РЮРИКОВИЧІ — князівський рід нащадків Рюрика в Київській Русі; узагальнююча назва для споріднених спільним походженням князівських та дворянських династій країн Східної та Центральної Європи. Початкова історія Р., викладена в «Повісті временних літ», досить міфологізована. Літописна легенда про запрошення 860 новгородцями на княжіння Рюрика та його братів — Синеуса і Трувора — була записана не раніше серед. 11 ст. на основі місц. новгород. усної фольклорної традиції. До цього часу родова пам’ять Р. не йшла далі Ігоря Старого — діда Володимира Святославича, і лише в серед. 11 ст. ім’я Рюрик увійшло в династичну антропонімію (на честь прародителя роду було названо Рюрика Ростиславича перемишльського). Постать Рюрика й досі залишається загадковою для істориків — численні гіпотези про його походження чи то від Рорика Фрісландського (ототожнення з ним), чи то від місц. балтослов’ян. династії не мають під собою жодного підґрунтя. Так само спірними в науці є родинні зв’язки між Рюриком та Ігорем, Рюриком і Олегом Віщим, Олегом та Ольгою (висловлювалися різні припущення про належність Олега до Р. та про те, що Ольга була дочкою Олега тощо).
Усталеною в науці (та більш обґрунтованою) є літописна версія, за якою Олег був регентом за часів малолітства сина Рюрика — Ігоря, коли під владу Р. потрапив Київ. У русько-візант. договорі 944 (див. Договори Київської Русі з Візантією) згадуються племінники Ігоря, та це єдина згадка літопису. За років малолітства сина Ігоря Святослава Ігоровича правила вдова Ігоря Ольга. Святослав мав трьох синів — Ярополка Святославича, Олега Святославича та Володимира Святославича, імена яких свідчать про поступову слов’янізацію варязької династії Р. Подальша історія Р. пов’язана з нащадками молодшого з них. Володимир Святославич, за літописом, мав 12 синів, а його син Ярослав Мудрий — 7. Тож така надзвичайна плодючість призвела до утворення всередині роду Р. окремих кланів, окремі з яких поступово перетворилися на самостійні князівські династії. Р. як князівська династія в Київ. Русі зберігали свою єдність упродовж кінця 9 — 11 ст. Але вже на поч. 11 ст. виокремилася династія полоцьких князів — Ізяславичів (від сина Володимира Святославича Ізяслава Володимировича), у 2-й пол. 11 ст. — Ростиславичі галицькі. Дуже складна й заплутана система наслідування всередині роду — співіснування т. зв. лєствичної системи (див. «Лествичный» порядок заміщення княжих столів на Русі) та системи старійшинства — і надзвичайна розгалуженість уже в 2-й половині 11 ст. роду Р. призвели до низки міжкнязівських конфліктів, поступової втрати держ. єдності Русі й виникнення внаслідок цього окремих князівств-земель. Початок — 1-ша пол. 12 ст. стали рубежем остаточного розгалуження Р. на окремі князівські клани-династії — турово-пінських Ізяславичів, черніг. Давидовичів та Ольговичів, Мономашичів. Клан Мономашичів дуже швидко розпався на окремі династії волинських Мстиславичів (із 2-ї пол. 13 ст. з них виокремилися Романовичі), Ростиславичів смоленських, ростово-суздальских Юрійовичів. Від останніх вела своє походжен-
ня великокнязівська династія Владимиро-Суздальської Русі. Через те, що у процесі завоювання земель Сх. Європи були винищені ін. князівські династії варязького (київський Аскольд, полоцький Рогволд) чи місц. слов’янського (древлянський Мал, в’ятицький Ходота) походження, Р. вдалося практично монополізувати верховну держ. владу на Русі 10—13 ст. Цьому сприяла й шлюбна політика Р., які намагалися укладати шлюби або всередині свого надзвичайно розгалуженого роду, або з правителями ін. д-в. Уже до кінця 12 ст. родинні зв’язки пов’язували Р. з майже всіма правлячими домами Європи. Шлюби із представниками дружинної верхівки — боярства — траплялися, але були скоріше винятком із правил. Лише після монголо-татарської навали та включення частини рус. земель до складу Великого князівства Литовського Р. поступово втратили своє монопольне становище у владі, поступившись нею на користь нащадків Гедиміновичів, а з часом — і князів менш знатного походження — місцевого чи навіть татарського. У Пн.Сх. Русі цей процес тривав повільніше — тут Р. зберігали за собою великокнязівський, а згодом — і царський титул — до кінця 16 ст. Але й після цього належність до роду Р. залишалася надзвичайно престижною. Наступники Р. на моск. троні отримали престол лише завдяки шлюбним зв’язкам з останніми царями з династії Р. Якщо стан історичних джерел Пн.-Сх. Русі дає можливість вченим з великою долею достовірності реконструювати генеалогію місц. династій Р., генеалогія укр. Р. 14—16 ст. рясніє білими плямами й загадками. У ВКЛ походження від Р. було не менш престижним, аніж родинний зв’язок із правлячим родом Гедиміновичів, тож родинні генеалогії тогочасної укр. та білорус. шляхти значно міфологізовані. З великою долею достовірності вдалося встановити належність до Р. родів Кропотків (Крокотків, Огінських), Пузин, Жижемських, Пронських, Четвертинських, Сокольських, Оболенських, Осовецьких, Масальських, Верейсь-
ких, Курбських. Зв’язок ін. родів, зокрема Лукомських, Острозьких та похідних від них Заславських (версія походження Острозьких від Р. надзвичайно популярна в навколонаук. середовищі), з Р. встановити не вдається. Також висловлене припущення про сумнівність належності до Р. т. зв. верховських князів, джерела про походження яких від черніг. Ольговичів (як нащадків Михаїла Всеволодича) нібито були сфальшовані наприкінці 14 — у 15 ст. (це припущення ґрунтується на застосуванні сучасної ДНК-методики в істор. генеалогії). Абсолютна більшість династій Р. до поч. 20 ст. вигасли, частина з тих, що збереглися, — втратили князівські титули. 1917 після скасування монархії в Росії значна частина Р., втративши князівські та дворянські права і привілеї, емігрували; більшість з тих, хто лишився, загинули чи то під час громадян. війни 1918—22, чи то стали жертвами рад. репресивної системи.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «РЮРИКОВИЧІ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
