Ліквідація феодально-кріпосницької системи та зародження ка-піталістичних відносин сприяли активізації суспільно-політичного життя всіх верств населення. Активізувала свою діяльність і україн-ська національна буржуазія та її ідеологи. Інтереси буржуазії, що народжувалась, відображали, головним чином, ліберали. Український ліберально-буржуазний рух як суспі-льна течія сформувався після реформи 1861 р. Він був породжений тими самими суспільно-економічними умовами, що й ліберально-буржуазний рух у Росії, тому за своєю суттю не відрізнявся від ньо-го. Проте напівколоніальне становище України у складі Російської імперії зумовило деякі специфічні риси, властиві цьому рухові. Зро-стаюча економічна могутність української буржуазії і національні обмеження з боку царизму й російських панівних класів робили її опозиційною до самодержавства. Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований інте-лігенцією, яка гуртується у так званих громадах — своєрідній орга-нізаційній формі руху. Громади виникають у 60-х р. у Києві, Харко-ві, Чернігові, Полтаві та інших містах України1. Спочатку громади охоплювали широкі кола як ліберальної, так і демократичної інтелігенції. У 70-х рр., із посиленням революційно-го народницького руху в країні, значна частина революційно налаш-тованої молоді, яка групувалась у громадах, включилась у револю-ційну боротьбу народників. Київська громада розкололась на «Стару громаду» і «Молоду громаду». Активними діячами «Старої громади» в Києві були В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, К. М. Михальчук, П. І. Житецький, В. Л. Беренштам, М. В. Лисенко, О. О. Русов, М. П. Старицький, П. А. Косач, В. А. Рубінштейн та інші1. Діяльність громад мала, головне, культурницький характер. Ос-новна увага зверталась на вивчення сучасного й минулого України, на її етнографію, видання літератури українською мовою, організа-цію недільних шкіл тощо. Одним із перших осередків, навколо якого згуртовувались літе-ратурно-наукові та громадські сили України, був журнал «Основа», що видавався в 1861—1862 рр. у Петербурзі. Він, фактично, був ор-ганом громадівців. Офіційним редактором журналу був В. Білозер-ський. Активну участь у виданні брали П. Куліш, М. Костомаров, О. Кістяківський. Основне своє завдання «Основа» бачила у висвіт-ленні національно-культурного руху українського народу. З економічних питань на одному з центральних місць було, зро-зуміло, питання скасування кріпацтва. Керівники «Основи» вітали реформу і славили царя, ставлячи його в ряд «справжніх благодій-ників людства»2. Аналогічну позицію займали і київські громадівці. У статті «Від-гук з Києва» вони підкреслювали необхідність роз’яснювати селя-нам «економічні та юридичні основи» реформи, яка нібито дає їм можливість «законним шляхом досягнути бажаної земельної влас-ності»3 . У журналі «Основа» натрапляємо як на статті, що ідеалізують селянське життя до реформи, так і на статті із засудженням такої ідеалізації. Проте, якщо не брати до уваги дописів П. Куліша та не-багатьох інших кореспонденцій, в яких мали місце ідеалізація на-півфеодального народного життя, намагання спинити розвиток гос-подарства по капіталістичному шляху, журнал, в цілому, підтримував шлях капіталістичного розвитку. Незважаючи на надто помірковану національну програму грома-дівців («українофілів»), їхня діяльність зазнала численних нападок реакційної преси, а згодом і урядових кіл. Уживання української мови, друкування й поширення українських книжок стали підста-вою для звинувачення їх у революційності та сепаратизмі. Київські громадівці у відповідь на такі звинувачення виступили з колектив-ною заявою у пресі, де доводили свою «благонадійність». Рішуче відмежувавшись від революційного руху, вони заявили, що відда-ють перевагу культурно-освітнім заходам. Проте навіть надзвичайно помірковане культурництво україно-філів після поразки польського повстання було заборонено. Відно-вилося воно на нелегальній основі в кінці 60-х р. Нова легалізація громадівців зв’язана з відкриттям у Києві «Південно-Західного від-ділу Російського географічного товариства» (1873). Відділ уже з пе-рших днів розгорнув широку наукову діяльність, почав видавати «Записки». В економічних статтях, уміщених у «Записках», розглядались питання торгівлі, історії промисловості, аграрних відносин. Аналіз суспільно-економічних питань на сторінках «Записок» провадився, здебільшого, з позицій буржуазного лібералізму: констатувалося тяжке становище селянства