СУДОВА РЕФОРМА 1864, впроваджувана за Олександра II, докорінно змінила судоустрій у Рос. імперії. Здійснювалася на принципах всестановості, рівності всіх підданих перед законом, змагальності сторін, публічності суд. процесу, відділення суду від адміністрації. Запорукою незалежності суду від виконавчої влади ставала незмінність суддів на посаді. Професіонали-судді обіймали посаду пожиттєво, що було вагомим захисним механізмом, гарантувало їм збереження посади при винесенні рішень, які не збігалися з думкою адміністрації. Скасовувалися формальні докази та канцелярська таємниця, вводився змагальний процес. Поліція, що раніше підпорядковувалася губернаторам і генерал-губернаторам, усувалася від слідства. Воно покладалося на особливих слідчих, які перебували у віданні суду й діяли під наглядом губернських прокурорів. Для виконання суд. рішень запроваджувалася інституція суд. виконавчих приставів. Стара система суд. влади, що її ввела ще Катерина II, замінювалася новою мережею суд. органів. На зміну суддям, як правило, колиш. військовим, які не знали законів, не цікавилися правосуддям, мав прийти професійний юрист. Перегляд суд. системи почався в атмосфері поразки в Кримській війні 1853—1856, ініціювали його юристи-професіонали, число яких зростало з року в рік. Здобувши освіту на юрид. ф-тах ун-тів, вони витісняли суддівнепрофесіоналів із займаних посад. Відрізнялися вони від попередників соціальним походженням і типом кар’єри, культивували небачену раніше прихильність закону, яка базувалася на філософії права, знаннях юриспруденції. Нові суди запозичувалися з іноз. зразків, для чого один із лідерів С.р., С.Зарудний, виходець із давнього укр. шляхетського роду, вихованець Харків. ун-ту, вивчав за кордоном суд. установи та опублікував процесуальні кодекси
Сардинії, П’ємонту й Угорщини, а також статті про брит. суд. систему. Найважливішим став Ганноверський статут цивільного судочинства, запроваджений наприкінці 1840-х рр. Моделлю для мирових судів послужили інституції суд. влади у Великій Британії та Франції з їхніми доступністю, швидкістю, одноосібним розглядом справ, спрямованим на примирення сторін. Нижньою ланкою нової суд. мережі ставали мировий суд та з’їзд мирових суддів, які були доступними населенню мирового округу у складі кількох волостей повіту, поділених на дільниці. Вони з’ясовували незначні кримінальні та цивільні правопорушення, такі як шахрайство, побої, особисті образи, злочини проти громадського порядку, крадіжки вартості (до 300 рублів). Дільничний мировий суддя обирався під час виборів гласних повітового земства і органів міського громад. управління та схвалювався губернатором. Кандидатами в мирові судді ставали особи місц. походження, із 25-річного віку, із середньою або вищою освітою, власники 400 десятин землі або еквівалентної її вартості ін. нерухомості; у містах вона складала 3 тис. руб. Почесні мирові судді наділялися тими ж повноваженнями, що і дільничні, й могли розглядати справи в разі побажання сторін. Мировий суддя зобов’язаний був особисто приймати скарги та прохання, як усні, так і письмові, будь-де і в будь-який час. Мирові судді, на відміну від почесних, отримували державне жалування. На з’їздах мирових суддів з’ясовувалися апеляції, обиралися голови мирового з’їзду. Порушення, що виходили за межі юрисдикції мирових судів, розглядалися в окружному суді, який обслуговував населення кількох повітів. Його голова та члени схвалювалися на посадах імператором за поданням міністра юстиції. Судові палати ставали третьою інстанцією, яка замикала місц. суд, і діяли в межах суд. округу у складі кількох губерній. Вони ставали апеляційною установою для всіх цивільних і кри-
