РОКСОЛАНА (лат. Roxelana, Roxalana та ін.; бл. 1505 — 15.04.1558) — дружина-українка осман. султана Сюлеймана Пишного (див. Сулейман I), мати осман. султана Селіма II, відома під цим вигаданим іменем у європ. країнах. Ім’я та походження. Укр. ім’я Р., за сучасними їй джерелами, не відоме. Венеціанські диплома-
тичні резиденти в Стамбулі називали її «la Rossa», «la Rosa» (прізвисько, утворене від традиційного італ. означення мешканців Русі) і прямо вказували на національність: «руського народу» (П.Брагадін, 1526), «вона з Русі/ русів» (А.Реньєр, 1550). Ця ідентифікація відповідала тодішній турец. назві українців («рус»). Ім’я «Роксолана» надав їй посол герм. імп. Фердинанда I Габсбурга в Стамбулі 1556—62 барон О.Гіслен де Бусбек у своєму творі «Чотири листи про турецьке посольство» («Турецькі листи»). Описуючи драматичне змагання між наложницями султана Сюлеймана за вплив, О.Гіслен де Бусбек дав суперницям імена Роксолана та Боспорана, утворені ним від антич. назв сарматських племен (див. Сарматизм). Численні видання твору О.Гіслена де Бусбека вже в 16 ст. зробили його осн. джерелом інформації про Р. в європ. країнах і сприяли популяризації її вигаданого імені. Михалон Литвин у памфлеті «Про норови татар, литовців та московитів» (1550) визнав Р. співвітчизницею, а моск. посол до Стамбула 1571 І.Новосільцов назвав її «литовкою». С.Твардовський в описі польс. посольства до Стамбула 1621—23 (складений 1633) стверджував, що Р. була донькою звичайного правосл. попа з м. Рогатин. Наведені вказівки достатньо демонструють укр. походження Р. Припущення про її оригінальне ім’я Олександра або Настя Лісовська, походження з м-ка Чемерівці та обставини життя до потрапляння в султанський гарем належать до 19 ст. і не спираються на надійні докази. Офіц. ім’я-титул Р. в Османській імперії — Хассекі Хуррем Султан, в якому Хуррем (перською «радість») було персональним гаремним ім’ям, а хассекісултан (османсько-турец. «султанша, особисто відзначена (султаном)») — титул, що фактично означав «улюблена султанша». Титул «хассекі» вперше був встановлений для Р., щоби позбавити першості титул «баш кадин» («головна пані»), який за традиційною гаремною ієрархією належав матері старшого сина сул-
Роксолана. Портрет з видання: Boissard, Jean Jacques. «Vitae et icones sultanorum turcicorum, principum persarum aliorumque illustrium heroum heroinarumque... omnia in aes incisa et demum foras data». Франкфурт, 1596.
тана — ін. наложниці Сюлеймана на ім’я Магідевран. Біографія та політична діяльність. За словами Михалона Литвина, Р. була захоплена в полон кримськими татарами. Імовірно, вона була продана на жін. невільничому ринку Аврат-Пазари в Стамбулі. Р. народила від султана Сюлеймана 6-х дітей: сина Мегмеда (1520—42), доньку Мігрімаг (1522 —78), синів Абдуллага (1523—26), Селіма (1524—74), Баєзіда (1525— 62), Джиганґіра (1530—53). Вона домоглася укладення із султаном канонічного шлюбу (імовірно у 1530-х рр.), причому султан призначив їй посаг у 5 тис. золотих. На відміну від шлюбу, що мав радше символічне значення для Р., вагомим фактором було народження нею кількох дітей, що докорінно суперечило репродуктивній практиці Осман. династії того часу. Остання допускала народження наложницями султана лише по одному хлопцю, із тим, щоб кожен принц і претендент на султанський трон мав захисника і наставника в особі власної матері. Між султаном та його наложницями не передбачалися тривкі почуття, і матері принців вирушали з палацу супроводжувати своїх синів, коли ті відбували на посади губернаторів у провінції для набуття практики держ. управління. Така
практика пасувала династичній традиції Османів, що надавала право султанам після сходження на престол страчувати своїх братів. Відступ від цієї схеми продемонстрував глибокі та тривалі почуття між Р. та Сюлейманом. Але через абсолютизм влади султана його персональні почуття неминуче ставали політ. чинником, а відкрите престолонаслідування та братовбивство, визнані в Осман. династії, загострили боротьбу за вплив на нього і в результаті призвели до драматичних наслідків. Політ. активність Р. прямо не відбилася в джерелах, оскільки її можливості впливу на держ. справи обмежувалися персональним впливом на султана та ін. членів династії. Втручання Р. в політику можна лише гіпотетично припускати в міру того, наскільки ті чи ін. події відповідали її гол. меті — утримувати вплив на султана і забезпечити престол одному із власних синів. У липні 1530 відбулося держ. святкування з приводу обрізання принців Мустафи, Мегмеда та Селіма, після чого Мустафа (син Магідевран) одержав посаду губернатора в м. Маніса (центр санджака Сарухан), що надавалася визнаному спадкоємцю трону. 