БАНКІВСЬКА СИСТЕМА: СУТНІСТЬ, ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ ТА ФУНКЦІЇ. ОСОБЛИВОСТІ ПОБУДОВИ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ
Як зазначалося в попередньому підрозділі, функціональна специфіка діяльності банків зумовлює необхідність організаційно-правового виділення їх у самостійну, відносно замкнуту структу-ру, яка називається банківською системою. Банківську систему в літературі часто трактують як просту суку-пність банків, що функціонують в економіці країни . При такому підході до визначення сутності банківської системи вона являє со-бою механічне об’єднання банків, що не має заздалегідь окреслених цілей, своїх специфічних рис і не виконує самостійних функцій. Насправді це не так. Банківська система має своє особливе призначення, свої специфічні риси і функції в економіці, які не просто повторюють призначення і функції окремих банків. Ви-никає банківська система не внаслідок механічного поєднання окремих банків у випадкову сукупність, а будується за заздале-гідь виробленою концепцією, у межах якої відводиться певне мі-сце кожному виду банків і кожному окремому банку. Так, прийнятий у 1991 р. Закон України «Про банки і банків-ську діяльність» перш ніж визначити, які банки можуть бути в Україні і як вони повинні функціонувати, зафіксував концептуа-льне положення, що банківська система України має бути дворі-вневою, установив, які банки належать до кожного з рівнів і яким буде механізм зв’язків між ними. Тому більш правомірним видається формулювання банківської системи як законодавчо визначеної, чітко структурованої та субординованої сукупності фінансових посередників, які здійснюють банківську діяльність на постійній професійній основі і функціона-льно взаємоув’язані в самостійну економічну структуру. Самостійність банківської системи як економічної структури має подвійне спрямування: • відносно окремих банків як її структурних елементів; • відносно інших подібних великих систем, які функціонують в економіці паралельно з банківською. Відносно окремих банків самостійність системи проявляється у специфічних цілях та функціях її порівняно з цілями та функці-ями банків. Головною ціллю діяльності окремих банків є одержання при-бутку. Стосовно банківської системи ця ціль не просто не збіль-шується пропорційно кількості банків, що входять до системи, а взагалі переміщується на другий план, залишаючись лише ціллю окремих банків. На перше місце в системі виходять цілі: • забезпечення суспільного нагляду і регулювання банківської ді-яльності з метою узгодження інтересів окремих банків із загальносу-спільними інтересами. Ця ціль вступає в певну суперечність із забез-печенням прибутковості як ключовою ціллю комерційних банків; • забезпечення надійності і стабільності функціонування окремих банків та банківської системи в цілому з метою стабілізації грошей та безперебійного обслуговування економіки. Жодна з цих цілей не під силу окремому банку, яким би еко-номічно могутнім він не був. Тільки скоординоване об’єднання їх у систему, зорієнтовану на зазначені цілі, робить досягнення їх реальним. Не менш виразно проявляється відмінність функцій банківської системи як самостійної структури від функцій окремих банків. Банківська система спроможна виконувати три такі функції : • трансформаційну; • створення платіжних засобів та регулювання грошового обо-роту (емісійну); • забезпечення стабільності банківської діяльності та грошо-вого ринку (стабілізаційна). Трансформаційна функція банківської системи базується на аналогічній функції окремих банків. Проте вона не є сумою ме-ханічного складання подібної функції всіх банків, що входять у систему. У масштабах системи виникає якісно нова функція трансформації — більш масштабна, більш глибока, більш завер-шена й ефективна, ніж сума трансформаційних потенціалів окре-мих банків. Це зумовлюється двома обставинами: • по-перше, в трансформаційний процес активно включається центральний банк. Як банк банків він активно здійснює всі види трансформаційних процесів на міжбанківському рівні. Через меха-нізми рефінансування (кредитні аукціони, кредитування