієнтувалися на неї. Накопичений досвід комплексних досліджень у різних регіонах з різними практичними завданнями на різних тери-торіальних рівнях детальності наблизив дослідників до більш переконливого твердження в об’єктивному існуванні законо-мірних взаємообумовлених територіальних поєднань приро-дних компонентів. Ще в 1895 р. А.М.Краснов назвав такі по-єднання географічними комплексами (маючи на увазі терито-ріальні одиниці, близькі до докучаєвських зон). На початку ХХ ст. ця ідея втілилася у поняття про ландшафт. Впродовж десятиліття 1904-1914 рр. наукове уявлення про ландшафт у різних формах було запропоноване незалежно одне від одно-го багатьма вченими і важко надати будь-кому із них перева-гу, оскільки ідея ландшафту після праць В.В.Докучаєва вже назрівала очевидно. Основоположник наукового лісознавства і погляду на ліс як на «явище географічне» Г. Ф. Морозов вважав кі-нцевою метою природно-історичного дослідження терито-рії її розчленовування «на цілу сукупність ландшафтів, або географічних індивідуумів». Ландшафти – це природні одиниці, на які розпадається природа будь-якої території, вони є «неначе фокусами, або вузлами, в яких схрещу-ються взаємні впливи загального і місцевого клімату, з од-ного боку, рельєфу, геологічних умов – з іншого, рослинно-сті і тваринного світу – з третього і т. д.». Автор особливо підкреслював необхідність генетичного підходу до вивчен-ня ландшафтів; він передбачав, що систематика «географіч-них індивідуумів» ґрунтуватиметься на їх генезисі, або по-ходженні. Найближчий однодумець Г. Ф. Морозова, видатний учений, що створив теоретичні основи вирощування лісу в степу, Г. М. Висоцький, самостійно розвивав уявлення про ландшафт, який вважав за краще називати терміном «природ-ний округ», або «місцевість». Він вважав, що різні місцево-сті повинні відрізнятися характером внутрішньої строка-тості або одноманітності умов місця розповсюдження лісу і відповідних цим умовам рослинних співтовариств. У цій дум-ці можна побачити уявлення про морфологію ландшафту, що отримало розвиток значно пізніше. З іншого боку, «природні округи» Висоцький розглядав як початкові одиниці всієї сис-теми районування: вони об’єднуються в природні області, а останні – в країни. Висоцькому належить ідея створення си-нтетичних карт, які згодом стали іменуватися ландшафтни-ми картами. Перше визначення терміна «ландшафт» дав Л.С.Берг. У 1913 р. у статті «Опыт разделения Сибири и Туркистана на ландшафтные и морфологические области» він писав, що предметом фізичної географії є ландшафти. Л. С. Берг визначив ландшафт як «область, в якій ха-рактер рельєфу, клімату, рослинного і ґрунтового покриву зливається в єдине гармонійне ціле, що повторюється впро-довж відомої зони Землі». Зараз це визначення уявляється недостатньо чітким, але не слід забувати, що це перше ви-значення. При всій недосконалості воно містить надзвичайно важливу вказівку – на зв’язок між ландшафтом і природною (ландшафтною, за Бергом) зоною. Цікаві висновки зробив російський ґрунтознавець, геоботанік і фізико-географ Р.І. Аболін (1886-1938), який наблизився до правильного розуміння співвідношення за-гальних і місцевих географічних закономірностей. За Аболіним, природні компоненти тісно переплітаються й формують складний комплекс у вигляді епігеми (геогра-фічна оболонка), яка огортає Земну кулю. Епігема залеж-но від широтної зональності ділиться на «епізони», а стосовно геологічної історії – на «епіобласті». У межах областей за місцевими умовами спостерігаються «епіти-пи» (наприклад, болото). Отже, Р.І. Аболін систему поділу земної поверхні подав зверху до низу, від ландшафтної оболонки до еле-ментарного комплексу (фації). Але ця система була розро-блена не до кінця і залишилася мало відомою. Таким чином, у фізичній географії того періоду починала закладатися ідея природного комплексу, взає-мозв’язку між його компонентами. Подальший розвиток фізичної географії зумовив не-обхідність великих експедицій для вивчення малодослі-джених земель. У зв’язку із сільськогосподарським освоєн-ням нових територій виникає потреба в ландшафтних кар-тах, які складались на основі польових досліджень. Водно-час з’являється необхідність систематизувати природно-територіальні комплекси (ПТК) при великомасштабному й середньомасштабному картографуванні. Об’єктом дослі-дження стає найбільш проста комплексна одиниця поділу – елементарний ландшафт (за С.