СЯБРИ (співвласники, співучасники, пайовики, приятелі) — члени госп. об’єднань (сябринних спілок, союзів, громад) у середньовічній Україні, які у видозмінених формах проіснували на укр. землях до 20 ст. Сябринство як сусп. й екон. явище також побутувало на рос., білорус. і литов. землях. Існувало кілька способів формування сябринних спілок. По-перше, вони виникали в результаті еволюційного розкладу великосімейних госп-в (дворищ, служб та ін.), коли між виокремленими малими сім’ями родичів («димами»/«сябрами») виникали/зберігалися різні екон. взаємовідносини, які зумовлювалися спільним використанням орних земель, угідь, сінокосів, рибних ловів, бортей, пасік тощо. Ін. шляхом було створення цілком нових госп. сябринних об’єднань з окремих/чужих неродинних подимних госп-в, які брали, розчищаючи від заростей, у спільне володіння/використання наділи оранки, мисливські та рибні угіддя, госп. споруди (гаті, млини). На період 16 ст. функціонування сябринної форми землеволодіння було документально зафіксоване на Київщині, Брацлавщині, Чернігівщині та в деяких ін. регіонах України, а також на поліському білорусько-укр. пограниччі. У сябринному володінні документальні матеріали часто фіксували від 3 до 5 (від 2 до 3,5 га) та більше моргів поля. Протягом 17—18 ст. сябринне землеволодіння зберігалося переважно на півночі Лівобережної України та частково на Слобожанщині. На серед. 18 ст. подекуди до 40 % оранки перебувало у спільному сябринному володінні, а в подальшому частка останнього зменшувалася на користь індивідуальних власників. Спілки С. побутували не лише в сел. середовищі, але й серед бояр,
зем’ян, шляхти, заможних козаків і старшини, до того ж як у селах, так і в містах. Кожен із С. мав право на свою визначену частку у вирощеному врожаї, рибних уловах, мисливській здобичі чи виготовленій продукції. А тому сябринне господарювання завжди мало колективний характер та базувалося на певних самоврядних засадах і довірі. При відчуженні сябринних володінь окремі С. реалізовували своє право на частку/пай у спільному майні лише за заг. згодою всієї сябринної спілки. Таким же чином відбувалося й придбання земельних паїв, пасік, млинів тощо. Майнові правовідносини всередині сябринної спілки та із зовн. власниками чи громадами регулювалися не лише звичаєвим правом, але й великокнязівськими грамотами, Статутами Великого князівства Литовського (1529, 1566, 1588), а також зводом законів 1-ї половини 18 ст. «Права, по которым судится малороссийський народ». Літ.: Лучицкий И.В. Сябры и сябринное землевладение в Малороссии. СПб., 1889; Любавский М.К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания первого Литовского статута. М., 1892; Мякотин В.А. Очерки социальной истории Украины в XVII—XVIII вв., т. 1, вып. 1. Прага, 1924; Мишко Д.І. Соціально-економічні умови формування української народності (становище селян і антифеодальні рухи на Україні в XV — першій половині XVI ст.). К., 1963; Российское законодательство X—XX веков, т. 1. М., 1984; Гуржий А.И. Эволюция феодальных отношений на Левобережной Украине в первой половине XVIII в. К., 1986; Гурбик А.О. Еволюція соціально-територіальних спільнот в середньовічній Україні (волость, дворище, село, сябринна спілка). К., 1998; Марусенко Р.І. Земельний сервітут: Історія і сучасність. В кн.: Вісник Київського національного
університету імені Т. Шевченка: Юридичні науки, вип. 52. К., 2003; Гурбик А.О. Звичаєво-правові відносини через призму функціонування інституту власності в Україні ХIХ — початку ХХ ст. «Соціум», 2005, вип. 5; Гримич М.В. Звичаєве цивільне право українців ХIХ — початку ХХ століття. К., 2006; Петреченко С.А. Спільна власність на землю у народно-правових уявленнях ХIХ ст. «Митна справа», 2011, № 1 (73), ч. 2. А.О. Гурбик, О.І. Гуржій.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СЯБРИ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