через «об-лікове вікно», «ломбардне вікно», пряме кредитування окремих ба-нків тощо) центральний банк трансформує ресурси грошового ринку і за строками, і за розмірами, і за ризиками, і в регіональному аспекті, та ще й у більших масштабах, ніж окремі комерційні бан-ки. Він завершує трансформаційні процеси в межах усього грошо-вого ринку, розпочаті безпосередньо комерційними банками; • по-друге, система істотно підвищує трансформаційний потен-ціал вузькоспеціалізованих банків. Умонтовані в систему, вони діс-тають можливість виконувати цю функцію в кооперації з універса-льними банками. Якщо банк, як, наприклад, Ощадбанк України, спеціалізується на депозитних операціях, то в складі системи він може запропонувати мобілізовані кошти банкам, що виконують кредитні операції. Спільно, як складові системи ці банки можуть забез-печити весь комплекс трансформації грошового капіталу на ринку. Функція створення платіжних засобів і регулювання гро-шового обороту (емісійна) полягає в тому, що банківська систе-ма оперативно змінює масу грошей в обігу, збільшуючи чи зме-ншуючи її відповідно до зміни попиту на гроші. Іншими словами, банківська система управляє пропозицією грошей. Це ключова функція банківської системи. У її виконанні бе-руть участь усі ланки системи — центральний банк, усі банки другого рівня. Вона стосується усіх напрямків банківської діяль-ності, насамперед кредитної. Ця функція банківської системи якісно відрізняється від ана-логічної функції окремого банку. Кожний окремий банк потен-ційно спроможний брати участь у формуванні пропозиції грошей і заінтересований розширювати цю свою діяльність, оскільки во-на дає йому додаткові доходи. І тільки система може визначити межі цієї діяльності, що адекватні попиту на гроші, і ввести в ці межі емісійну функцію кожного банку. Це досягається методами та інструментами грошово-кредитної політики центрального бан-ку, реалізацію якої здійснює система в цілому. Функція забезпечення стабільності банківської діяльності та грошового ринку (стабілізаційна) пов’язана з надзвичайно висо-кою ризикованістю банківської діяльності. Банки, на відміну від ін-ших економічних суб’єктів, криють у собі підвищену загрозу деста-білізації власної діяльності, розладу усього грошового ринку, провокування загальноекономічної кризи. Тому кожний окремий банк не може виконувати стабілізаційної функції, а скоріше навпаки. Як посередники на грошовому ринку, банки функціонують пе-реважно за рахунок чужих капіталів — акціонерного капіталу, залу-чених коштів вкладників та позичок інших банків. Тому вони пере-бувають під постійним контролем і тиском з боку великої кількості клієнтів та акціонерів, дії яких визначаються не тільки економічни-ми розрахунками, а й чутками, очікуваннями, припущеннями. Тому над банками постійно висить загроза паніки, яка може викликати обвальне вилучення депозитів та банкрутство, якщо цей процес своєчасно не зупинити. Крім того, під тиском своїх кредиторів і власників банки змушені вкладати капітали у високодохідні, але ни-зьколіквідні активи, ризикуючи втратити довіру вкладників і викли-кати паніку. Забезпечити високу довіру до банків — завдання не тільки окремих банків, а й усієї банківської системи. Як посередники грошового ринку, банки повинні брати на се-бе всю відповідальність перед інвесторами за економічні ризики своїх позичальників. Банки потенційно, завдяки широким масшта-бам своєї діяльності, здатні роззосередити (диверсифікувати) ці ризики і максимально пом’якшити їх для інвесторів. Проте реаль-ного успіху в цьому можна досягти лише за умови, що це завдання буде вирішуватися зусиллями всієї банківської системи. Тільки банківській системі в цілому під силу створити дійовий механізм страхування банківських ризиків і банківських депозитів. Виконання банківською системою стабілізаційної функції проявляється двояко: у прийнятті низки законів та інших нормативних актів, що регламентують діяльність усіх її ланок — від центрального банку до вузькоспеціалізованих комерційних банків; у створенні дійового механізму державного контролю і на-гляду за дотриманням цих