в пореформений період, але вимог, спрямованих на вирішення аграрного питання в інтересах селянства, не висувалося. З ліберально-буржуазних позицій оцінювався характер порефор-мених аграрних відносин і на сторінках газети «Киевский теле-граф», яка протягом 1874—1875 р. була органом громадівців. Газета вихваляла реформу 1861 р., називаючи її «великою і славною», про-веденням якої «уряд здійснив справжній переворот», але водночас розкривала її обмеженість та однобічність з погляду інтересів селян. Автори статей говорять про марні сподівання селян, що реформа звільнить їх від злиднів та самовладдя поміщиків. Насправді ж для економічного побуту пореформеного селянина, писала газета, хара-ктерними є «бідність та недоїмки, а часом голод» . Констатуючи тяжке становище селянства після реформи, газета не вимагає радикальної перебудови аграрних відносин. Вона апелює до уряду, закликаючи його зробити другий крок — поліпшити мате-ріальний стан селянства через перерозподіл податків. Значну увагу приділяв «Киевский телеграф» робітничому питан-ню, зокрема аналізу нових відносин, що складались між робітника-ми та наймачами. На сторінках газети ставились і інші економічні проблеми, зв’язані з розвитком капіталістичних відносин. У деяких статтях розглядались нові форми організації капіталістичного виро-бництва, а саме — акціонерні компанії та їхній вплив на становище робітничого класу. Констатуючи виникнення акціонерних товариств у цукровій промисловості, газета зазначала, що вони негативно впливають на стан селянського господарства. Вона відкрито захищала дрібного виробника, пропонуючи зберегти його господарство, зв’язавши з монополією у промисловості . Отже, для газети, як і для громадівців у цілому, властивим було поєднання ліберально-буржуазної і дріб-нобуржуазної ідеологій. Навіть така надзвичайно поміркована діяльність громадівців ви-кликала незадоволення реакційних кіл і уряду. Громади було знов заборонено. Ганебним Емським указом 1876 р. заборонялось друку-вання та ввезення з-за кордону книжок українською мовою. Було закрито «Південно-Західний відділ географічного товариства», при-пинено видання «Киевского телеграфа». З цього часу відкриту дія-льність громадівців було повністю перенесено за кордон, де органі-зувалось українське видавництво і куди емігрував М. Драгоманов, звільнений 1875 р. з Київського університету. У Женеві він розпочав видання української збірки «Громада». Соціально-економічні ідеї української ліберальної інтелігенції з часом зазнали певної еволюції. Ті зміни, які відбувались у житті країни, позначились і на світогляді буржуазії. У другій половині 70-х рр. у добу загального революційного піднесення громадівці, незважаючи на заборони й перешкоди, продовжували свою діяль-ність нелегально. До 1879 р. регулярно проводилися збори, посилю-валися зв’язки з революційними народниками. Якщо члени «Моло-дої громади» брали безпосередню участь у революційній боротьбі народників, то члени «Старої громади» обмежувалися лише матері-альною допомогою революціонерам. Українофіли, як і ліберали в цілому, сподівались, що революційна боротьба народників примусить уряд до певних поступок, до реформ. Частина громадівців великі надії покладала на дарування царем кон-ституції. Так, О. Кістяківський, виступаючи на одному із засідань громади, доводив необхідність домагань політичних свобод, консти-туції. «У 1861 р., — говорив він, — скасовано лише частину кріпос-ного права — кріпосне право поміщиків над селянами... Але після скасування цього кріпосного права лишилось недоторканним кріпос-не право самодержця і його агентів — чиновників над усім населен-ням землі руської... Саме це кріпосне право і мусить бути скасоване. Воно може бути скасоване лише конституцією» . Запровадження кон-ституції, на його думку, бажано досягти мирним шляхом, шляхом ре-форм. Частина громадівців не поділяла оптимістичних сподівань Кістя-ківського й вимагала іншого спрямування діяльності громади — бо-ротьби за розвиток української демократичної ідеї. Центральним програмним завданням українофілів проголошувалося розв’язання «народно-національного, а не соціального питання», під яким розу-мілося утворення національної держави. Для здійснення цих праг-нень громадівці вважали за можливе зосередитися тільки на культу-рно-освітній діяльності, спрямованій на розвиток національних почуттів. Суспільно-політичній орієнтації громадівців найбільше імпону-вало земство. Вони навіть заявляли, що програма земців така