Розроблені в теорії Кейнса та його послідовників різноманітні практичні рекомендації після другої світової війни активно втілю-валися в економічній політиці західних країн. Цей напрямок, зазнавши значної еволюції, стає панівним у західній економічній теорії 50—60-х рр. Проте вже в другій половині 60-х рр. і особливо в 70-ті рр. реце-пти неокейнсіанської моделі почали все більше суперечити об’єктивним законам розвитку і, більше того, вони навіть сприяли загостренню окремих проблем. Так, найбільш гострими проблемами для тогочасної економіки стають інфляція, дефіцит державного бю-джету і особливо — циклічність розвитку. Соціально-економічний і політичний розвиток західних країн після другої світової війни з усією наочністю довів, що державне регулювання економіки не спроможне забезпечити повної зайнятості і рівноваги. На базі кейн-сіанських концепцій і моделей не вдалося розв’язати проблем реалі-зації і безкризового розвитку. Ініціаторами критики кейнсіанства стали передовсім його тради-ційні супротивники з неокласичної школи, зокрема монетаристи, прихильники теорії пропозиції, теорії раціональних очікувань та ін. За цих умов дальший розвиток кейнсіанства здійснюється під гас-лом його нового реформування, появи нових шкіл та напрямків. Ще у 60—70-х рр. у науковому світі стає відомим так зване посткейн- сіанство. Історично посткейнсіанство сформувалося злиттям двох науко-вих напрямків: англійського лівого кейнсіанства з центром у Кемб-ріджі, де тривалий час жила і працювала Дж. Робінсон — загально-визнаний лідер цієї течії, і американської групи економістів (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд, С. Вайнтрауб, Х. Мінскі та ін.). Американці ще із середини 60-х рр. виступили з критикою кейнсіанської ортодоксії як теорії «рівноваги з неповною зайнятіс-тю». Вони стверджували, що версія кейнсіанства, що розроблена Е. Хансеном, П. Самуельсоном, Дж. Хіксом, спотворила справжню суть теорії Кейнса. Ліві кейнсіанці, найбільш яскравим представником яких була Джоан Вайолет Робінсон (1903—1983), а також Н. Калдор, П. Сраффа, продовжили критику неокласицизму, а особливо його методологічної основи — маржиналізму. Основним своїм завданням вони вважали оновлення вчення Кейнса та доведення до логічного кінця заперечення неокласичної системи. Саме тому за об’єкт своєї критики ліві кейнсіанці взяли методологічні принципи не тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Так, наприклад, вони категорично відмовляються від моделі Хікса—Хансена, трактуючи її як «незаконнонароджене кейнсіанство». Джоан Робінсон однією з перших визнала кризу ортодоксального кейнсіанства. Оголошуючи себе послідовниками Кейнса, ліві кейнсіанці, про-те, не обмежувалися тільки його теоретичними постулатами. У сво-їй концепції вони еклектично синтезували ідеї Д.Рікардо (зокрема про протилежність прибутку та зарплати, окремі аспекти теорії вар-тості), Кейнса, інституціоналізм, учення радикалів і поряд з цим за-позичили деякі марксистські ідеї (наприклад, щодо реалізації суку-пного суспільного продукту). Ліве кейнсіанство — реформістський, дрібнобуржуазний варіант кейнсіанської теорії, спрямований на захист інтересів немонополіс-тичного капіталу, фермерів, інтелігенції, службовців та робітників. Ліві кейнсіанці висувають свої варіанти реформування капіталізму, прагнучи підкріпити їх реалістичнішою економічною теорією. Саме цьому служать їхні інтерпретації проблем ефективного попиту, еко-номічного зростання та розподілу продукту, питань мікроекономіки (теорія вартості, ціноутворення). Корінь зла представники цього на-прямку бачать у недостатності «ефективного попиту», наслідком чого є безробіття та кризи. Проте (на відміну від традиційного кейн-сіанства) головною причиною недостатнього попиту вони вважають нерівномірність і несправедливість розподілу національного доходу. Джоан Робінсон, зокрема, зробила спробу зв’язати теорію Кейнса з марксизмом і включити в неї соціально-економічні