19 березня 1534 померла мати Сюлеймана Гафса Султан. 1536 великого везіра Ібрагіма-пашу стратили за наказом султана Сюлеймана. Хоча підставою для страти було звинувачення в держ. зраді, для Р. це означало усунення опонентів. Після цього з’явилися ін. ознаки посилення її політ. ваги. На цей час логічно віднести укладення й пишне відсвяткування її законного шлюбу із султаном. Забезпечення їй посагу від султана і піднесення престижу як султанської дружини, схоже, надали Р. можливість розпочати буд-во власним коштом доброчинних закладів (1537). Останні називались її титулом Хассекі, причому мечеті мали відзнаку її приналежності до Осман. династії — їх прикрашали два мінарети. 1539 доньку Р. Мігрімаг видали за Рюстема-пашу, третього везіра імперської ради. Після пожежі 25 січня 1541 в Старому палаці, в якому перебував гарем, Р. домоглася переїзду зі своїм
почтом до султанської резиденції Топкапи — місця засідань уряду. 16 червня 1541 принца Мустафу перевели з Маніси до м. Амасья в Центр. Анатолії, а 12 листопада 1542 на його місце призначили сина Р. Мегмеда, що означало визнання його спадкоємцем престолу. Після смерті останнього 6 листопада 1543 Мустафу залишили в Амасьї, а в Манісу 1544 призначили ін. сина Р. Селіма, який там і залишався до смерті матері. 28 листопада 1544 Рюстема-пашу призначили великим везіром, що забезпечило Р. беззастережну перевагу над конкурентами в особі Мустафи та його матері Магідевран. Сам принц Мустафа набув репутації непокірного сина, але користувався повагою у підданців та війська. Схоже, що Р. спільно з Рюстемом-пашою вдалося переконати Сюлеймана в зазіханнях Мустафи на султанський трон, і це призвело до страти останнього за наказом батька у військ. таборі в м. Ереглі 6 жовтня 1553; його семирічного сина Мегмеда стратили кількома тижнями пізніше в м. Бурса. Рюстема-пашу звільнили з везірства, проте 1555 відновили на посаді, причому після страти Кара Агмеда-паші, який її займав у міжчассі. Надалі Р. намагалася не розлучатися з чоловіком. Зиму 1557/58 вони удвох провели в Едірне. Після повернення в Стамбул вона померла. Про силу її впливу на султана свідчила поголоска, що він перед її смертю присягнув не мати ін. жінок. Р. поховано в осібному тюрбе (мавзолеї) при мечеті Сюлейманіє в Стамбулі. Р. зрештою досягла своєї політ. мети: після Сюлеймана осман. трон успадкував її син, відомий як Селім II. Проте одразу після її смерті молодший син Баєзід підняв повстання проти батька і брата, зазнав поразки, знайшов прихисток у Персії та був там страчений на прохання султана. Тривалішим наслідком її кар’єри став створений нею прецедент впливу султанської наложниці на політику в Осман. імперії. Його закріпив Селім II, узявши шлюб із Нурбану Султан із призначенням ще більшого посагу. Активне втручання гаремних жінок у політику тривало в
династії Османів до смерті Гатідже Турхан Султан (див. Хатідже Турхан Валіде-Султан), матері султана Мегмеда IV (1683), і сучасні історики визнали його як цілий період «жіночого султанату». Оскільки тісний зв’язок Р. із султаном розкрив усі недоліки порядку престолонаслідування в Осман. династії, це зробило Р. винною в очах підданців. Серед них поширеною була віра в її чаклунство. Меморіальна спадщина. Збереглося 7 листів Р. до султана Сюлеймана, написаних між 1526 та 1553. Щоправда, вони були написані палацовими писарями, але деякі листи мають оригінальні автографи Р. Згідно із протоколом осман. двору вона також написала разом із донькою Мігрімаг листи до короля польс. і вел. кн. литов. Сигізмунда II Августа (1548 і 1549) і відповіла на листи дружини та сестри перського шаха Тагмаспа (1555 і 1557). Збереглося чимало дарчих листів Сюлеймана для Р., а також кілька закладних грамот на доброчинні фундації, створені нею. Р. фондувала зведення численних споруд публічного доброчинного призначення: у Стамбулі — комплексу біля ринку Аврат-Пазари (мечеть Хассекі-Джамі, лікарня для жінок, два медресе, початкова школа, супова кухня і фонтан), лазень біля мечеті Айя-Софія та в дільниці Єгуділер; в Едірне — мечеті, каравансараю та фонтанів; в Єрусалимі — мечеті, притулку для прочан, супової кухні Хассекі-Султан-Імарет, караван-сараю; у м. Мекка — супової кухні біля Кааби; у м. Медина — супової кухні. Збереглося кілька вишивок, які приписують Р. Роксолана у світовій літературі та мистецтві. Життєва драма Р. ще за її життя стала відомою в Зх. Європі. Уперше про неї повідомив Н.Моффан у памфлеті про вбивство принца Мустафи (Базель, 1555; Париж, 1556), але скористався нею для лайки на жінок. Перше видання «Турецьких листів» О.Гіслена де Бусбека вийшло друком латиною в Антверпені 1581. До 1595 вийшло ще три видання, а в 17 ст. вони перевидавалися ще 12 разів. З’явилися також переклади цього