сама, що й у громадівців, лише без національного забарвлення. З кінця 1879 р., тобто після арештів і заслань найбільш радика-льної частини громадівців, у роки жорстокої політичної реакції українофіли не тільки зрікаються політики, а й намагаються прими-рити українство з урядом, довести свою непричетність до соціально-революційного руху. П. Житецький у записці до урядових кіл під-креслював мирний напрям українофільства, заявляв, що воно не ви-ходить із «мирного кола ідей» та відмежовувався від радикальних поглядів, проголошуваних М. Драгомановим у закордонних видан-нях. Згодом погляди громадівців і М. Драгоманова повністю розхо-дяться, що в середині 80-х рр. призводить до остаточного розриву між ними. Отже, громадівський рух в Україні створював свого роду націо-нальний грунт, на якому розвивалася ліберальна суспільно-економічна думка. Михайло Петрович Драгоманов (1841—1895) — видатний український мислитель, історик, публіцист, етнограф, літературний критик. Народився М. Драгоманов у збіднілій дворянській сім’ї в м. Гадячі на Полтавщині. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. У 1864 — 1875 р. був приват-доцентом цього університету. У період посилення політичної реакції в Росії М. Драгоманова як політично «неблагонадійного» було звільнено з посади викладача. 1876 р. він виїхав за кордон, до Відня, потім — до Женеви, де видавав збірник, а згодом журнал «Громада». 1889 р. він став професором Софійського університету. М. Драгоманов посідав визначне місце в громадсько-політичному та науковому житті України. Він був активним учасником і одним із фундаторів «Старої громади», брав активну участь в орга-нізації «недільних шкіл». У своїх наукових працях, які друкувалися багатьма європейськими мовами, М. Драгоманов опрацьовує питан-ня історії, літератури, філософії, релігії, фольклору. У численних публіцистичних творах він викриває антинародну суть самодержав-ства, характеризуючи його як перешкоду на шляху прогресивного суспільного розвитку. Він закликає до об’єднання всіх народів Росії в боротьбі проти самодержавства. «Цей ворог, — писав М. Драгоманов, — може бути переможений лише спільними зусиллями всіх на-родів Росії, які й повинні для цього організуватися як всередині се-бе, так і між собою». М. Драгоманов — прихильник об’єднання всіх слов’янських народів на демократичних засадах. Величезні заслуги М. Драгоманова в розвитку української націо-нальної ідеї. Він палкий прихильник возз’єднання українських зе-мель, розвитку національної культури, виступає проти насильниць-кої русифікації, за право українського народу користуватись рідною мовою. Водночас М. Драгоманов гостро засуджував реакційні консерва-тивні напрямки в українському суспільному русі, з обуренням ви-ступав проти аполітичності українофілів, доводячи цілковиту абсу-рдність їхніх намагань відокремити культуру від політики. На відміну від більшості громадівців, він не ігнорував соціальних про-блем у національних рухах, підкреслював, що саме соціальними ідеями вимірюється сила різних «національних напрямів». Громадсько-політичну програму М. Драгоманова найбільш по-вно викладено ним у «Передньому слові» до першого числа збірки «Громада». Він спирається на ідеї дрібнобуржуазного соціалізму Прудона із засадами «громадівства» (соціалізму. — Л. К.), федералі-зму й анархізму. М. Драгоманов так і писав, що за кінцеву мету він бере «цілковите безначальство і цілковите громадство» . Значне місце у науково-публіцистичній діяльності М. Драгоманова займають економічні проблеми. Велику увагу приділяв він пореформеним аграрним відносинам. Реформу 1861 р. М. Драгоманов розглядав як позитивний акт, вельми корисний для су- спільства. Але водночас він підкреслював її антинародну спря- мованість, зазначав, що реформа була проведена в інтересах поміщиків, капіталістів і самодержавства, а селяни одержали лише особисту волю без землі. Реформа, писав він, не тільки не дала селянам землі, «а й відібрала ту, яка в них була». Це призвело до погіршання становища селянства, оскільки до феодальних форм експлуатації, які багато в чому збереглися, додалися капіталістич-ні її форми. Селяни, позбавлені землі, мусили «йти в найми», пи-сав М. Драгоманов. Причину тяжкого економічного становища селянства М. Драгоманов убачав у суспільно-політичних відносинах і рішуче виступав проти тих, хто такою причиною вважав пияцтво й ледарство самих селян. Пияцтво, писав він, «головним чином є наслідок тих причин, які зумовлюють горе, злість і т.