СТАРОСТВО (лат. саріtaneatus, польс. starostwo). 1) У 14—18 ст. староства — адміністративногосп. округи в королівщинах Королівства Польського, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої та на укр. землях, що входили до їх складу. Поділялися на кілька категорій: гродові, негродові, пригродові, сумовні (ті, що перебували в заставному володінні), прикордонні. Першими за часом виникнення та сусп. значимістю є гродові староства, центром яких був замок (грод). Управління в них здійснював королів. намісник — староста, уряд якого був упроваджений у Польщі на межі 13—14 ст. за чеським зразком під час правління короля Вацлава II (1300—05). Втім, окремі дослідники допускають існування цього уряду ще за часів Болеслава I Хороброго (992— 1025). За Казимира III Великого (1333—70) було створене одне з двох польс. ген. староств з центром у Львові (див. Руське генеральне староство). За Коріятовичів встановилося старостинське управління на Поділлі, що теж мало статус генерального (див. Подільське генеральне староство). Подільський ген. староста серед іншого міг вільно розпоряджатися місц. поземельним фондом, осаджуючи тут подільську та
прийшлу шляхту. Повноваження гродських старост викладені польс. хроністом 16 ст. М.Кромером у його описі Польщі. Крім адм., фіскальних, госп., військових, староста виконував також суд. функції, очолюючи гродський суд. Повноваження старостинського уряду за час його існування поступово зменшувалися. Королів. маєткові комплекси, що складалися з держань (найчастіше на правах доживоття) та володінь, переданих у заставу, — міст, містечок, сіл, пром. об’єктів, війтівств (advocatia), солтиств (sculletia), і в яких не було гродів, отримали назву негродових або сільс. староств. Їх державці (tenutariuszy), за традицією, теж звалися старостами, проте не мали права юрисдикції над привілейованою шляхтою. Прикордонний характер староств укр. воєводств певною мірою підвищував статус негродових старост, надаючи їм значно ширші адм. повноваження. Видержавлення та застава староств приносили великі прибутки польс. магнатам, більшість з яких одночасно могли володіти і кількома староствами. За рішенням Пйотрковського сейму 1563 посесори староств були зобов’язані до сплати четвертої (фактично п’ятої) частини прибутків (кварти), що йшла на утримання найманого війська. Територіальні межі староств не були сталими і змінювалися з волі короля та заслуг тих, кому вони передавались у володіння. На укр. землях староства набули особливо великого поширення. В люстраційних описах королівщин 16—18 ст. їх згадується бл. 120. Окремі з них (насамперед староства Київського воєводства) налічували іноді понад 100 населених пунктів і вирізнялися найвищою в Речі Посполитій прибутковістю. За т. зв. емфітевтичною (з грец. emphyteusis (лат. форма терміна) — довготривала спадкова оренда) реформою 1775 передбачалося поступове припинення роздачі староств. Вони переходили в розпорядження скарбового департаменту Постійної ради і передавалися нею в довготривалу (на 50 років) оренду особам, які пропонували більш вигідні умови. Чотири укр. староства (Біло-
церківське, Богуславське, Канівське та Хмільницьке) переходили у приватну власність останньому польс. королю Станіславу-Августу Понятовському як компенсація за втрату ним права розпоряджання королівщинами. 1790 він відмовився від наданих володінь, передавши їх гетьману великому коронному Ф.-К.Браницькому (Білоцерківське староство) та своїм родичам Понятовським. Конституція сеймова від 23 грудня 1791 проголосила повний розпродаж королівщин; 2) територіально-адм. одиниця на західноукр. землях за часів входження їх до складу Австро-Угорщини (1867—1918). Всього тут налічувалося 74 повітових староства, яким передавалася вся виконавча влада на місцях (див. Повіт); 3) повітовий орган на західноукр. землях періоду 2-ї Речі Посполитої (1918—39), очолюваний старостою, складова частина т. зв. об’єднаної адміністрації. Апарат управління С. складався із секторів (рефератів) та відділів. Староствам підпорядковувались органи територіального самоврядування — сільські (громадські), волосні та міські ради і правління. Сільс. громаду (гміну) очолював сільс. староста — солтис.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СТАРОСТВО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