273 РОКСОЛАНА
274 РОКСОЛАНИ
твору чеською (1594), німецькою (1596), фламандською (1632), французькою (1649), іспанською (1650), англійською (1694) мовами, що витримали по кілька видань. О.Гіслен де Бусбек перший представив Р. як чаклунку, інтриганку та авантюристку, яка заправляла на власний розсуд справами в д-ві Османів. Г.Бунен на підставі памфлету Н.Моффана 1561 надрукував перший літ. твір про Р. — п’єсу «Султана» («La Soltane»). У наступні два століття через часті та важкі війни з Осман. імперією історія Р. в європ. країнах здебільшого переосмислювалася як перемога розумної європ. дівчини над силою деспотичного азіата і таким чином послужила предметом численних драматичних або пригодницьких творів. Популярність спричинила спроби приписати Р. італ. чи франц. походження. Австрійс. орієнталіст Й. фон Гаммер-Пургшталь продовжив Бусбекові звинувачення Р. у зловживанні владою, але оскільки завдяки знайомству з польс. орієнталістом-аматором В.-С.Жевуським знав про її рус. походження з Рогатина (тоді у складі Австрійс. імперії), то висловив прихильність до талантів своєї співвітчизниці. Він навіть зробив із неї символ, що віщував падіння Осман. імперії від рук росіян. Постать Р. надихнула на створення кількох муз. творів. Симфонія № 63 Й.Гайдна (1779 —81) мала другу частину під назвою «La Roxelane», яка використовувалась для вистави Ш.-С.Фавара «Сулейман Другий» і дала назву цілому твору. Р. є персонажем кількох опер та балетів. Існує кілька портретів Р., найраніший з яких належить Тіціану (бл. 1552). Усі вони є результатом творчої уяви митців. У турец. літературі Р. трактується переважно як приклад жінки, сповненої прагненням влади та пристрастю. В укр. літературі образ Р. трактувався як взірець патріотизму. Цю традицію заклали В.Антонович та М.Драгоманов у виданні «Исторические песни малорусского народа» (1874), провівши в коментарі до думи «Маруся Богуславка» паралель між її
героїнею та Р. на підставі збігу лише трьох деталей (укр. походження, невільницький статус, «розкіш турецька»). Насправді ж дума відбивала реакцію укр. сусп-ва на загрозу від людоловства тим, що задавала ідеальну модель поведінки українців у «турецькій неволі» — за допомогу співвітчизникам вона пропонувала прощення за зміну віри та плотські гріхи. Завдяки ототожненню Р. із цим фольклорним образом укр. літератори так чи інакше намагалися домислити образ Р. як патріотки та навіть захисниці України. У цьому трактуванні історія Р. служила вихованню та пробудженню нац. свідомості: роман О.Назарука «Роксоляна» (1930), роман С.Лазорського «Степова квітка» (1965), істор. повісті С.Плачинди «Неопалима Купина» (1968), поема Л.Забашти «Роксоляна: Дівчина з Рогатина» (1971), роман П.Загребельного «Роксолана» (1980). У роки незалежності в Україні було знято кіносеріал «Роксолана» (1996—2003), у Рогатині відкрито їй пам’ятник (1999). Проте образ Р. перетворився на малохудожній і нереалістичний плакат патріотки, що спровокувало іронічну реакцію (картина В.Костирка «Роксоляна», 1995). В укр. історіографії про Р. писав А.Кримський («Історія Туреччини», 1924), який дав їй суперечливу характеристику: він розвинув оцінки О.Гіслена де Бусбека про руйнівні наслідки її дій для Осман. імперії, представив Р. лише одним із прикладів невільницьких доль, про які співалося в укр. думах, але процитував для прикладу саме думу про Марусю Богуславку, а наостанок вважав за можливе назвати її з Сюлейманом «дикими мусульманськими фанатиками». Образ Р. є об’єктом переважно літературознавчих досліджень. Продуктивними напрямами для розуміння обставин життя та мотивів учинків Р. є студії работоргівлі в Україні та фольклору як реакції укр. сусп-ва на людоловство. Літ.: Skilliter S. Khurrem. В кн.: Encyclopaedia of Islam, vol. 5. Leiden, 1986; UluHay M.G. PadiХahlarйn kadйnlarй ve kйzlarй. Ankara, 1992; Кримський А.Ю. Історія Туреччини: Звідки почалася Османська держава, як вона
зростала й розвивалася і як досягла апогею своєї слави й могутності. К.— Львів, 1996; Галенко О. Роксоланіада: Витівки українського орієнталізму. «Критика», 1999, квітень; Roxolana in European Literature, History and Culture. Ashgate, 2010. О.І. Галенко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «РОКСОЛАНА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
