СКОРОПАДСЬКИЙ Павло Петрович (15(03).05.1873—28.04. 1945) — держ. і військ. діяч, Гетьман всієї України та військ козацьких (1918). Н. в м. Вісбаден (Німеччина). Походив зі старовинного українського старшинсько-шляхетського роду (див. Скоропадські). Син Петра Скоропадського та Марії з дому Миклашевських. Дитячі роки провів у родинному маєтку Тростянець. На формування поглядів та виховання великий вплив справив дід Іван Михайлович, колишній полтавський губернський предводитель дворянства, меценат і доброчинець, засновник Тростянецького дендропарку (див. «Тростянець»). Після смерті батька та діда навчався в Пажеському корпусі в Санкт-Петербурзі (1886—93), по закінченні якого вийшов корнетом у Кавалергардський полк. У січні 1898 одружився з Олександрою Дурново, від якої мав трьох доньок: Марію (1898—1959), Єлизавету (1899— 1976), Олену (1919), та трьох синів: Петра (1900—56), Данила (див. Д.Скоропадський; 1904—57) і Павла (1916—18). Учасник російсько-японської війни 1904—1905 (ад’ютант командуючого Сх. загоном генерал-лейтенанта Ф.Келлера, командир 5-ї сотні 2-го Читинського козачого полку, ад’ютант головнокомандуючого рос. військами на Далекому Сх. генерала від інфантерії П.Ліневича). По поверненню до С.-Петербурга призначений флігель-ад’ютан-
том рос. імп. Миколи II в чині полковника, потім — командиром 20-го Фінляндського драгунського (1910) та лейб-гвардії Кінного (1911) полків, 1912 отримав звання генерал-майора та зарахований до імператорського почту. Водночас виявляв велику зацікавленість у збиранні пам’яток укр. старовини, відновленні істор. пам’яті про свій рід, співпрацював із П.Я.Дорошенком та В.Модзалевським. Разом з останнім започаткував архівно-археогр. проект «Архів Скоропадських» (збирання і видавання фамільних паперів). Захоплення минулим роду та України, одначе, не переросло в політ. українофільство, і він не брав участі в політ. житті, не поділяючи поглядів тогочасних «мазепинців» (див. «Мазепинство») чи «богданівців». Із початком Першої світової війни разом із полком виступив на фронт, відзначився в перших боях і отримав у жовтні 1914 орден святого Георгія 4-го ст. Згодом командував тимчасовою 1-ю гвард. кінною бригадою, 5-ю гвард. кавалерійс. д-зією, не раз тимчасово очолював увесь гвард. кавалерійс. корпус, що діяв у Прибалтиці та на сході Польщі. За військ. звитягу отримав звання генерал-лейтенанта. Із січня 1917 призначений командиром 34-го армійського корпусу, що стояв в Україні. Схвально зустрів Лютневу революцію 1917 і повалення самодержавства, із квітня 1917 почав стежити за розвитком укр. руху. В нових умовах домагався збереження боєздатності корпусу, але після провалу липневого наступу рос. військ, в якому корпус брав активну участь, під впливом розкладу старої армії дійшов думки про необхідність зміцнення дисципліни шляхом українізації і восени завершив формування боєздатного 1-го Укр. козац. корпусу у складі 2-х піх. д-зій та артилер. бригади. Ідея протиставити розкладовому впливу більшовизму здорове нац. почуття змусила його погодитися на обрання наказним отаманом Вільного козацтва (жовтень 1917). Після Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 С. рішучо став на бік Української Центральної
Ради, успішно боровся з більшовиками на Південно-Західному фронті, фактично очолював укр. війська в Правобережній Україні у грудні 1917, використовував загони Вільного козацтва та ін. підрозділи для роззброєння збільшовичених частин і не допустив їх до Києва. Але недовіра з боку керівного укр. проводу, військ. політика УЦР, яка віддавала перевагу політ. авантюристам, змусили його залишити командування корпусом наприкінці грудня 1917. Намагання використати за франц. допомогою чехословац. частини, загони Вільного козацтва у протибільшовицькій боротьбі були марними. Невдачею завершилася перша спроба взяти участь у політ. житті — балотування до Всеросійських Установчих зборів за списком Союзу земельних власників. Після відновлення укр. влади в березні 1918 вдався до створення власного політ. проекту — Української народної громади, політ. партії, яка виступала за сильну одноосібну владу, здатну подолати анархію й наслідки більшовицького панування. Популярність С. серед поміркованого і консервативного політ. таборів, а також нім. й австро-угор. командування в Україні була надзвичайною, що в умовах системної політ. кризи викликало заг. підтримку держ. перевороту 29 квітня 1918 (див. Гетьманський переворот 