законів та за діяльністю банків узагалі. На цій підставі створюються спеціальні механізми забезпе-чення стабільності банківської діяльності, які включають: • страхування банківських ризиків, передусім кредитних; • страхування банківських депозитів, насамперед фізичних осіб; • створення внутрішньобанківських резервів для покриття збитків від кредитних ризиків; • створення механізму обов’язкового резервування банківсь-ких депозитів; • централізоване встановлення економічних нормативів з тих напрямів банківської діяльності, які пов’язані з найбільшими ризиками; • створення централізованого нагляду і контролю за банківсь-кою діяльністю; • створення механізму централізованого рефінансування ко-мерційних банків; • узаконення різних механізмів централізації банківського капіта-лу (створення консорціумів, картелів, трестів, концернів, холдингів). У цих заходах виявляється організаційно-правове забезпечен-ня стабілізаційної функції банківської системи. Кожний із них може бути реалізований лише в межах системи і є специфічним інфраструктурним елементом, що перетворює сукупність банків у якісно нове явище — банківську систему. Банківська система взаємодіє з іншими системними структу-рами, з якими вона створює як підсистема більш загальне утво-рення — економічну систему в цілому. Це, зокрема, бюджетна система, податкова система, валютна система, торговельна сис-тема тощо. Порівнюючи банківську підсистему з іншими, можна виявити в ній риси, які спільні для їх усіх, що підтверджує її сис-темний характер, а також суто специфічні риси, які підкреслю-ють її банківську специфічність. До таких загальних рис можна віднести: • поєднання багатьох однотипних елементів, які підпоряд-ковуються однаковим цілям. У банківській системі такими еле-ментами є окремі банки; однаковість цілей усіх банків виявляєть-ся в боротьбі кожного з них за прибутковість і ліквідність; • динамічність системи. Банківська система постійно розви-вається, адаптуючись до зміни економічної ситуації в країні. Так, з початком ринкової трансформації економіки Україна адаптува-ла свою банківську систему відповідно до вимог ринку і продов-жує її вдосконалювати в міру побудови ринкової економіки: зро-стає кількість банків, удосконалюються методи банківської діяльності, розширюється коло їх операцій тощо; • закритість системи. Банківська система є системою «закрито-го типу», що проявляється в концентрації уваги її суб’єктів переваж-но на специфічній діяльності, пов’язаній з грошовою сферою. Напри-клад, банкам в Україні заборонено займатися виробничою діяльністю, торгівлею, страховою справою тощо. З іншого боку, суб’єктам інших систем заборонено вести суто банківську діяльність. Більше того, багато банківської інформації є за законом банківською таємни-цею і не може розголошуватися чи передаватися в інші системи; • саморегуляція системи. Банківська система теж має здат-ність до самонастроювання, саморегулювання: якщо один із бан-ків банкрутує, його «нішу» негайно займають інші банки; якщо змінюється економічна ситуація в країні, банки негайно адекват-но змінюють методи діяльності, як це сталося в Україні в період гіперінфляції 1992—1994 рр., коли всі банки перетворилися в універсальні, щоб вижити. До специфічних рис, які характерні тільки для банківської си-стеми і виділяють її з ряду інших, можна віднести: дворівневу побудову; поглиблене централізоване регулювання діяльності кожно-го банку окремо і банківської діяльності в цілому; централізований механізм контролю і регулювання руху банківських резервів; наявність загальносистемної інфраструктури, що забезпе-чує функціональну взаємодію окремих банків; гнучке поєднання високого рівня централізованої керова-ності банківської системи зі збереженням повної економічної са-мостійності і відповідальності за результати своєї діяльності ко-жного окремого банку, що входить у систему. Дворівнева побудова — ключовий принцип побудови банків-ських систем у ринкових економіках, їх вирішальна якісна озна-ка, що безумовно відрізняє їх від інших систем. Однорівнева по-будова можлива лише в тоталітарних економіках, де достатньо створити