РОМАНТИЗМ (від. франц. romantisme) — стильовий напрям у суспільно-політ. та істор. думці,
літературі, науці та мист-ві, який виник наприкінці 18 — на поч. 19 ст. як реакція на раціоналізм Просвітництва доби, канони класицизму та соціокульт. й інтелектуальні зрушення, спричинені революційною добою та наполеонівськими війнами в Європі. Своєрідним інтелектуальним попередником Р. вважають предромантизм, чи преромантизм (Й.-Г.Гердер, Дж.Макферсон, Т.Персі, Ж.-Ж.Руссо, Т.Чаттертон, нім. письменники часів «бурі та натиску» (нім. Sturm und Drang) та ін.), генетично споріднений із сентименталізмом (апеляція до почуттів, апологія й поетизація природної основи, на противагу цивілізації, самоствердження особистості, відродження зацікавлення варварським буттям, реставрація, імітація, часом навіть містифікація традицій середньовіччя тощо). Р. породжує яскраві та контрастні, іноді несподівані й суперечливі інтерпретації, котрі, передусім, спираються на уяву та інтуїцію історика. Відтак Р. продукує різноманітні відчування та рефлексії вчених як щодо своєї стильової природи, так і творчих експериментів науковців, зорієнтованих на інтуїтивні й ірраціональні зразки мислення. Недаремно, що навіть із самим визначенням Р. пов’язана ціла низка відомих афоризмів учених і мислителів: своєрідна інтелектуальна «хвороба», порівняно із «класикою», що є «здоров’ям» (Й.-В.Гете), «нове царство наукової роботи», з якого постав ряд соціогуманітарних дисциплін 19 ст. (В.Віндельбанд), суцільний «колорит місця та часу» (В.Бузескул), «життєво зумовлена реакція супроти просвітницької думки» (К.Маннгейм), ідея тотальної диверсифікації в соціогуманітаристиці, котра об’єднує досить різноманітні напрями та стильові течії (А.Лавджой). Деякі вчені, приміром брит. історик Е.Гобсбаум, навіть обстоюють тезу, що Р. узагалі не піддається класифікації. Водночас побутують думки про потребу інтердисциплінарного вивчення й осягнення феномену Р. в сучасній соціогуманітаристиці. Зрештою, багатолика, мінлива і калейдоскопічна рецепція витворює враження невловимості й оманливості та заразом синкретичної неподільності Р., яку споглядаємо
під час спроб осягнути його в межах формалізованих схем та концепцій. Натомість іманентний ефект руху і суцільної домінації індивідуальності, властивий романтичному історіописанню, висуває на перший план ідею історизму. Саме ця ідея, попри різноманітні морально-етичні, релігійно-містичні, національно-регіональні та ін. творчі мотиви, набула тотального поширення і фактично визначила інтелектуальну спрямованість європ. романтичної історіографії. Відтак романтичні тлумачення істор. руху вибудовувалися під знаком моральності та добра, краси й естетизму, фольклористичних, етногр. та літературно-худож. захоплень нар./нац. буттям тощо. На відміну від просвітницько-раціональної історіографії, що віддавала перевагу класичним взірцям античності, романтики зосереджувалися на своєрідній медієвізації минувшини. Тому романтичний ідеал світу історії здебільшого відшукували в часи середньовіччя та в його залишках — нар. думах, баладах і піснях. За культ. доби Р. до історіописання ввійшов масовий, колективний герой — народ/нація (див. Народницький напрям в історіографії) як відображення нової нац. свідомості 19 ст. Водночас розмаїття світу історії, представлене в романтичних версіях минувшини, вимагало від історика більш різноманітного інструментарію, ніж за часів просвітницького раціоналізму. Тому Р. продукував нові вимоги до історіописання, зокрема звернення до інтуїтивного способу осягнення минувшини. Втім канони Р. передбачали не тільки художнє, а й достовірне написання історії, зокрема спричинилися до поширення критичного, або історико-філол. методу (Б.-Г.Нібур, А.-Г.Геерен та ін.). Відтак стильова формація Р. постала під гаслом поєднання історії з філологією, ідеї з фактом, яке задовго до появи романтиків сформулював італ. філософ Дж.Віко. Проте сполучення зазначених вимог у романтичному світобаченні здебільшого реалізовувалося в ірраціональному, амбівалентному вигляді на основі чуттєвого проникнення до сутності речей та явищ, зокрема через фольклорні й етногр. джерела. Вважалося, що якраз вони і
представляють духовну підоснову, чи самобутній культ. код народу/нації, який прагнули осягнути в межах «мовної програми» Р. Проте романтики досить успішно засвоювали та переосмислювали й спадщину просвітницької доби, зокрема універсалістські підходи до історії. Щоправда, останні тлумачилися не стільки як наднац. інтерпретація минулого в єдиному концептуальному сенсі, скільки як заг. настанова щодо студіювання різноманітного минулого багатьох нар./нац. культур. Зазвичай поширення Р. на укр. теренах розглядають у контексті зх. інтелектуальних впливів, іноді за рос., східноєвроп. чи південнослов’ян. посередництва, зокрема пов’язують із поширенням секуляризованої від реліг. схоластики науки нім. типу на поч. 19 ст. в Харківському, а пізніше — в Київському ун-тах. На укр. землях, де в істор. пам’яті побутували численні перекази про добу Гетьманщини, козац. звитяги та вільного життя, що час від часу потрапляли на сторінки друкованих видань поч. 19 ст., Р. віднайшов плодючий ґрунт. Адже тодішня сучасність з тяжкою кріпацькою працею селянства чи усталеним, розміреним побутом малорос. панства разюче контрастувала з оспіваною славетною минувшиною і спогадами про героїчні часи козацтва. Вважають, що Р. з’явився на укр. обширах із помітним часовим запізненням наприкінці 1820-х — у 1840-х рр. Проте преромантизм побутував у творчості укр. мислителів та істориків 2-ї пол. 18 в. (Г.