1918), унаслідок якого на Всеукр. з’їзді хліборобів-власників був проголошений Гетьманом всієї України та військ козацьких. Упродовж 29 квітня — 14 грудня 1918 С. намагався збудувати систему одноосібної влади, яка спиралася на істор. та нац. традиції, мала тимчасовий характер і тяжіла до авторитаризму. Створена під його проводом Українська Держава досягла значних успіхів в зовн. політиці, розбудові економіки, культ. розвиткові, але не змогла вирішити найголовніших — земельного та соціального — питань. Оскільки зовн. гарантією стабільності виступали нім. війська, які приборкали інспіровані більшовиками селянське повстання на Звенигородщині (див. Звенигородське збройне повстання 1918) та Всеук-
раїнський страйк залізничників 1918, то воєнна поразка Четверного союзу в листопаді 1918 призвела до вибуху протигетьман. повстання лівих і нац. партій (див. Протигетьманське повстання 1918), формальним приводом до якого стала Федеративна грамота від 14 листопада 1918 — проголошення С. курсу на федерацію з небільшовицькою Росією. На чолі повстання був Український національний союз, який 14 листопада створив Директорію з 4-х осіб. С., не бажаючи продовжувати братовбивчу боротьбу між українцями, 14 грудня 1918 підписав зречення і за допомогою німців виїхав до Берліна (Німеччина). 1919 С. з’єднався з родиною у Швейцарії, 1920 повернувся до Німеччини, де постійно мешкав у Ванзее (нині у складі м. Берлін). На еміграції остаточно позбавився федералістських ілюзій і став переконаним націоналістом. На запрошення Українського союзу хліборобів-державників, створеного В.Липинським та С.Шеметом на еміграції, 1921 повернувся в політику як репрезентант укр. трудової дідичної монархії і член Ради присяжних Укр. союзу хліборобів-державників. Гетьман. рух здобув авторитет серед різних прошарків укр. еміграції в Європі, Америці, на Далекому Сх. (Китай, Маньчжурія). 1926 заходами С. постав Український науковий інститут у Берліні, що згуртував найкращі наук. сили еміграції. Але становище символу руху не влаштовувало його: С. фактично був позбавлений права на власну політ. діяльність, до того ж не був переконаним мо-
615 СКОРОПАДСЬКИ
П.П. Скоропадський.
Під час церемонії проголошення Павла Скоропадського гетьманом України. Київ, 29 квітня 1918.
616 СКОРОПАДСЬКІ
Герб роду Скоропадських.
Г.В. Скоропадський (1873—1925).
нархістом. 1930 відбувся конфлікт між засновником руху В.Липинським та С., унаслідок чого перший залишив Укр. союз хліборобів-державників. Відтоді на чолі укр. гетьман. руху, який 1937 змінив свою назву на Союз гетьманців-державників, беззастережно стояв С. Під його впливом перебувала найбільша в Європі укр. громада Німеччини, а відділи Союзу гетьманців державників працювали практично по всій Центр.-Сх. та Зх. Європі; у США та Канаді його кер-во визнала впливова напіввійськова Січова орг-ція. Період Другої світової війни став для С. важким випробуванням: змушений перебувати на території Німеччини та рахуватися з реаліями нацистського Райху, водночас напередодні війни зміг відправити сина і офіц. спадкоємця Данила до Великої Британії, через впливових знайомих (президента Фінляндії К.-Г.Маннергейма) шукав контактів із нейтральними д-вами та учасниками антигітлерівської коаліції. На відміну від багатьох нац. діячів ніколи не сподівався на сприяння Німеччини у відновленні укр. державності. Користувався значним авторитетом серед українців другої хвилі еміграції; 1944 домігся звільнення з нацистських концтаборів С.Бандери, Я.Стецька, А.Мельника та великої кількості військовополонених. Під час подорожі до Баварії важко поранений унаслідок бомбардування залізничної ст. Плятлінг, помер від ран і похований у с. Меттен (Німеччина; згодом перепохований в Оберсдорфі; нині м. Волькерсдорф-ім-Вайнфіртель, Австрія). Тв.: Спомини. К., 1992; Спогади: Кінець 1917 — грудень 1918. К.—Філадельфія, 1995. Літ.: Маляревський А. П.П. Скоропадський, гетьман України. К., 1918; Дорошенко Д. Історія України, т. 2: Українська Держава 1918 р. Ужгород, 1930; Папакін Г. Павло Скоропадський: Патріот, державотворець, людина: Історико-архівні нариси. К., 2003; Реєнт О. Павло Скоропадський. К., 2003; Савченко В.А. Павло Скоропадський — останній гетьман України. Х., 2008; Пиріг Р. Українська гетьманська держава 1918 року: Історичні нариси. К., 2011. Г.В. Папакін.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Скоропадський Павло Петрович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
