ПРОТИГЕТЬМАНСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1918 — збройний виступ 15 листопада — 14 грудня 1918 укр. національно-демократ. сил під проводом Директорії з метою повалення Української Держави гетьмана П.Скоропадського. Усунуті від влади гетьманським переворотом 1918 укр. політ. партії перейшли в опозицію. Крайні ліві сили в особі Української партії соціалістів-революціонерів (лівої) одразу взяли курс на збройне повалення гетьман. режиму, тоді як більшість укр. партій схилялася до легальних демократ. методів боротьби. Опозиційний Український національний союз також спочатку обрав тактику легальних дій проти нац. і соціальної політики гетьман. адміністрації (критика режиму, вимога утворення коаліційного кабінету тощо). Водночас голова Укр. нац. союзу В.Винниченко та член президії М.Шаповал із вересня 1918 розпочали таємну підготовку до збройного повстання проти діючої влади. До неї було залучено ряд політичних (А.Г.Макаренко, В.Мазуренко та ін.) та військових (командування січових стрільців) діячів. 30 жовтня 1918 створено повстанський Оперативний штаб на чолі з ген. хорунжим О.Осецьким. Поразка Центр. д-в у Першій світовій війні катастрофічно погіршила міжнар. і внутр. становище Укр. Д-ви, призвела до кризи влади, політ. ізоляції гетьмана П.Скоропадського. За таких умов помірковані сили (Українська партія соціалістів-феде-
ралістів, Українська демократична хліборобська партія, частково Українська соціал-демократична робітнича партія та ін.) сподівалися усунути від влади П.Скоропадського на Нац. конгресі, який Укр. нац. союз планував скликати 17 листопада 1918. Заборона проведення конгресу призвела до остаточного розриву Укр. нац. союзу з гетьман. режимом, укр. міністри вийшли зі складу коаліційного уряду. У ніч з 13 на 14 листопада 1918 на таємних зборах представники Укр. нац. союзу обрали для кер-ва П.п. тимчасовий верховний орган — Директорію — у складі В.Винниченка (голова), Оп.Андрієвського, А.Макаренка, С.Петлюри, Ф.Швеця. Гол. військ. силою, на яку спиралася Директорія, був полк січових стрільців у Білій Церкві. Відмова гетьмана П.Скоропадського від держ. незалежності України у виданій 14 листопада 1918 грамоті (див. Гетьманські грамоти П.Скоропадського), в якій ішлося про федерацію в майбутньому з небільшовицькою Росією, прискорила початок повстання, призвела до швидкого розвитку та поширення кола його учасників. 15 листопада 1918 Директорія видала відозву із закликом до повстання проти гетьмана П.Скоропадського, того ж дня з’явився універсал С.Петлюри про початок повстання з метою «до щенту знищити лад, заведений гетьманським урядом». Директорія виїхала до Білої Церкви, залишивши для кер-ва повстанням у Києві Укр. військовореволюц. к-т. В.Винниченко став політ. керівником повстання. Військ. сили Директорії, які отримали назву Респ. армія, очолив С.Петлюра. Слідом за січовими стрільцями на бік Директорії перейшли 2-й Запоріз. полк П.Болбочана в Харкові, Сіра дивізія на Чернігівщині, Чорномор. кіш у Бердичеві, полк Сердюцької д-зії під командою Ю.Отмарштайна та ін. Повстання почалося 16 листопада 1918 одночасним виступом військ. частин у Білій Церкві, Бердичеві та Харкові. Заручившись угодою про взаємний нейтралітет із Великою солдатською радою нім. військ, Директорія спробувала захопити Київ раптовим ударом. 18 листопада 1918 у бою під Мо-