П. Крашенинніковим). У 1947 р. вийшла друком праця Л.С. Берга «Геогра-фические зоны Советского Союза», у вступі до якої він до-повнив своє перше визначення ландшафту, навів конкретні приклади. Берг писав: «Географический ландшафт есть та-кая совокупность или группировка предметов и явлений, в которой особенности рельефа, климата, вод, почвенного, растительного покрова и животного мира, а также, до изве-стной степени, деятельность человека сливаются в единое гармоничное целое, типически повторяющееся на протя-жении данной зоны Земли». Л.С. Берг розумів ландшафт широко і трактував його як типологічне поняття (зазна-чав, що закономірно повторюються в межах однієї зони такі ландшафтні комплекси, як болото, горбисті піски та ін.), і як регіональний індивідуальний комплекс (Валдайсь-ка височина, Середньо-Сибірське плоскогір’я та ін.). Від нього і пішли два основні напрями в ландшафтній геогра-фії – типологічний і регіональний. Регіональне уявлення про ландшафт, яке виходи-ло з учення Л.С. Берга, розвинув Л.Г. Раменський41. Він за-значав, що ландшафт складається з епіфацій (фацій), які фо-рмуються в різних умовах місцезростання, увів в ландшаф-тознавство термін «урочище». Вчення про ландшафт продовжували розвивати в радянський період А.О. Григор’єв42, Б.Б. Полинов, пізніше М.А. Солнцев43. А.О. Григор’єв звернув увагу на вивчення процесів у ландшафті, обґрунтував поняття про географічну облонку Землі (описав тропічну і субтропічну ландшафтні зони). У 30-х роках Б.Б. Полинов почав розробляти вчення про ландшафт на геохімічній основі, запропонував методо-логію нового наукового напрямку. Ним встановлено по-няття «геохімічний ландшафт». Це парагенетична асоціа-ція елементарних ландшафтів (елювіального, суперакваль-ного і субаквального), зв’язаних між собою міграцією хімі-чних елементів. Його частинами є, наприклад, вододіл, схил, долина, водойма. У повоєнний період на наукову арену виходить М.А. Солнцев, який очолює школу ландшафтознавців Мо-сковського державного університету. Він розвинув уявлен-ня про ландшафт, його морфологічну структуру, дав нове визначення ландшафту. На основі польових досліджень по-казав, що ландшафт є неоднорідною структурою, має мор-фологічні частини, тобто він визнавав урочище і фацію, які служать предметом польової зйомки. У цей самий період широко практикуються ландша-фтні дослідження та формуються наукові школи в інших центрах: у Ленінграді – А.Г.Ісаченко44, у Воронежі – Ф.М.Мільков45, у Львові – К.І. Геренчук46 і Г.П.Міллер47, у Києві – О.М. Маринич48 і П.Г.Шищенко49 , в Іркутську – В.Б.Сочава50. У 1965 році вийшов перший підручник із ландшафто-знавства «Основи ландшафтознавства і фізико-географічне районування» А.Г. Ісаченка, в якому узагаль-нені як теоретичні положення, так і досвід польових робіт. Набув розвитку новий системний підхід до вивчення ландшафтів. Значний внесок у це зробив В.Б. Сочава («Учение о геосистемах», 1975). Особлива увага приділяється динаміці ландшафту (з 60-х років), процесам ландшафтоутворення, антропогенному ландшафтознавству (Ф.М. Мільков), прикладним питанням, природокористуванню й охороні навколишнього середови-ща та ін. Підкреслюється необхідність більш інтенсивного розвитку геохімічного й геофізичного напрямів (геохімія ландшафту й геофізика ландшафту), вивчення кругообігу речовин і енергії під впливом діяльності людини. Робиться акцент на антропогенне навантаження і стійкість ландшафту. Використовуються нові методи дослідження (геохімічні, геофізичні, космічні, математичні, картографічні, стаціона-рні, служби моніторингу). Розширюються міждисциплінар-ні дослідження.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Початок ландшафтознавства: праці В.В. Докучаєва та його школи» з дисципліни «Ландшафтна екологія»