п.» . На відміну від народників, М. Драгоманов не лише не заперечу-вав капіталістичного розвитку країни, а й бачив, що Росія вже стала на цей шлях. Він правильно зазначав, що розвиток капіталізму сприяє розвитку продуктивних сил, прискорює технічний прогрес. Бачив він і негативні сторони капіталізму, такі як кризи, безробіття, що вже почали виявлятися в Росії. Для критичного аналізу капіталі-стичного виробництва М. Драгоманов намагається використати по-літичну економію. Високо оціюючи фундаментальні праці з полі-тичної економії західних економістів, він підкреслював необхідність їх перекладу, що сприяло б розвитку в країні економічної думки. Саме відсутність економічної літератури, зазначав він, негативно позначається на інтелектуальному розвитку молоді. Проте першоче-рговим завданням він вважав не переклад Мілля, Маркса, Лассаля, а створення популярного курсу політичної економії, зрозумілого для трудящих мас. Приділяючи велику увагу тяжкому становищу робітничого класу за умов капіталізму, М. Драгоманов пропонує заходи для його по-ліпшення. Це, передусім, «освіта та спільність між бідними людьми, між робітниками». Крім того, писав він, необхідно домагатися під-вищення заробітної плати, поліпшення умов праці тощо. Найпершу умову радикальної зміни становища робітників і селян він бачив у знищенні приватної власності. Майбутнє суспільство М. Драгоманов зв’язував із соціалізмом (громадівством), як більш досконалим, ніж капіталізм, ладом. Під соціалізмом він розумів такий спосіб виробництва, за якого фабри-ки, заводи і продукти праці належатимуть робітничим громадам, а земля й результати сільськогосподарського виробництва — сільсь-ким громадам. Перехід до нового ладу він мислив як еволюційний, не заперечуючи, проте, і можливості революційних виступів, «без яких інколи не можна обійтись». Водночас М. Драгоманов, який був обізнаний із працями К. Маркса і Ф. Енгельса, заперечував марксистську теорію класової боротьби, теорію соціалістичної революції, диктатури пролетаріату. Соціалізм для нього був справою далекого майбутнього. На його думку, першочергове завдання соціалістів (а себе М. Драгоманов називав соціалістом, громадівцем) полягає в завоюванні політичних свобод і вже на цьому грунті — здійсненні соціально-економічних реформ. Можна з упевненістю сказати, що М. Драгоманов у розумінні питань суспільного розвитку був більшим реалістом, ніж деякі його пізніші критики. Оцінюючи суспільно-економічні погляди М. Драгоманова в ці-лому, слід зазначити, що він був ідеологом дрібної буржуазії, але, як реформіст, змикався з буржуазним лібералізмом. 3. Революційно-демократична економічна думка Носієм революційно-демократичної тенденції суспільного розви-тку в пореформений період було революційне народництво. На від-міну від революціонерів-демократів 50—60-х рр., які захищали ін-тереси дореформеного селянства, що боролось проти кріпосного права, революційні народники виступили з позицій пореформеного селянства, боротьба якого спрямовувалась проти залишків кріпос-ництва. Економічні ідеї революційного народництва. Народницький рух в Україні був породжений тими самими соціально-економічними умовами, що й у Росії в цілому. Українські народники, як і на-родники Росії, вірили в самобутній характер економічного розвитку країни, ідеалізували селянство, вважали його рушійною силою ре-волюції. Народники України організаційно були міцно зв’язані з на-родницькими гуртками Росії. Але не зважаючи на спільність як у теоретичних питаннях, так і в практичній організаційній діяльності, котра існувала між українськими і російськими народниками, мали місце і деякі особливості, що характеризували народницький рух в Україні. Вони залежали від двох факторів — особливостей форм се-лянського землеволодіння на Україні і національних моментів. В Україні не було общинної форми землеволодіння, властивої великоруським губерніям, що й зумовило певну різницю теоретич-них засад російських та українських народників. Відповідно і соціа-лістичні ідеали селянства останні бачили не в общині, а у зрівняль-ному подушному переділі землі. Деякі українські народницькі гуртки з різними формами земле-володіння навіть зв’язували питання про політичну боротьбу. З від-сутності общини в Україні вони робили теоретичний висновок про безплідність і шкідливість тут політичного перевороту, який нібито віддалить революцію. У районах же з общинним володінням землею політичний переворот може привести і до економічного звільнення