СУВОРОВ Олександр Васильович (24(13).11.1729 або 1730 — 18(06). 05.1800) — військ. діяч Рос. імперії, генералісимус (1799), граф (1789), князь (1799). Н. в сім’ї військовика швед. походження. 1742 — рядовий лейб-гвардії Семеновського полку, «дійсну» службу розпочав 1745, після чого, 1754, став поручиком Інгерманландського піх. полку. Брав участь у Семилітній війні 1756— 1763. 1762 став полковником та командиром Астраханського піх. полку, 1763 — командиром Суздальского піх. полку. 1769—70 на чолі окремої бригади С. придушував шляхетську Барську конфедерацію та козацько-гайдамацьке повстання в Правобережній Україні (див. Коліївщина), за що отримав чин генерал-майора. 1774 командував конвоєм захопленого
у полон ватажка козац. повстання О.Пугачова. Ад’ютант С. майор Д.Максимович (син сподвижника гетьмана І.Мазепи, ген. старшини Війська Запорозького Ф.Максимовича) під час супроводження О.Пугачова з Яїка (нині р. Урал) до Симбірська (нині м. Ульяновськ, РФ) закрив своїм тілом С. від стріл нападників та був убитий. Із 2-ї пол. 1774 С. командував 18-тис. корпусом рос. армії, який за допомогою запороз. козаків розбив 40-тис. турец. армію, що стало завершальною операцією російсько-турецької війни 1768—1774. По закінченню війни отримав чин генерал-поручика. Був залучений до виселення з Крим. п-ова християн. населення (див. Переселення християн Кримського ханату до Північного Приазов’я 1778— 1780). 1779 призначений командуючим Малорос. д-зією, штаб якої дислокувався в м. Полтава. 1782—83 на чолі окремого корпусу депортував із Кубані ногайців (див. Ногайська орда) та жорстоко придушував їх повстання. 1786 в чині генерал-аншефа керував 3-ю д-зією Катериносл. армії (територія сучасних Півдня і Сходу України). Із 1787 командував Кременчуцькою д-зією Катериносл. армії. 27 лютого 1788 вручив старшинам «Війська вірних козаків» (основа — бл. 10 тис. колиш. запорожців) С.Білому, З.Чепізі та А.Головатому прапори та ін. клейноди, захоплені рос. військом під час зруйнування Запорозької Січі 1775. 1787—91 очолювані С. війська, до яких входили підрозділи «Війська вірних козаків» та Бузького козацького війська, брали участь у переможних битвах під Кінбурном (1 жовтня 1787), здобутті Очакова (27 липня 1788), битвах при Фокшанах (1 липня 1789), Римнику (11 вересня 1789), здобутті Хаджибея (14 вересня 1789) та Ізмаїла (11 січня 1790). У битві за Кінбурн та Кінбурнську косу загинули кошовий отаман С.Білий, полковий осавул, 14 козаків та козак Тищенко, який був ординарцем С. У битві при Римнику відзначилися Чернігівський та Стародубський карабінерні полки, які складалися з колиш. укр. козаків Гетьманщини. 3 тис. ко-
881 СУВОРОВ
О.В. Суворов. Гравюра 19 ст.
882 СУГДЕЯ
лиш. запорожців (три полки піхоти і три кінноти) разом із рос. військами захопили Хаджибей. 6267 козаків (із них 160 вбито і 345 поранено) під заг. командуванням С. успішно штурмували турец. фортецю Ізмаїл. Протягом 1792—93 керував буд-вом багатьох нових та укріпленням старих фортець на Півдні України. 1794 очолив армію Рос. імперії, яка придушила повстання Т.Косцюшка та захопила Варшаву. У складі цієї армії успішно діяв Малорос. полк козац. стрільців, який складався з 5 тис. колиш. козаків Гетьманщини та Запороз. Січі (проіснував до 1796). За окупацію Речі Посполитої С. отримав чин генерал-фельдмаршала. На чолі ген. штабу С. певний час дислокувався в м. Немирів. 1796—97 в чині генерал-фельдмаршала командував Катериносл. армією, яка базувалася на пд. сх. України. Вона складалася з Катериносл., Херсон., Ольвіопольського, Єлизаветградського, Павлоградського, Маріупольського, Константиноградського, Олександрійського, Таврійського та Полтав. полків. Рекрути до цієї армії набиралися з козаків, селян і міщан України на загальноімперських засадах. Штаб армії дислокувався в м. Тульчин. 1799 під час закордонного походу рос. армії до Австрії, Італії та Швейцарії в її складі під кер-вом С. воювало багато вихідців з України, зокрема, підрозділи Дніпровської та Української інспекцій (округів), які перед тим базувалися виключно на укр. землях та рекрутувалися з місц. жителів. У боях на р. Рейн та під Цюрихом (Швейцарія) відзначився полк ген. М.Гудовича (сина ген. підскарбія Гетьманщини В.Гудовича). У багатьох битвах брали участь Сум. гусарський полк, Чугуївський козац. полк та Катериносл. гренадерський полк. Авангард армії С. у переході через Альпи (31 серпня — 27 вересня) очолював генерал-майор М.Милорадович, дід якого був сотником Гадяцького полку Гетьманщини, а батько — губернатором Малоросії. За Швейцарський похід 1799 рос. імп. Павло I присвоїв С. чин генералісимуса.
