ПРОКОПОВИЧ Теофан (Феофан, світське ім’я — Єлизар або Єлисей; 17(07).06.1677—19(08). 09.1736) — церк. і культ. діяч, просвітник, основоположник теорії освіченого абсолютизму в Російській імперії. Походив із родини купця, який мав, вірогідно, прізвище Церейський. Рано осиротів, ним опікувався дядько по матері Теофан (Прокопович; намісник Київського Братського Богоявленського монастиря), прізвище якого він прийняв. 1687 вступив до Київ. колегіуму (див. Києво-Могилянська академія). Не
скінчивши курсу теології, вирушив 1694 або 1696 в освітню мандрівку. Був у Володимирі (нині м. Володимир-Волинський) та Львові, де прийняв унію (див. Берестейська церковна унія 1596). Вчився в Кракові, Римі (Італія; 3 роки навчання в грец. колегії св. Атанасія), збагачував свої знання у Ватиканській б-ці. Пізніше таємно залишив Рим і далі подорожував Європою, насамперед Німеччиною (Лейпциг, Галле, Єна), де познайомився з ученими із протестантського табору, з якими підтримував зв’язки й пізніше. 1702 прибув до Почаївського монастиря (нині Почаївська Свято-Успенська лавра), в якому повернувся до православ’я. 1704 прибув до Києва і прийняв чернечий постриг. Невдовзі став професором Київської академії, 1705—16 викладав поетику, риторику, фізику, математику, історію, філософію, теологію, 1711— 16 — ректор. Перший почав знайомити студентів з ученнями Р.Декарта, Дж.Локка, Ф.Бекона, давав пояснення системи М.Коперніка та вчення Г.Галілея. Глибоко вірував у Бога, однак вважав, що матеріальний світ розвивається на основі власних закономірностей. Використовував мікроскоп, телескоп, звертався до експерименту, ґрунтовно цікавився математикою. 1716 рос. цар Петро I викликав П. до Санкт-Петербурга, де той став проповідником, а з 7 квітня 1718 — єпископом Псковським, Нарвським та Ізборським і дорадником царя у держ. і духовних
Пам’ятник П.І. Прокоповичу у м. Батурин. 1975. Фото 2009.
28 ПРОКОПЧИЦЬ
справах. П. — один із провідників петровських реформ, автор Духовного регламенту 1721, в якому обґрунтував нову систему управління Церквою: нею замість патріарха мав керувати Найсвятіший Синод на чолі з царем. Від 1721 — віце-президент Найсвятішого Синоду, із 10 липня 1725 з волі рос. імп. Петра I, а не власної, — архієпископ Новгородський і Великолуцький. Заснував 1721 зразкову школу на Карповці в С.-Петербурзі. До кінця життя підтримував міцні контакти з Гетьманщиною. Поряд із філософією розробляв також методологію писання історії, яку виклав у 6-й книзі риторики під назвою «Про метод писання історії...» («De methodo scribendi historiae»). Підтримував контакти з відомими істориками та письменниками (Гавриїлом (Бужинським), кн. А.Кантемиром, М.Ломоносовим, В.Татіщевим та ін.). Гол. істор. працями П. є «Собрание от лўтописателей краткаго вўдўнія от началства великих монархов россійских...» та «Реєстр государей россійских от самого Рюрика до государя императора Петра Великого, кторих счисляется 33». Велику цінність як істор. джерела мають «Життєпис» («Curriculum vitae»)
П. та його значна епістолярна спадщина. Був також автором широковідомих літ. творів на істор. тематику, насамперед віршованої драми «Володимер» (1705). Гол. темою цієї визначної шкільної драми є боротьба християнства проти поганства в Київській Русі часів вел. кн. київ. Володимира Святославича, причому в образі останнього вгадуються риси гетьмана І.Мазепи, якому й було присвячено даний твір. Істор. мотиви відчутні і в деяких віршах П., писаних лат., польс. та рос. мовами, насамперед «Похвала Дніпрові» («Laus Borystheni»). Автор суспільно-політ. та науково-освіт. творів. Зокрема, надзвичайно популярним було «Первоє ученіє отроком» (СПб., 1721), яким користувалися не лише в Україні, а й далеко за її межами, зокрема в Сербії. Ця книга витримала 7 видань. Твори П. були відомі європ. ученим, видавалися різними мовами (укр., рос., церковнослов’ян., лат., англ., нім., франц., шведською та ін.). П. у м. С.-Петербург. Праці і тв.: Сочинения. М.—Л., 1961; Філософські твори, т. 1—3. К., 1979—81. Літ.: Нічик В.М. Феофан Прокопович. М., 1977; Історія філософії на Україні, т. 1. К., 1987; Литвинов В.Д. Прокопович (Церейський). В кн.: Києво-Могилянська академія в іменах, XVII—XVIII ст.: Енциклопедичне видання. К., 2001. В.Д. Литвинов.
викладання укр. мовою в школах Галичини, заснування кафедри укр. мови і літератури у Львів. ун-ті, створення укр. нац. гвардії. Автор статей на політ. та істор. тематику в газетах Відня і Праги (нині столиця Чехії), вірша «До люду руського», в якому закликав галичан до діла — «будувати руський дім». Літ.: Котлович В. Воспоминаніє о Євстафії Прокопчиці. Львів, 1860; Мельничук Я. Вірш, народжений революцією. «Жовтень», 1969, № 4. Ф.І. Стеблій.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Прокопович Теофан» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