народу. Другим моментом, що характеризував народницький рух в Укра-їні, був зв’язок частини його учасників з українофілами, тобто з бу-ржуазним національно-визвольним рухом, зокрема з його лівим (демократичним) крилом. Українофіли, як і народники, вели про- паганду на селі, розповсюджували нелегальну літературу. Їхня діяльність у цьому напрямку майже нічим не відрізнялась від народ-ницької. Певний вплив на народників в Україні мала й діяльність лібера-льних елементів, яка посилювала опозиційний рух. Не пройшли по-вз увагу народників і конституційні домагання української буржуаз-ної інтелігенції. Проте деяка своєрідність у характері діяльності народників України не виключала спільності загальних завдань і цілей. Революційно-народницький рух в Україні був репрезентований кількома групами і гуртками як лавристського, так і бакуністського спрямування. Лавристи свою пропагандистську діяльність проводили серед рі-зних верств населення: робітників, інтелігенції, селянства. Проте головним напрямом визнавалась робота серед селянства. Одним із засобів пропагандистської діяльності було розповсюдження літера-тури. Якщо серед робітників та інтелігенції розповсюджувались твори Чернишевського, Герцена, Лассаля, «Капітал» К. Маркса та інші, то серед селян — переважно нелегальні брошури, які були на-писані самими народниками. У цих брошурах доступно, простою народною мовою описува-лось тяжке життя селян, розкривалась непримиренність інтересів селянства і панів. Досить типовою в цьому плані була брошура «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» (1876), написана Ф. Волховським, який очолював одеський гурток лавристського спрямування. У брошурі він пише про тяжке становище трудового народу, гостро за- суджує тих, хто байдужий до народного горя. Ф. Волховський до- хідливо роз’яснює селянам суть реформи 1861 р., розкриваючи її справжню суть та антинародне спрямування. Ф.Волховський, як і взагалі революційні народники, не міг при-миритися з кріпосницьким характером реформи. Він виступає за ви-рішення аграрного питання в інтересах селянства, за повну ліквіда-цію поміщицького землеволодіння і закликає селян до революційної боротьби «за волю і землю». Аналогічні погляди проголошували і члени гуртка братів Жебу-ньових. Свою пропагандистську діяльність серед селян вони спрямовували на роз’яснення непримиренності інтересів селянства та панів, пропагували ідеї братерства й рівності, закликали до повстання. Члени гуртків бакуністського спрямування також провадили пропагандистську роботу серед селян, сподіваючись організувати окремі заколоти і через них — загальне повстання в країні. Ці ідеї проголошувались членами «Київської комуни» на чолі з К. Брешко-Брешковською, гуртком В. К. Дебагорія-Мокрієвича та інших. Члени гуртка Дебагорія-Мокрієвича сподівались збунтувати селянс-тво, пропагуючи вимоги переділу землі. Підтримка селянами ідеї переділу землі свідчила, на думку народників, про негативне став-лення до приватної земельної власності, про те, що селянам прита-манні соціалістичні ідеали. Українські народники, як уже зазнача-лося, надавали особливого значення ідеї переділу землі. «Для нас, українців, — писав В. Дебагорій-Мокрієвич, — община не була і не може бути вихідною точкою програми тому, що общини в тому ви-гляді, як вона існувала на півдні Росії, ми не мали»1. Проте народники не спромоглися викликати помітних завору-шень серед селянства. Після розколу (1879) народницької організації «Земля і воля» на «Народну волю» і «Чорний переділ» саме «Народна воля» відіграє провідну роль у визвольному русі Росії. Основну увагу ця організа-ція звертає на боротьбу з урядом, висуваючи загальнодемократичні вимоги. Широка програма збурення народних мас для підготовки революції практично обмежилась терористичною боротьбою, що завершилася вбивством Олександра ІІ. Після 1881 р. в Україні запа-нувала реакція. Сергій Андрійович Подолинський (1850—1891) — представ-ник революційно-демократичного напряму, народився в сім’ї бага-того поміщика Київської губернії. Після закінчення 1871 р. природ-ничого факультету Київського університету він виїздить за кордон. У Парижі знайомиться з Лавровим і бере активну участь у підготов-ці й виданні журналу «Вперед». За посередництвом Лаврова С. Подолинський 1872 р. познайомився в Лондоні з К. Марксом і Ф. Енгельсом. 