У поміщицькому маєтку в с. Тиманівка (нині село Тульчинського р-ну Він. обл.) С. написав солдатську пам’ятку-інструкцію «Наука перемагати». С. не раз був поранений: у праву ногу, в шию, у лівий бік і руку та ін. Був тричі одружений, мав 4-х синів і 5-х доньок. Нагороджений орденами св. апостола Андрія Первозваного (у т. ч. з діамантовим хрестом і зіркою), св. Георгія 3-го, 2-го та 1-го класів, св. Володимира 1-го ст., св. Анни 1-го ст., Олександра Невського, золотою шпагою з діамантами, діамантовими еполетом і перснем, «діамантовим плюмажем на шапку з літерою “К”», «портретом імператора Павла з діамантами», «алмазним бантом на шапку» та ін., багатьма нагородами іноз. держав. 1845 Т.Шевченко намалював портрет генералісимуса С. до книги рос. історика М.Полевого «Двенадцать русских полководцев» (СПб.). Т.Шевченко також зобразив полководця на 32-х ілюстраціях у книзі М.Полевого «История князя Италийского, графа Суворова Рымникского, генералиссимуса российских войск» (СПб., 1842). У Тиманівці, Ізмаїлі та Очакові діють музеї С., де встановлено пам’ятники полководцю. Пам’ятники С. існують також у Севастополі, Сімферополі та Херсоні, а також на Кінбурнській косі. У Тульчині збереглися «Суворовські казарми». У Тиманівці — кам’яний дім, де жив С., у лісі поблизу — природні джерела, які в народі називають «Суворовськими криницями». На околицях сіл Тиманівка, Нестерварка, Кінашев, Дранка збереглися земляні укріплення, насипані (за легендою) для навчання С. солдатів. У Києві на території Київ. військ. ліцею ім. І.Богуна (1943— 91 — Київ. Суворовське військ. уч-ще) на центр. площі стоїть пам’ятник полководцю роботи укр. скульп. І.Зарічного. Під час Другої світової війни тисячі офіцерів-українців були нагороджені орденом Суворова (заснований 1942) 3-го, 2-го і 1-го ст.
Тв.: Наука перемагати. К., 1945. Літ.: Бантыш-Каменский Д. Биографии российских генералиссимусов и генерал-фельдмаршалов, ч. 1—2. СПб., 1840; Маркевич А. Суворов в Новороссийском крае (1776— 1796 гг.). В кн.: Записки Одесского общества истории и древностей, т. 23. Одесса, 1901; Короленко П. Головатый — кошевой атаман Черноморского казачьего войска. Екатеринодар, 1904; Костомаров Н. Последние годы Речи Посполитой. СПб., 1905; Калінін С. Суворов: Нарис життя і діяльності великого російського полководця. К., 1939; Жебокрицький В. О.В. Суворов — великий російський полководець. К., 1950; Суворовский сборник. М., 1951; Голобуцкий В. Черноморское казачество. К., 1956; Тимофеенко В. Города Северного Причерноморья во второй половине XVIII в. К., 1984; Бачинський А. Січ Задунайська: 1775—1828. Одеса, 1994; Гончарук Т., Гуцалюк С. Українське козацтво і Хаджибей (Одеса): Середина XVI — 1794 р. Одеса, 1998; Сапожников И., Сапожникова Г. Запорожские и черноморские казаки в Хаджибее и Одессе. Одесса, 1998; Чухліб Т. Генералісимус Суворов та українське козацтво. «Політика і культура», 1999, № 20; Його ж. Російський генералісимус Суворов в українській історії після зруйнування Запорозької Січі. «Історія України», 1999, № 36; Його ж. Про місце і роль О. Суворова в українській історії. В кн.: Український історичний збірник 1999. К., 2000; Його ж. Міжнародний колоквіум, присвячений 200-річчю переходу армії О.В. Суворова через Альпи. «УІЖ», 2000, № 3; Козацтво на Півдні України: Кінець XVIII — XIX ст. Одеса, 2000; Chukhlib T. Suworow in the Ukranian history. В кн.: Suworow in der Schweiz: Actes du Colloque Souvorov du bicentenaire 1799—1999. Zurich, 2001; Бачинська О. Козацтво у «післякозацьку» добу української історії (кінець XVIII — XIX ст.). Одеса, 2009. Т.В. Чухліб.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Суворов Олександр Васильович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