фактори, у тім числі розподіл національного доходу. На її думку, збалансоване зростання можливе за умови, що частка заробітної плати у націона-льному доході є достатньо високою і відповідним чином балансу-ється з прибутком. Тому проблему «ефективного попиту» Дж. Робі-нсон зв’язує зі здійсненням деяких соціальних реформ, з підвищенням заробітної плати і визнанням права профспілок на боротьбу за її збільшення, з радикальнішими програмами державного перерозпо-ділу доходів, зі скороченням військових витрат, обмеженням влади монополій. Концепція лівих кейнсіанців є прогресивною, бо, по-перше, вона критикує засилля монополій, пікреслюючи небезпеку надмірної концентрації економічної могутності в їхніх руках. Ліві кейнсіанці висувають ряд антимонопольних вимог, що зумовило їх підтримку прогресивними силами західних країн, зокрема робітничим рухом. По-друге, прихильники цієї концепції наполягають на розв’язанні певних соціальних проблем, зокрема ліквідації нерівності в розподі-лі доходів і збільшенні купівельної спроможності населення, пере-орієнтуванні військових витрат на житлове будівництво, охорону здоров’я, соціальне страхування і т. ін. З іменами Дж. Робінсон та Н. Калдора зв’язано розробку конце-пції розподілу, яка спирається на теорію відтворення та зростання Дж. М. Кейнса. Основні елементи посткейнсіанського підходу до цієї проблеми можна сформулювати так. По-перше, формування до-ходів не зв’язане з граничною продуктивністю агентів виробництва, а отже, нерівність у розподілі не можна пояснити різними рівнями продуктивності цих агентів. Причини різниці в доходах посткейнсі-анці вбачають, з одного боку, у соціальних та політичних традиціях і рішеннях, а з іншого — у дії ринкових сил. По-друге, рівні заробітної плати та прибутку, а також співвідно-шення між ними визначаються одночасно з іншими макроекономіч-ними змінними, а саме: темпом зростання національного продукту, темпом розширення зайнятості, динамікою цін і т. ін. По-третє, визначальною детермінантою процесу нагромадження є інвестиційна діяльність. Зрушення в економічній кон’юнктурі, спричинені підвищенням або зниженням обсягів капіталовкладень, впливають на процес економічного зростання і розподілу значно бі-льше аніж зміни відносних цін. По-четверте, гранична схильність до заощадження у власників капіталу вища, ніж у тих, хто отримує заробітну плату. Проте, на думку посткейнсіанців, інтенсивність процесу інвестування зале-жить не від граничної схильності до заощадження з прибутку, а від комплексної оцінки підприємцями перспектив економічного розвитку. У посткейнсіанських теоріях розподілу розвинуто далі кейнсіан-ський постулат про рівність чистих інвестицій та добровільних за-ощаджень. Але, на відміну від Кейнса, посткейнсіанці, аналізуючи механізм, що забезпечує вирівнювання очікуваних заощаджень та інвестицій, особливо наголошують на потребі змін у системі роз- поділу, хоч і не дають грунтовного аналізу закономірностей фор- мування доходів різних класів та соціальних груп. Так, система розподілу за Калдором має забезпечувати відповідний рівень за-ощаджень. А оскільки величина норми заощадження значною мі-рою є функцією соціально-економічного статусу одержувачів дохо-ду, то вирішення проблеми розподілу в Калдора в кінцевому підсумку можна зобразити у вигляді достатньо простої схеми: якщо заощаджень недостатньо, то треба збільшити доходи тих, хто біль-ше заощаджує. Н. Калдор уважав, що в сучасній західній економіці рівень виробництва обмежений не ефективним попитом, а обсягом наявних ви-робничих ресурсів, отже проблема реалізації, на відміну від теорії Кейнса, визначає і характер спрямованості причинних залежностей у моделі Калдора. Головним фактором, що формує характер взаємо-зв’язків між економічними змінними, є, за Калдором, технологічні умови виробництва. Саме ці умови впливають і на величину капіта-льного коефіцієнта, і на необхідний для його підтримування обсяг інвестицій. Важливу роль у формуванні