РУСИФІКАЦІЯ в українському контексті. «Русифікація» — поняття, яке широко вживається (спершу — у політ. публіцистиці, потім — в історичній науці та в
політології) з кінця 19 — поч. 20 ст. на означення держ. політики, що мала забезпечити всебічну інтеграцію народів Рос. імперії, а згодом — народів СРСР. Кінцевою метою Р. була політ. лояльність та мовно-культ. асиміляція нерос. етносів, тобто позбавлення їх власної ідентичності. У 18—19 ст. офіційно вживався термін «обрусение». В укр. дискурсі застосовується також термін «російщення», інколи — також «московщення». Синонімічними є поняття «денаціоналізація», «деукраїнізація», «асиміляція». Р. — тривалий істор. процес, екон., соціально-політ. і культ. зміст якого та форми на різних етапах змінювалися. Охоплювала всі сфери сусп. побуту нерос. народів. Складовими заг. процесів були екон., соціальна та культ. Р. Нижче розглянуто особливості Р. стосовно українців у Рос. імперії та СРСР. Русифікація в Російській імперії. Характер і внутр. сутність русифікаційних процесів в Україні тісно залежали від характеру внутр. та зовн. політики Рос. д-ви. Умовно їх можна розподілити на два етапи: 1) від початків формування імперської моделі державності за Петра I й до 1-ї чв. 19 ст.; 2) від придушення польського повстання 1830—1831 до поч. 20 ст. Першому періодові притаманні форми Р., спрямовані, у першу чергу, на забезпечення лояльності світських та церк. еліт, використання інтелектуального, екон. та військ. потенціалів укр. земель для потреб імперії, що проходила період становлення й зміцнення. Із 2-ї пол. 18 ст. ця політика, зберігаючи відносну індиферентність до етнічної та реліг. ідентичності, поступово набула більш системного й послідовного характеру. У сфері адміністрації та економіки проводилися уніфікаційні заходи, спрямовані на централізацію та тіснішу інтеграцію «національних окраїн» та «інородців»; у церк. сфері ці процеси виявлялися в одержавленні Церкви як духовної інституції та конфесіоналізації з домінуванням рос. версії православ’я. Другий період русифікаційних процесів був спричинений поворотом внутрішньополіт. курсу імп. Миколи I, який намагався
послабити наслідки розгортання національно-визвол. рухів (передусім польського), з одночасним посиленням великорос. культурно-істор. цінностей у гуманітарній політиці й ідеології. За наявності періодичних змін у підходах до екон. та адм. практик імперські уряди неухильно сповідували принципи нової імперської ідеології, концептуалізовані відомою формулою «самодержавство, православ’я, народність». Наслідком соціальної Р. — інтегрування до імперського середовища укр. політ. еліти — стало проникнення й закріплення в укр. політ. к-рі багатьох рис, раніше не властивих місц. традиції. Вони проявилися у встановленні патронально-клієнтарних зв’язків між укр. та рос. можновладцями. Слідом за ними утверджувалися нові ціннісні орієнтири, пов’язані з вірною службою рос. престолу, чиновшануванням, бюрократизацією тощо. Уже царським указом 1715 для ротації полкових та сотенних урядів було передбачено схему, запозичену з кадрової практики рос. армії. Впливи західноєвроп. адм., військ. та юрид. практик, зрештою побутової к-ри, дедалі частіше засвоювалися через рос. посередництво. Усі ці новації закріпилися в укр. політико-адм. лексиконі, до якого увійшли назви й терміни, запозичені з рос. мови (назви державних установ, форми діловодства, формуляри документів). Екон. Р. 18 ст., спрямована на протегування інтересам великорос. виробників і торгівців, спричинилася до реструктуризації внутр. укр. ринку, поступового витіснення укр. купців із зовн. ринків і їхньої маргіналізації до сфери дрібнооптової торгівлі. Уже 1714 Петербург схвалив перелік т. зв. заповідних товарів, до яких входили стратегічно важливі витратні матеріали для військ. пром-сті (поташ, льон, лой, корабельний ліс тощо), а також впроваджувалася заборона на вивіз золотої та срібної монети, імпорт мануфактурної продукції (у такий спосіб стимулювалася купівля товарів рос. вир-ва). Водночас укр. купцям було наказано возити свої товари не звичними маршрутами на Краків, Гданськ (Польща) та Бреслау (нині м.
Вроцлав, Польща), а до пн. портів у Ризі (нині столиця Латвії) та Архангельську (нині місто в РФ), шлях до яких лежав через численні форпости, митниці й карантини та супроводжувався масою бюрократичних перепон. Уряд надавав перевагу підтримці організованих фінансово-торг. груп (т. зв. кумпанств), в які здебільшого зорганізовувалися рос. комерсанти, протеговані царським оточенням, зменшуючи конкурентні можливості укр. купців. Усунення природної конкурентності в сільс. госп-ві, промислах і мануфактурному вир-ві було наслідком роздавання вигідних концесій та підрядів впливовим фаворитам та можновладцям із придворного середовища (кн. О.Меншиков, Г.Рагузинський, Ф.Кантакузин, Б.-К.Мініх та ін.). Збільшення кількості власників із числа вищого рос. дворянства й офіцерського корпусу, котрі отримували від уряду земельні пожалування в Україні та перевозили своїх слуг, клієнтів і челядь, спричинялося до поширення рос. форм і практик господарювання й землекористування, сприяло поступовому зростанню чисельності рос. селян у сх. регіонах України, утвердженню їхніх традиційних форм самоорганізації та побуту. Успішні війни Росії з Туреччиною, а також анексія Кримського ханату узалежнили укр. торгівлю з ісламським Сходом від пріоритетів імперської політики.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «РУСИФІКАЦІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