мінальних справ, а також першою інстанцією для держ. і посадових злочинів, що їх вчинили чиновники при виконанні службових обов’язків. Верховним касаційним судом був Правительствуючий Сенат у складі цивільного та кримінального департаментів. Згідно із суд. статутами від 20 листопада 1864 вводилися нові інституції: суд присяжних засідателів та адвокатура. Присяжні засідателі, віком від 25-ти до 70-ти років, із дворічним терміном проживання в повіті, обиралися виборцями і схвалювалися на посаді губернатором, унаслідок чого громадськість брала участь у прийнятті суд. рішень, що виховувало її в повазі до законів та правосуддя. Це був корпус із 36-ти присяжних засідателів, куди входили представники всіх станів. У кожному суд. засіданні брали участь 12 присяжних засідателів. Виносячи вердикт про винність чи невинність підсудного, присяжні засідателі враховували людський фактор. Участь громадськості в засіданнях сприяла піднесенню авторитету суду серед населення, незважаючи на те, що противники його запровадження образливо називали таке представництво «судом вулиці». Повноваження адвокатів здійснювали присяжні повірені, до яких висувалися певні обмеження. На ці посади не приймалися особи молодше 25-ти років, іноземці та чиновники, що відбували держ. службу. Ця категорія юристів змогла об’єднатися як професійна група й домогтися найбільшої автономії у своїй діяльності. Крім державних, існували й приватні повірені з тими самими повноваженнями. Реформа передбачала реорганізацію прокуратури, яка включалася до суд. відомства з особливою організацією. Очолював її генерал-прокурор, посада, що її обіймав міністр юстиції. Органи прокуратури створювалися при окружних судах та суд. палатах, а також при Правительствуючому Сенатові. Прокурорські повноваження в мировому суді виконував один із його членів. За вимогами статутів головою та членами суддівських орга-
891 СУДОВА
892 СУДОВА
нів, у т. ч. й прокурорами та суддівськими слідчими, могли стати лише особи з вищою юридичною освітою. Першим суд. округом, заснованим 1867 в укр. губерніях на основі суд. статутів 1864, був Харківський, діяльність якого поширювалася на Харківську, Курську, Орловську і Воронезьку губернії. 1868 засновано Одес. суд. округ у складі Херсон., Катериносл., Таврійської, Подільської губерній та Бессарабської обл. Суд. мережа не збігалася з адміністративною, і розмежування адм.-тер. та судово-територіального поділу було однією з гарантій незалежності суд. влади від виконавчої. С.р. мала ряд слабких місць. Вона поширювалася не на всю Рос. імперію, а лише на ті її губернії, де впроваджувалися органи місц. самоврядування — земства та міські думи, оскільки саме вони обирали мирових суддів та присяжних засідателів. У губерніях, які не позбулися ознак тих д-в, до складу яких вони раніше входили, або власних національних, С.р. запроваджувалася поетапно зi значним відставанням від внутр. губерній із відмовою від виборного принципу, який було замінено урядовим призначенням на ті посади, які в ін. губерніях обиралися населенням. У правобереж. укр. губерніях, як загалом у західних, С.р. мала суттєві відмінності від ін. губерній. Соціальна структура та нелояльність регіональної шляхти до верховної влади спричинили поетапне впровадження С.р. та призначення суддів. Там мирові суди запроваджувалися окремо від загальних. Ця ідея була обґрунтована чиновником 2-го відділення мін-ва юстиції І.Капністом, сином письменника В.Капніста, який вивчав досвід мирових суддів і поліційних судів у Німеччині, Франції, Бельгії, Великій Британії та США. Мирові судді в Правобережній Україні запроваджувалися з 1872, а суд. палати — на другому етапі реформи. Окружні суди створювалися з 1877 із забороною католикам та юдеям обіймати там посади. Київ. суд. палата у складі Київ., Волин., Черніг. та Могильовської губерній засновувалася найпізніше — 1880.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СУДОВА РЕФОРМА 1864» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