один державний банк і він може здійснювати на адміні-стративно-командних засадах і емісійно-касову функцію, і креди-тно-розрахункове обслуговування господарської клієнтури, як це, по суті, було в СРСР. Не було двох рівнів банків і в докапіталіс-тичних, слаборинкових економіках, коли кожний банк виконував весь набір функцій — і емісійно-касових, і кредитно-розрахункових. Проте в обох цих випадках не було і потреби в існуванні ба-нківських систем у тому розумінні, про яке мова йде в цьому під-ручнику. Там були або механічна сукупність слабо пов’язаних між собою окремих банків (у докапіталістичні епохи), або єдиний монобанк, що являє собою замкнуту систему, адекватну загаль-ноекономічній системі (як у СРСР). Такий монобанк повністю позбавлений суто ринкових принципів функціонування — рівно-правності сторін, взаємовигідності їх співробітництва, конкурен-ції на грошовому ринку, самофінансування, комерційного розра-хунку, ринкових методів формування процента, валютного курсу тощо. У таких умовах справді не було потреби в центральному банку як органу, що поєднує решту банків у систему. При дворівневій побудові на першому рівні перебуває один банк (або кілька банків, об’єднаних спільними цілями і завдання-ми, як, наприклад, ФРС у США). Такій установі надається статус центрального банку. На нього покладається відповідальність за вирішення макроекономічних завдань у грошово-кредитній сфері, насамперед підтримання сталості національних грошей та забезпе-чення сталості функціонування всієї банківської системи. Хоч ці завдання вирішуються з участю всіх банків, проте успіх може бути досягнутий тільки при відповідній координації зусиль кожного з них. Покладається така координація на центральний банк, для чого він законодавчо наділяється відповідними повноваженнями. На другому рівні банківської системи перебуває решта банків, які в Україні заведено називати комерційними банками . На відміну від центрального комерційні банки покликані об-слуговувати економічних суб’єктів — учасників грошового обо-роту: фірми, сімейні господарства, державні структури. Саме че-рез ці банки банківська система обслуговує народне господарство відповідно до завдань, що випливають з грошово-кредитної полі-тики центрального банку. Тому комерційні банки можна розгля-дати як фундамент усієї банківської системи, вершиною якої є центральний банк . Банки другого рівня відносно один одного є економічно само-стійними, рівноправними, такими, що конкурують між собою на грошовому ринку. Вони юридично й економічно відокремлені і будують свою діяльність на комерційних засадах з метою одер-жання прибутку. Заради прибутку вони обслуговують своїх кліє-нтів, зазнаючи при цьому великих ризиків: кредитних, процент-них, валютних тощо. Дворівневість банківської системи характеризується також чітким законодавчим розмежуванням прав і обов’язків кожної ланки системи. У багатьох країнах центральному банку надано право ліцензу-вання банківської діяльності, право встановлювати економічні нормативи щодо діяльності комерційних банків, здійснювати тією чи іншою мірою нагляд і контроль за банками. З іншого боку, за-кони обмежують права центральних банків у комерційній діяль-ності, забороняють, зокрема, їм обслуговувати господарську клі-єнтуру. Цим комерційні банки захищаються від конкуренції з боку більш сильного — центрального — банку, забезпечуються їхні права як банків другого рівня. Більш детально теоретичні основи побудови та функціонуван-ня центральних та комерційних банків будуть розглянуті в розді-лах 11 та 12. Централізоване регулювання банківської діяльності як специфічна ознака банківської системи визначається насамперед її регулятивною функцією. Певний вплив на цю ознаку має також емісійна функція банківської системи. Проблема ризиків — одна з найбільш складних і загрозливих у банківській діяльності. Втрати від ризиків — це не тільки збит-ки окремих банків, а й втрати багатьох їх клієнтів — юридичних і фізичних осіб, це потрясіння всієї економічної системи. Тому бо-ротьба з ризиками — це завдання не тільки окремих банків, а й усієї банківської системи. Ця обставина