1875 року разом з галичанином О. Терлецьким він організує у Відні видання соціалістичної літератури, яка широко використовувалась народниками в їхній революційній діяльності. Було, зокрема, видано праці С. Подолинського «Парова машина», «Про бідність», Ф. Волховського «Правдиве слово хлібороба до сво-їх земляків» та інші. 1876 р. С. Подолинський захистив у Бреславському університеті дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора медицини, певний час проживав в Україні. 1877 року остаточно виїздить за кордон і оселяється у Франції в Монпельє. Він багато і плідно працює. У 1879 р. виходить праця С. Подолинського «Життя і здоров’я людей на Україні», 1880 р. — «Ремесла і фабрики на Україні», що стала першою спробою застосування економічного вчення К. Маркса до конкретної історичної дійсності Росії й України, визначення істори-чної долі капіталізму в країні. На відміну від народників, які заперечували розвиток капіталізму в Росії, С. Подолинський констатує протилежне. Виходячи з учення К. Маркса про три стадії розвитку капіталізму в промисловості і практичного досвіду української економіки, він показує, що капіта-лізм в Україні, а відтак і в Росії в цілому, проходить у своєму розви-тку «ремесло, мануфактуру і великий фабричний здобуток»2. С. Подолинський підкреслює прогресивність капіталізму порів-няно з феодалізмом, але вказує на його історично минущий харак-тер. Він критикує цей спосіб виробництва і виступає передовсім проти його економічної основи — приватної власності на засоби ви-робництва. С. Подолинський аналізує суперечності між працею і капіталом, між зростанням багатства буржуазії і зубожінням трудя-щих мас, суперечність між розвитком продуктивних сил і їх марну-ванням за умов капіталізму. «Корінь зла» капіталістичного способу виробництва С. Подолинський бачить у приватній власності, яка дає змогу капіталістам користуватися продуктом неоплаченої праці ро-бітників. На цій підставі він робить висновок про необхідність зни-щення капіталізму. Капіталізму він протиставляє соціалізм як такий спосіб виробництва, котрий створює найліпші можливості для роз-витку продуктивних сил і найбільш відповідає вимогам моралі. Не випадково, що цю працю як таку, що «посягає на приватну влас-ність» і «розпалює ненависть робітників до своїх хазяїв», було забо-ронено царською цензурою. Багато зусиль С. Подолинський доклав до популяризації еконо-мічного вчення К. Маркса. Він розумів, що головне в ньому — тео-рія додаткової вартості. Саме тому вже в перших своїх досліджен-нях він приділяє цій категорії особливу увагу. Як писав сам С. Подолинський, його брошура «Про бідність» є спробою викласти в популярній формі теорію додаткової вартості і механізм капіталіс-тичної експлуатації з допомогою прикладів, узятих із сільського го-сподарства й цукрової промисловості України. У викладі і трактуванні багатьох категорій економічного вчення К. Маркса С. Подолинський був часто непослідовним, а інколи до-пускав і суттєві помилки. Проте його діяльність сприяла ознайом-ленню широких кіл української громадськості з економічним учен-ням Маркса. Як фахівець у галузі природничих наук, С. Подолинський і в них шукав доказів неминучості соціалізму. Так, ним було зроблено спробу «погодити додаткову працю з панівними фізичними теорія-ми». У статті «Труд человека и его отношение к распределению энергии», що була опублікована 1880 р. в журналі «Слово», а також у кількох зарубіжних виданнях С. Подолинський намагався знайти природничо-наукові основи соціалізму. Цією працею Подолинський набагато випередив свій час. С. Подолинський, керуючись постулатом про єдність сили та кі-лькісну сталість енергії, писав, що енергія всесвіту — величина по-стійна, але вона нерівномірно розподіляється у різних частинах все-світу. На розподіл енергії має вплив людська праця. Подолинський дає нове природничо-наукове визначення праці. «Праця, — пише він, — є таке споживання механічної та психічної роботи, що на-громаджена в організмі, яке має результатом збільшення кількості перетворюваної енергії на земній поверхні» . Саме праця може ста-ти причиною таких змін у розподілі енергії, які дали б можливість використати найбільшу частину сил природи для задоволення люд-ських потреб. Виходячи з цього він намагається відповісти на запи-тання: який же спосіб виробництва є найсприятливішим. Таким спо-собом виробництва, за С. Подолинським, буде соціалізм. Свою працю С. Подолинський надіслав К. Марксу і в листі до нього зазначив, що написав її під впливом «Капіталу». К. Маркс прихильно відгукнувся про працю С. Подолинського і звернувся до Ф. Енгельса з проханням