Сковорода, невід. автор «Історії Русів» та ін.). За висловом Д.Чижевського, романтичні віяння на Заході в той час уже майже завмирали, а у слов’ян ще тривалий час лишалися живими й актуальними. У персональному вимірі Р. циркулював у творчості укр. істориків упродовж майже всього 19 ст.: від М.Максимовича до Д.Яворницького. Причини такого феноменального успіху і тривалої популярності Р., вочевидь, варто шукати в його динамічній і багатовимірній інтелектуальній основі. Вона дала можливість не тільки інтегрувати сусп. запити та культурно-освітні вимоги тогочасного українства до нац. Відродження, а й формувати світо-
глядні та ціннісні орієнтири в умовах соціальних, культ. і духовних трансформацій, себто конфлікту традиційного з модерним, старого й нового укладів буття тощо. Більше того, Р. став тим ферментом, який привніс європ. інтелектуальні та світоглядні впливи в Україну і спричинився до початку нового етапу укр. Відродження, пов’язаного з кирило-мефодіївськими братчиками на Наддніпрянщині та «Руською трійцею» в Галичині. Характерні риси Р. на укр. землях виявилися у філос. ідеалізмі, мрійному, екзальтованому ставленні до навколишнього світу, захопленні фольклором, етнографією, нар. побутом, у містично-реліг. та морально-етичній мотивації творчості, жанрових (балади, ліричні пісні, істор. романи, драми) та стилістичних особливостях у літературі (ностальгія та ідеалістично-песимістичне захоплення минулим, меланхолічний настрій, контрастне висвітлення навколишньої дійсності, похмура Україна супроти яскравого, славетного козац. минулого, реліг. повчання, психологічні роздуми й висока експресія, культ героїв, впровадження символічних образів тощо). В укр. історіографію Р. привніс дослідницькі зацікавлення колоритом місця та часу, що породжувалося виключною увагою до унікального та самобутнього фактографічного матеріалу як різнорідних виявів «народного духу». Відтак ширилися уявлення про культурно-духовні виміри колективного героя, поліваріантність яких коливалася від глибокого психологізму і морально-реліг. критеріїв до витонченого естетизму й ностальгійних переживань, що побутували в текстах істориків-романтиків. Прикметними рисами романтичного історіописання стали ідеалізація, поетизація та суб’єктивізація історії, представлені у вигляді художньо-емоційних образів та символів, а також багата творча уява й споглядання, інтуїтивне прозирання та чуттєве переживання, здатність до індивідуалізації істор. дійсності та сприйняття певного духовного стану конкретних осіб, спроможність до численних трансформацій різноманітних форм виразу ідей або колективних, масових образів тощо. Вжи-
285 РОМАНТИЗМ
286 РОМАНЦОВ
В.О. Романцов.
вання в епоху, в образи її яскравих і славетних репрезентантів, їхню психологію, свідомість і навіть емоційний стан сформувало інтуїтивний та ірраціональний спосіб мислення укр. романтиків у руслі класичного історизму 19 ст. Утім, незважаючи на різноманітні іноз. впливи, впродовж 1-ї пол. 19 ст. Р. став органічним явищем укр. духовного, культ. і наук. життя. Р. інтегрував соціокульт. запити та інтелектуальні вимоги тогочасного укр. сусп-ва до нац. Відродження, віддзеркалював пошук світоглядних і ціннісних орієнтирів в умовах соціальних, культ. і духовних трансформацій. Загалом укр. Р. мав поліфункціональне призначення: 1) як каталізатор нац. міфотворчості; 2) як інструмент для оформлення та висунення суспільнополіт. і культурницьких програм; 3) як месіанський репрезентант укр. ідеї на теренах слов’янства та Європи; 4) як спосіб актуалізації істор. традицій, що формували нац. свідомість; 5) як інтелектуальне підґрунтя для творчості багатьох укр. учених та одна зі стильових моделей функціонування тогочасної історіографії. Врешті-решт, Р. спричинився до нових спроб самоусвідомлення українства та, власне, запустив модерністський проект «винайдення» України. Р. справив величезний вплив на укр. літературу та історіографію, зокрема на творчість О.Афанасьєва-Чужбинського, І.Бецького, Л.Боровиковського, Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського, О.Корсуна, М.Костомарова, П.Куліша, М.Максимовича, М.Маркевича, А.Метлинського, М.Петренка, І.Срезневського, Т.Шевченка, О.Шпигоцького, Я.Щоголіва та багатьох ін. Із Р. пов’язаний цілий етап розвитку укр. істор. та суспільнополіт. думки (1830—60-ті рр.), зокрема Харківська школа романтиків, «Руська трійця» (М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький) в Галичині та кирило-мефодіївські братчики в Наддніпрянській Україні. Низка ідей старого, чи класичного Р. були відроджені й актуалізовані в неоромантичній хвилі (див. Неоромантизм) європ. історіописання на зламі 19—20 ст. Літ.: Максимович М. Письмо о философии. М., 1833; Петров М. Новейшая национальная историография в Германии, Англии и Франции:
Ви переглядаєте статтю (реферат): «РОМАНТИЗМ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