закріплена в банківсько-му законодавстві всіх країн, яке передбачає систему заходів щодо нормування, обмеження, страхування та контролю банківської діяльності. Реалізація цих заходів покликана забезпечити стабі-льну, безперебійну роботу кожного банку другого рівня і здійс-нюється під наглядом та за участі центрального банку й інших законодавчо уповноважених органів. Централізоване регулювання руху банківських резервів зу-мовлюється насамперед емісійною функцією банківської системи. Усі комерційні банки зобов’язані зберігати свої вільні резерви (кошти) на рахунках у центральних банках, а останні мають право контролювати і регулювати рух коштів за цими рахунками. При появі у комерційних банків надмірних резервів, які загрожують надмірним зростанням пропозиції грошей і порушенням кон’юнктури ринків, центральний банк має право частину їх заблокувати, підвищити норму обов’язкових резервів і, звузивши цим можливо-сті комерційних банків, надавати кредити та створювати нові де-позити. Якщо ж потрібно збільшити обсяги банківських резервів і розширити кредитні можливості комерційних банків, центральний банк знижує цю норму і навіть може надавати останнім у позичку додаткові резерви. У такому випадку в комерційних банків збіль-шується кредитний потенціал, можливості створювати нові депо-зитні гроші, що зумовлює збільшення пропозиції грошей. Створення єдиного для всіх банків замкнутого на централь-ний банк і регульованого ним механізму руху банківських резервів є визначальною організаційно-правовою ознакою банківської си-стеми як особливої структури. Наявність загальносистемної інфраструктури, яка має між-банківське призначення, забезпечує координацію та об’єднання зусиль банків як суб’єктів—посередників грошового ринку. Мова йде про створення мережі міжбанківських розрахункових центрів (розрахункових палат, клірингових центрів), системи між-банківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредиту, міжбанківського зв’язку, центрів технічного і технологічного об-слуговування, інформаційних та навчальних центрів, створення міжбанківських фондів страхування депозитів, загальних банків даних щодо кредитоспроможності позичальників тощо. Важливим елементом такої системостворюючої інфраструктури є банківські асоціації, спілки та інші об’єднання. Самі не будучи банками і не обмежуючи прав банків-членів, вони виконують різноманітні функції в інтересах усіх банків: представляють і захищають спіль-ні інтереси комерційних банків перед центральним банком, уря-дом, парламентом; організовують інформаційне, консультаційне, правове обслуговування банків-членів тощо. Звичайно, кожна інша система, що функціонує в економіці, теж має свою певну інфраструктуру, і в цьому розумінні банківська сис-тема не є винятком. Проте тільки в банківській системі інфраструкту-ра є надзвичайно складною, багатопрофільною, життєво необхідною для функціонування окремих банків. Без деяких її елементів вико-нання банками окремих операцій буде вкрай неефективним, а то й просто неможливим. Так, у перші роки формування банківської сис-теми в Україні не було єдиного механізму міжбанківських розрахун-ків, унаслідок чого розрахунки між підприємствами — клієнтами ба-нків неймовірно затягувалися, а нерідко просто зривалися, внаслідок чого вони зазнавали значних збитків. Зараз у банківській системі створений і діє механізм централізованих міжбанківських розрахун-ків на базі електронних технологій, що дає можливість усі міжгоспо-дарські розрахунки здійснювати негайно, в режимі реального часу. Гнучке поєднання високого рівня централізованої керовано-сті системи з децентралізацією економічної самостійності та відповідальності банків як її окремих елементів — ще одна відмітна риса банківської системи. Звичайно, проблеми подібно-го поєднання централізованого управління з децентралізацією відповідальності мають місце і в інших системах. Проте ніде во-ни не проявляються так гостро і масштабно, як у банківській сис-темі, де вся відповідальність перед інвесторами і вкладниками повністю покладається на банк, а можливості прийняття адекват-них управлінських рішень його