висловити свою думку. У лис-тах до К. Маркса (1882) Ф. Енгельс, указуючи на цінність відкриття С. Подолинського, водночас зазначав помилковість його висновків. «Його справжнє відкриття, — писав Ф. Енгельс, — полягає в тім, що людська праця може довше утримати на поверхні землі і довше при-мусити діяти сонячну енергію, ніж це було б без неї. Усі економічні наслідки, які він звідси виводить — помилкові». «Подолинський, — писав далі Ф. Енгельс, — відхилився в бік від свого дуже цінного від-криття, тому що хотів знайти природничо-науковий доказ на користь правильності соціалізму і тому переплутав фізичне з економічним» . Минуло понад сто років, і ідеї С. Подолинського оцінили належ-ним чином . Його природничо-наукове пояснення процесу праці на-звали «законом Подолинського». Завершив наукові розробки Подолинського В. І. Вернадський у своєму вченні про ноосферу. На західноукраїнських землях демократична суспільна думка представлена цілою плеядою діячів, серед яких були, зокрема, В. Навроцький, О. Терлецький, М. Павлик, І. Франко та інші. В. Навроцький (1847 — 1882) — яскрава постать у суспільному житті Галичини останньої третини ХІХ ст. Закінчивши юридичний факультет Львівського університету, він обійняв посаду державного службовця в м. Жешуві, яку посідав до кінця життя. В. Навроцький виступив як талановитий публіцист, етнограф, економіст-статистик. Його називають першим дослідником еконо-міки Галичини та причин зубожіння народу в період утвердження тут капіталізму. У своїх економічних працях В. Навроцький торка-ється різних сторін суспільно-економічного розвитку краю. Найбільш актуальним на той час було аграрне питання, і В. Навроцький приділяє йому велику увагу. Як економіст-статистик він розкриває процес еволюції земельної власності. Цей процес, за його словами, спричинив консолідацію земельних масивів у руках великих земельних магнатів і роздрібнення селянської земельної власності. В. Навроцький простежує процес диференціації, що відбувається в галицькому селі, та роль у ньому новонароджуваного капіталу. Він спостерігав розвиток капіталістичних відносин у краї і, зокрема, на селі, бачив його негативні наслідки для селянства. Проте особливо рішуче він виступає проти залишків середньовічних форм господа-рювання. Гостро критикував В. Навроцький пропінацію — монополію шляхти на виробництво та продаж спиртних напоїв. Цьому питанню він присвятив кілька праць, у яких не лише розкриває суть пропіна-ції, причин пияцтва, а й показує, як негативно воно впливає на ста-новище селянства. В. Навроцький таврує галицьку шляхту, яка спо-ювала селянство, маючи від цього величезні прибутки. Кожний крейцар, одержаний паном з продажу горілки, писав В.Навроцький 1882 р. у статті «П’янство і пропінація в Галичині», «облитий не тільки кривавим потом, а й слізьми селянських родин». Великим тягарем на плечі селянства лягали податки. В. Нав-роцький викривав колонізаторський і водночас прошляхетський ха-рактер австрійської податкової системи, показував її антинаукову основу. Центральні й місцеві податки, писав він, значною мірою пе-рекладалися на селянство. В. Навроцький виступає як захисник інтересів селянства, про що він прямо заявляв у своїх працях. «Признаємось, — писав він у стат-ті «Подвійна крейдка» (1881), — що заступаємо інтереси селянські» . Що ж до робітничого класу, то В. Навроцький лише побіжно то-ркається його становища. Проте в листах до Драгоманова він писав, що думає взятися за працю про галицьких фабричних та сільських робітників. В. Навроцький був добре обізнаний з політичною економією За-ходу. Проте у своїх працях він не ставить завдання теоретичної роз-робки проблем політичної економії, а широко використовує еконо-мічні категорії в аналізі економічного становища краю, становища трудового народу. Він — прихильник трудової теорії вартості. Вар-тість, за його словами, створюється людською працею. Саме з пози-цій трудової теорії вартості В. Навроцький аналізує проблеми екс-плуатації, продуктивної праці тощо. Значний інтерес становить критика В. Навроцьким французького економіста Ф. Бастіа, який зі своєї теорії «економічної гармонії» робив висновок про можливість подолання класових антагонізмів у тогочасному буржуазному суспільстві. В. Навроцький, поділяючи все суспільство на експлуататорів і експлуатованих, підкреслює неможливість спільних інтересів, а тим більше, гармонії, яку про- пагував Ф. Бастіа. Він ущипливо висміює галицьких послідовни- ків Ф. Бастіа в статті «Що