теоретичної концепції лівого кейнсі-анства, яке виступає під гаслом «антимаржиналістської революції», крім Дж. Робінсон, відіграв один із представників кембріджської школи П’єро Сраффа. Його концепцію, викладену у книжці «Виро-бництво товарів за допомогою товарів» (1960) прихильники лівого кейнсіанства оцінюють як логічну підставу для побудови нової тео-рії розподілу. Сраффа відкидає неокласичну теорію формування ва-ртості й розподілу, пориває з концепціями «граничної корисності» і «граничної продуктивності», повертаючись до теорії вартості Д. Рікардо. Майже ніхто, крім Мілля та Маркса, навіть не зрозумів, що мав на увазі Рікардо, шукаючи «незмінне мірило вартості», котре буде незалежним від змін як у зарплаті, так і в нормі прибутку. Сраффа ж прагнув довести, що мета Рікардо насправді може бути досягнутою і її досягнення зв’язане з глибокими висновками для сучасної економічної теорії. Вартість у Сраффи — це суто фізіоло-гічні витрати праці на виробництво товару. Для обгрунтування своєї концепції він використовує пропорції простого і розширеного від- творення. Сраффа піддав гострій критиці розподільчу функцію вільної конкуренції, яка, за твердженням класиків, стихійно забезпечує оде-ржання кожним із факторів виробництва (праця, земля, капітал) своєї частки у створеному доході відповідно до граничної продук-тивності. Конкуренцію в сучасній економіці західних країн Сраффа визнає за недосконалу. По-перше, на його думку, криві руху ціни й доходу неадекватні кривим руху граничної продуктивності, тобто не забезпечують однакових умов виробникам. Так, наприклад, на вели-ких монополістичних підприємствах гранична величина витрат ви-робництва завжди є меншою, а отже, розмір отримуваного ними до-ходу більший. Це додатково посилює монополістичні тенденції, що призводять до захоплення ринку окремими підприємствами. По-друге, межами дальшого розширення виробництва для під-приємця є проблеми реалізації виробленого товару, у результаті чо-го знижуються ціни і зростають витрати обігу. Якщо існує можли-вість зниження цін окремими продавцями, підкреслює Сраффа, то нема мови про жодну вільну конкуренцію. По-третє, згідно з класичною теорією ціна є основною умовою вільної конкуренції. Сраффа, проте, вважає, що ціна на товари є не єдиним привілеєм для покупців. Факторами, що зумовлюють вибір ними того чи іншого товару, є його якість, торговельна марка тощо. Це означає, що окремі покупці готові купувати товар певної фірми навіть за вищу ціну, оскільки він найбільше відповідає їхнім потре-бам. За таких умов ринок окремих товарів розпадається на кілька ринків тих самих товарів, але на кожному з них існуватимуть різні ціни. Для того, щоб проникнути на інші ринки, кожному окремому продавцю необхідно збільшити витрати обігу, а відтак на власному ринку вони мають привілейоване становище, що зрівнює їх із моно-поліями. Сраффа, а також Дж. Чемберлін наголошують, що у сучасній економіці чиста конкуренція є лише дефініцією, але такою є й чиста монополія. А отже, в реальній економіці ці дві тенденції тісно пе- реплітаються, породжуючи одна одну. Робінсон і Чемберлін зазна-чають, що монополістична конкуренція — це конкуренція, за якої покупці можуть чітко відрізнити товари один від одного. Робін- сон називає таку конкуренцію недосконалою, Чемберлін — моно-польною. Критика ортодоксального кейнсіанства у США ведеться за таки-ми основними напрямками. По-перше, «ортодокси» не розробляли теорії інфляції, відірвавши реальні процеси від процесів ціноутво-рення. У результаті цього їхні теорії циклу та рецепти антициклічної політики виявилися неспроможними за умов стагфляції. По-друге, вони ігнорували роль грошово-кредитних факторів та фінансової системи в цілому як причин, що породжували і стимулювали еко-номічну нестабільність. Саме на цих проблемах зосереджує свою увагу нове кейнсіанство.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Посткейнсіанство» з дисципліни «Історія економічних вчень»