товилівкою стрілец. частини під командою сотника О.Думіна завдали поразки військ. силам гетьмана П.Скоропадського. І хоч захопити Київ не вдалося, ця перемога, здобута в перші дні повстання, стала своєрідним каталізатором для розгортання масового збройного виступу по всій Україні. Напередодні повстання гетьман П.Скоропадський запровадив воєнний стан на всій території Укр. Д-ви. Уся військ. і цивільна влада в регіонах зосередилася в штабах корпусів гетьман. ЗС (див. Збройні сили Української Держави). Саме проти них і спрямували свої дії повстанські підрозділи. 18 листопада 1918 командир Подільського корпусу ген. значковий П.Єрошевич офіційно заявив про перехід на бік Директорії. Завдяки цьому Подільська губернія одразу перейшла під контроль респ. влади і Вінниця стала її тимчасовою столицею. Тут зібралися представники політ. партій і орг-цій, почали формуватися перші осередки адміністративно-управлінського апарату. Озброєння, майно і продовольство зі складів Подільського корпусу були використані для формування повстанських загонів. На територіях, де не було регулярних укр. військ, на які могли б спиратись керівники Оперативного штабу, боротьбу з осередками гетьман. влади вели повстанські загони місц. формування. Їх командирами ставали колишні старшини і вояки рос. армії, що брали активну участь в укр. русі з 1917. Саме вони першими відгукнулися на заклик Директорії й очолили місц. селян-повстанців. Найбільш потужні формування були створені отаманами Н.Григор’євим на Єлизаветградщині, Зеленим (Д.Терпилом) в районі Трипілля (нині село Обухівського р-ну Київ. обл.) — Обухів на Київщині, В.Оскілком на Волині та ін. Заклик до повстання підтримали й неукр. політ. сили: рос. ліві есери, анархісти, махновці, більшовики. За різними даними, повстанська Респ. армія на середину грудня 1918 налічувала від 100 до 300 тис. вояків. Але переважна більшість її складалася із сел. загонів місц. формування, бійці
яких, поваливши гетьман. владу, не підкорялися наказам і залишали військ. частини. Чисельність більш-менш регулярного армійського контингенту не перевищувала 50 тис. вояків. У ході повстання Директорії не вдалося створити на заміну гетьман. владі дієвого владного механізму. Найчастіше реальна влада в провінції перебувала в руках військових. Саме з часів П.п. вийшов і почав поширюватися по всій Україні своєрідний суспільно-політ. феномен, відомий під назвою «отаманщина». Відсутність контролю з боку верховної влади надихала новоспечених «отаманів» (за сучасною термінологію — «польових командирів») на власний розсуд впроваджувати владу іменем Директорії Української Народної Республіки. Маючи армійське походження, анархічна «отаманщина» поступово перетворилася на найбільш поширену форму місц. влади в УНР, викликаючи вкрай негативну реакцію населення. На початок грудня 1918 під контролем Директорії перебувала майже вся територія України, крім Києва. Після 2-тижневої облоги 12 грудня Осадний корпус січових стрільців під командою Є.Коновальця та Дніпровська д-зія розпочали штурм столиці. На допомогу їм у ніч на 14 грудня 1918 Укр. військово-революц. к-т підняв повстання в місті. Частина гетьман. сил перейшла на бік Директорії, у гетьман. армії залишалося менше 3 тис. вояків. Увечері Київ був у руках повстанців. Того ж дня гетьман П.Скоропадський підписав зречення від влади на користь Ради міністрів Української Держави, 15 грудня остання склала повноваження і передала владу Директорії. 26 грудня 1918 Директорія проголосила відновлення УНР (Декларація Директорії УНР 1918). Літ.: Горелик С. Эпизоды из истории украинской революции. «Красная летопись», 1922, № 5; Крезуб А. Повстання проти гетьмана П. Скоропадського і про січових стрільців. «ЛНВ», 1928, кн. 11; Скоропадський П. Спогади. К.—Філадельфія, 1996; Бойко О. Український національний союз і організація протигетьманського повстання. В кн.: Проблеми вивчення історії Української революції 1917— 1921 рр., вип. 1. К., 2002; Політична історія України ХХ століття, т. 2. К., 2003. О.Д. Бойко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПРОТИГЕТЬМАНСЬКЕ ПОВСТАННЯ 1918» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