нас коштує пропінація» (1876 р.), які, не маючи вагомих аргументів на доказ існування «гармонії», зму-шені були, аби довести її, «кликати на допомогу прокуратора» (про-курора)1. О. Терлецький (1850—1902) — видатний громадський діяч, представник революційно-демократичної течії суспільної думки. Після закінчення філософського факультету Львівського універси-тету працював у бібліотеці Віденського університету. У 1878 р. вступив на юридичний факультет цього університету, згодом склав іспити на доктора юриспруденції. Громадська і наукова діяльність О. Терлецького була досить ак-тивною. У Відні він вступає до народовського академічного товари-ства «Січ» і закликає галицьку молодь зайнятися практичною спра-вою на користь народу. У 1874 р. О.Терлецький бере участь у роботі археологічного з’їзду у Києві, 1875 р. видає у Відні брошури С. Подолинського, Ф. Волховського та ін., за що потрапляє під суд. На судовому процесі О. Терлецький захищав соціалістичні ідеї й за-явив, що він соціаліст за переконанням. Знайомство з С. Подолинським, М. Драгомановим, обізнаність із творами К. Маркса не могли не позначитися на світогляді О. Терлецького. Він виступає як революційний демократ і саме з цих позицій висвітлює найзлободенніші проблеми Галичини. Найголов-нішим питанням, яке потребувало вирішення, було аграрне. І не ви-падково О. Терлецький підкреслює необхідність звернути увагу са-ме на нього. Він критикує тих економістів, які причину тяжкого становища селянства вбачали в його особистих вадах (пияцтві, лі-нощах тощо) і пропонували рецепти морального виховання народу. О. Терлецький у статті «Лихва на Буковині» (1878) пише, що саме економічні злидні штовхають людей до морального та духовного занепаду. Вирішити аграрне питання О. Терлецький уважав за можливе ре-волюційним шляхом. До тих пір він пропонував створювати госпо-дарства, засновані на громадській власності на землю. О. Терлецький критикує капіталізм як спосіб виробництва, що «оснований на експлуатації усього робочого народу через меншість багату і непродуктивну». Він пише про панування приватного капі-талу, анархію виробництва, конкуренцію, безробіття, цікавиться проблемами заробітної плати. З аналізу становища робітничого класу за умов капіталізму, зро-бленого ним у статті «Робітницька плата і рух робітницький в Авст-рії в послідніх часах» (1881), О. Терлецький робить висновок, що поліпшити своє становище робітники можуть, лише покладаючись на самих себе, «на свою власну силу» . Майбутнє суспільства О. Терлецький зв’язує із соціалізмом. Проте важливо зазначити, що на суді, спростовуючи звинувачення в антидержавній діяльності, він заявив, що пропаганда «бунту» мож-лива лише там, де розвиток економіки вже призвів до появи двох ворожих верств — капіталістів і пролетаріату. У Галичині цей про-цес тільки почався, тому соціалістичною пропагандою передбачало-ся лише роз’яснення робітникам і селянам їхнього реального стано-вища. Така заява О.Терлецького свідчить про розуміння ним закономірностей суспільного розвитку. М. Павлик (1853—1915) — відомий діяч громадсько-політичного життя в Галичині виступив як виразник інтересів трудового, або, як він писав, «робітного народу». До цієї категорії М. Павлик зараховував «наймитів і дрібних господарів і взагалі людей фізично працюючих», про що писав у «Матеріалах до ревізії програми укра-їнсько-руської радикальної партії» (1891). М. Павлик критикує капіталізм, змальовує капіталістичну екс-плуатацію й характеризує існуючий лад як несправедливий. Голо-вну увагу у своїх працях він приділяє вирішенню питання про усу-нення експлуатації та побудову майбутнього суспільства, котре він, як і О. Терлецький, зв’язує із соціалізмом. М. Павлик читав твори революційних демократів, був обізнаний із марксизмом. У своїх працях він неодноразово посилається на «Капітал», використовує деякі його положення для аргументації своїх думок. Це, зокрема, стосується питання про переваги великого ви-робництва над дрібним. І не випадково М. Павлик є прихильником громадського господарства. Як палкий захисник інтересів народу, що мріяв про його світле майбутнє, М. Павлик досить детально змальовує це майбутнє. І. Франко писав, що в його працях переважає полемічний елемент і «незвичайне замилування автора до конструювання своїх висновків у будущім часі»2. Основу соціалістичного сусп
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Революційно-демократична економічна думка» з дисципліни «Історія економічних вчень»