керівництвом істотно обмежу-ються нормами системного управління. Ця суперечливість по-стійно проявляється в реальній дійсності. Особливо яскраво вона проявилася в США, які мають високо-розвинуту банківську систему. Банківське право тут виявилося однією з найбільш складних та суперечливих сфер господарсько-го права, а банківська діяльність контролюється і регулюється більш ретельно, ніж будь-яка інша галузь економічної діяльності. У 80-ті роки в США почався рух за дерегулювання (послаблення регулювання і контролю) банківської діяльності, було прийнято кілька законів, які послабили банківські обмеження, спростили управління нею на рівні банківської системи. Подібні тенденції можна спостерігати і в інших країнах. Сучасне банківське законодавство України, незважаючи на об’єктивні проце-си консолідації банків у систему, теж усе більше уваги приділяє гара-нтуванню кожному банку економічної самостійності, рівних можли-востей доступу на грошовий ринок, свободи конкуренції, свободи вибору клієнтів тощо. Без цього тенденції до інтеграції в систему можуть призвести до перетворення банківської системи в єдиний банк (монобанк), що монопольно обслуговуватиме грошовий ринок, підпорядкувавши його своїм інтересам. За наявності вказаних гаран-тій банківська система не тільки не обмежує діяльності окремих бан-ків, а й істотно підвищує посередницький потенціал кожного з них на грошовому ринку та їх спільну роль в економіці. Отже, банківська система — це не механічна сукупність багатьох окремих банків, але це і не єдиний банк, що керується з одного офісу (центрального банку), а специфічна економічна та організаційно-правова структура, що забезпечує своїми особливими методами та ін-струментами функціонування грошового ринку та економіки в ціло-му. Особливості побудови банківської системи в Україні. Форму-вання банківської системи України розпочалося з проголошенням незалежності і виходом зі складу СРСР у 1991 р. До цього часу в Україні не було необхідних передумов для існування самостійної банківської системи. Більшість банківських установ, що діяли на її території наприкінці 80-х років, були не самостійними банками, а філіями союзних банків. Вони входили до складу банківської сис-теми СРСР й управлялися з союзного центру . Сама союзна банків-ська система була далеко не ринковою, і тому після проголошення курсу на перебудову з 1988 р. розпочалося активне її реформування, у тому числі і на території України. Проте завдання створення за-кінчених банківських систем у кожній союзній республіці за часів існування Союзу не ставилось, хоча йшла мова про формування центральних банків у кожній з республік. Зокрема, уже в 1990 р. розпочалося розроблення проекту Закону України «Про банки і ба-нківську діяльність». Але найімовірніше малося на увазі реорганізу-вати сам союзний центральний банк (Держбанк СРСР), щось на зра-зок Федеральної резервної системи США, а не створити самостійні банківські системи в кожній республіці. Початок формуванню в Україні власної банківської системи ринкового типу був покладений Законом «Про банки і банківську діяльність», ухваленим Верховною Радою 20 березня 1991 р. В основу розбудови банківської системи України цим Законом були покладені принципи, загальновизнані у світовій практиці: • дворівнева побудова; • чітке функціональне розмежування між банками першого і другого рівнів; • функціонування банків другого рівня на комерційних заса-дах та на договірних відносинах з клієнтурою; • ліквідація монополії держави на банківську справу, можли-вість створення комерційних банків різних форм власності, лібе-ралізація банківської діяльності; • організація державного контролю і нагляду за банківською діяльністю і покладення цього завдання на центральний банк; • незалежність центрального банку від державних органів ви-конавчої влади; • формування загальносистемної інфраструктури забезпечення банківської діяльності та ін. На сформованій цим Законом правовій та концептуальній ос-нові банківська система України за короткий строк пройшла складний, але досить результативний шлях розвитку. Найвагомі-шими є результати в інституційно-структурному її розвитку. Кількість банків за період 1992—2000 рр. зросла майже втричі, хоч починаючи з 1996 р. кількість їх поступово скорочується. Помі-тно зростає кількість банків з іноземним капіталом — з 12 на кінець 1994 р. до 28 на кінець 2001 р. Сплачений статутний фонд комер-ційних банків за період 1994—2000 рр. зріс більше ніж у 40 разів. Досить високими темпами здійснювалася капіталізація банків: кіль-кість банків зі сплаченим статутним фондом в 10 і більше млн грн зросла з одного на кінець 1994 р. до 113 на кінець 2000 р. Що стосується інфраструктури банківської системи, то поміт-них успіхів досягнуто у формуванні механізму міжбанківських розрахунків, міжбанківського валютного ринку, ринку міжбан-ківського кредитування та рефінансування комерційних банків, у створенні системи банківського регулювання і контролю. Певні успіхи досягнуті і в функціональному розвиткові банків-ської системи. НБУ як центральний банк в основному опанував досить складний механізм монетарного регулювання і досяг помі-тних успіхів у стабілізації національних грошей, організовано про-вів у вересні 1996 р. завершення грошової реформи. Позитивний досвід НБУ накопичив і в інших напрямах діяльності — у регулю-ванні валютних відносин, обслуговуванні державного боргу, орга-нізації банківського обліку відповідно до світових стандартів, у нормативно-правовому та методичному забезпеченні діяльності комерційних банків тощо. Значно розширилася сфера функціону-вання комерційних банків, і вони накопичили цінний досвід робо-ти не тільки на традиційних напрямах, а й у нових для них сферах діяльності — на фондовому та валютному ринках, у сфері міжна-родних відносин, на ринку міжбанківських кредитів, у взаємовід-носинах з центральним банком, у банківському менеджменті тощо. Проте формування банківської системи України постійно нати-калося на серйозні перешкоди, які не тільки гальмували цей процес, а й нерідко просто повертали його назад. Мова йде насамперед про глибоку системну кризу, яку переживала економіка України протя-гом усього перехідного періоду. Вона проявилася в тривалому ско-роченні реальних обсягів виробництва, в хронічній розбалансовано-сті державного бюджету, в глибокій кризі неплатежів (на початок 2000 р. взаємна заборгованість господарюючих суб’єктів переви-щила річний обсяг ВВП), у небувало високій інфляції, яку пережила Україна в 1992—1994 рр., та в зумовленому нею падінні рівня мо-нетизації економіки. Усі ці процеси призводили до втрати грошових капіталів підприємницькими структурами, насамперед у малому й середньому бізнесі, згортання цього дуже важливого для розвитку банківської системи сектору економіки, посилення таких негатив-них для банківництва процесів, як бартеризація, тінізація і долари-зація економічних відносин та відплив вільних капіталів за кордон, падіння ефективності виробництва (на початок 2000 р. близько 60% підприємств усіх галузей економіки працювали збитково). За таких обставин в Україні вкрай повільно розвивався попит на посередницькі послуги банків, а відтак не було економічних переду-мов для належного розвитку банківської системи. Тому, незважаючи на помітне зростання основних кількісних показників її діяльності, у цілому рівень розвитку банківської системи України, особливо на фоні банківських систем розвинутих країн, є досить низьким. Недостатнім залишається рівень капіталізації комерційних бан-ків. Загальна сума власного капіталу всіх комерційних банків України на 1 січня 2000 р. становила 1116,4 млн дол. США. У сере-дньому на один банк припадає 6,85 млн дол. США. На фоні провід-них банків світу капіталозабезпеченість українських банків настіль-ки мала, що жоден з українських банків не ввійшов до списку пер-шої тисячі банків світу, що був опублікований англійським журналом «The Banker» у 1994 р. Ситуація помітно не змінилася і на початок 2002 р. Тому українським банкам буде важко конкурувати з іноземними не тільки на світовому ринку, а й усередині України, якщо останні вирішать серйозно закріпитися на нашому ринку. Вирішити цю проблему адміністративним тиском на банки (збільшенням мінімального розміру статутного фонду, посилен-ням вимог щодо капіталізації прибутків тощо) неможливо, оскільки прибутковість банків в останні роки постійно знижується, привабливість банківського бізнесу для інвесторів зменшується та й необхідні для цього внутрішні грошові капітали залишаються обмеженими. Вирішити проблему капіталізації банків можливо лише на шляху прискорення ринкової трансформації економіки, зростання її ефективності, оздоровлення державних фінансів і підвищення прибутковості банків. Низька кредитоспроможність переважної частини підприємств-позичальників, низька капіталізація банків, недостатній рівень їх менеджменту спричинюють надзвичайно високу ризикованість банківської діяльності, підвищену недовіру до банків, особливо з боку сімейного сектору економіки, ускладнюють підтримку їх лік-відності. Усе це послаблює посередницьку роль і трансформаційну функцію банків та банківської системи в цілому. Банки не в змозі належним чином задовольняти попит на позичкові капітали, на-самперед з боку суб’єктів реального сектору економіки, які постійно відчувають глибокий дефіцит грошей як платіжних засобів і як капіталу. З іншого боку, всі економічні суб’єкти, в яких з’являються вільні грошові кошти, не можуть їх надійно розмістити і відда-ють перевагу конвертації в іноземну валюту, інвестуванню в ті-ньову економіку чи переведенню за кордон. У таких умовах на банки здійснюється могутній тиск з боку ор-ганів банківського регулювання, передусім НБУ, з тим щоб утрима-ти їх ліквідність, підвищити довіру до них, реанімувати їх потужну посередницьку роль. Для цього використовуються найбільш «жорсткі» заходи — надзвичайно висока норма обов’язкового резервуван-ня і часті її зміни, пряме обмеження рефінансування банків та окре-мих видів їх діяльності, установлення надзвичайно великої кількості економічних нормативів та жорсткого контролю за їх дотриманням тощо. Усе це не тільки негативно впливає на розвиток окремих бан-ків, а й послаблює внутрішньосистемний механізм їх взаємодії та консолідації, спричинює певне протистояння між першим та другим рівнями системи, між великими і малими банками тощо. Глибока довготривала криза державних фінансів теж негативно впливає на формування банківської системи, гальмує формування су-то ринкового механізму банківського регулювання, становлення ци-вілізованих взаємовідносин між самими комерційними банками. НБУ змушений переважну частину свого сеньйоражу спрямовувати на монетизацію бюджетного дефіциту, обмежуючи до мінімуму рефінан-сування комерційних банків. Через штучне завищення процентної ставки по облігаціях внутрішньої державної позики банки змушені свої ресурси спрямовувати переважно в державні цінні папери як найбільш дохідні активи, обмежуючи кредитування реальної економіки. В умовах високої інфляції НБУ змушений протягом тривалого часу (1994—2000 рр.) проводити жорстку рестрикційну грошово-кредитну політику, що теж не сприяло формуванню банківської системи ринкового типу. З одного боку, така політика стримує процес ремонетизації економіки, формування вільних грошових капіталів, грошового ринку, що звужує економічну базу посеред-ницької діяльності банків. А з іншого боку, НБУ змушений часто переходити на «ручне» керівництво грошовим ринком, застосо-вуючи найбільш жорсткі, а то й прямі адміністративні заходи мо-нетарного регулювання, за яких інтереси монетарної політики не відповідають інтересам комерційних банків. Усі ці обставини постійно ослаблюють банківську систему України, передусім її другий рівень. Тому коли процес ринкової трансформації завершиться і розпочнеться етап економічного зростання, українські банки не зможуть адекватно виконувати свою посередницьку місію в нових умовах. І тоді неминучим бу-де широкомасштабне проникнення в Україну іноземних банків, витіснення національного капіталу з цієї сфери іноземним.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «БАНКІВСЬКА СИСТЕМА: СУТНІСТЬ, ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ ТА ФУНКЦІЇ. ОСОБЛИВОСТІ ПОБУДОВИ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ» з дисципліни «Гроші та кредит»
