Тривалий час економічна наука і практика оцінювали інфля-цію виключно негативно. Починаючи з 60-х років ставлення до інфляції дещо змінилося, стало диференційованим. Як зазначало-ся вище, більшість економістів (зарубіжних і вітчизняних) визна-ла, що «повзуча» інфляція має позитивний вплив на соціально-економічний розвиток і тільки на вищих стадіях набуває руйнів-ного характеру. Тому і проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягає в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспільства. Ідею регулювати інфляцію першими висунули представники кейнсіанської школи. Їх ідея «контрольованої» інфляції сформу-валась як складова кейнсіанської теорії державного регулювання економіки шляхом втручання в платоспроможний попит. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними важеля-ми, у тому числі збільшенням грошової маси в обігу, держава може стимулювати розширення попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції, а значить, і виробництва товарів без під-вищення цін. Особливо ефективним вплив збільшення грошової маси вони вважали за таких умов: 1) відносно вільна конкуренція на ринку, коли нічим не обме-жено діє механізм ціни рівноваги. У таких умовах підприємці під впливом додаткового попиту будуть заінтересовані в розширенні виробництва товарів, навіть випереджаючими темпами; 2) наявність на ринку резервів засобів виробництва і робочої си-ли, які через збільшення попиту втягуються у сферу виробництва; 3) вільний рух позичкового процента під впливом попиту і пропозиції на грошовому ринку, що дає можливість знижувати його у разі випуску в обіг додаткової маси грошей. Це, у свою чер-гу, веде до зростання інвестицій і послаблення інфляційного тис-ку надлишку грошей на товарних ринках. Таке переключення до-даткової емісії робить інфляцію регульованою й ефективною навіть за повної зайнятості. Кейнсіанська ідея регульованої інфляції широко використову-валася на практиці в 50—60-ті роки в більшості країн ринкової економіки. На її основі виправдовувалося форсування державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, що стало хронічним явищем. Практикувалася політика кредитної експансії, лібералі-зація доходів і цін тощо. Економічна думка застерігала практику не стільки від інфля-ційної загрози, скільки від загрози кризового спаду і депресії, зниження платоспроможного попиту, тобто підтримувала ідеї ре-гульованої інфляції. Особливо відверто інфляційні заходи прово-дилися за виникнення ознак економічної кризи та в період депре-сії. У період же «перегрівання» економіки вживалися антиінфляційні заходи, розроблялися спеціальні «плани стабілізації». Усе це відіграло позитивну роль у пом’якшенні коливань еко-номічного циклу й сприяло успішному розвиткові економіки. Бу-ло досягнуто тривале (50—60-ті роки) стримування інфляції на «повзучому» рівні, що давало підстави говорити про реалізацію на практиці ідеї «контрольованої» інфляції. Проте вже з початку 70-х років у більшості країн з розвину-тою ринковою економікою розпочалося швидке зростання цін, інфляція наблизилася до галопуючого рівня. Якщо в 1956—1965 рр. середньорічні темпи зростання роздрібних цін становили у США 1,7%, в Англії — 3,1, у Франції — 5,0, в Італії — 3,4%, то в 1974—1991рр. — відповідно 9,3%, 15,8, 10,5 і 17,9%. Такі зміни були зумовлені низкою об’єктивних процесів, які виключили можливість регулювати інфляцію згідно з кейнсіанськими ідеями. Це, по-перше, надзвичайне розбухання державних витрат, внаслідок чого заходи урядів щодо їх скорочення з метою подо-лання інфляції не могли бути ефективними. По-друге, сфера обі-гу в усіх країнах була вщерть наповнена грошовою масою, й ін-фляція досягла своєї «критичної точки». По-третє, успішний післявоєнний розвиток економіки призвів до створення великих монополій, високої монополізації виробництва і ринку, що дефо-рмувало вільну дію механізму ціни рівноваги. По-четверте, що чи не найголовніше, у цей період загострилась екологічна й енерге-тична криза, що значно погіршило умови виробництва та спри-чинило зростання виробничих витрат. Перекласти додаткові ви-трати на трудящих не вдалося завдяки зміцненню економічної могутності та організованості профспілок. Тому підприємці не тільки не змогли заморозити зростання заробітної плати, а й змушені були підвищувати її в міру зростання цін. Розпочалося могутнє розкручування спіралі «зарплата — ціни», яке зумовило галопуючий характер інфляції. У нових умовах кейнсіанська ідея регульованої інфляції за-знавала серйозної критики з боку представників монетаристської школи. Головний недолік її вбачався в тому, що кейнсіанці не врахували у своїх оцінках наслідків інфляційних заходів уряду свідомої реакції економічних агентів (підприємців і найманих працівників) на майбутню інфляцію. Так, М. Фрідман висунув положення про «природний рівень безробіття», який визначаєть-ся умовами ринку робочої сили і не може бути порушений ззовні. Якщо ж уряд заходами своєї політики (нагнітання попиту бю-джетною і кредитною експансією) зменшить безробіття за його природний рівень, то це тільки прискорить інфляцію до галопу-ючих темпів. Адже підприємці, прогнозуючи зростання цін, за-страхують свої доходи відповідними заходами в ділових контра-ктах, трудових угодах тощо. Тому очікуваного урядом перерозподілу доходів та посилення стимулювання виробництва не відбувається. Уряд змушений буде ще більше розширювати по-пит понад розміри, яких очікували підприємці, а це — прямий шлях до розкручування інфляційної спіралі. Позитивний ефект від таких дій уряду може бути лише короткостроковим. У довго-строковому ж плані вони містять у собі загрозу гіперінфляції. Ще далі щодо цього пішли представники монетаристської школи «раціональних очікувань» (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). На їхню думку, економічні суб’єкти можуть передбачати будь-які регулюючі заходи уряду («раціональні очікування») і захистити свої доходи від їх впливу. Тому вони заперечують навіть корот-костроковий ефект регулювання емісії і зайнятості і найбільш відверто підтримують головний висновок монетаристської докт-рини. Згідно з ним стабілізаційна політика нібито безплідна і від неї слід відмовитись, а ринкова система сама себе підтримає в постійній рівновазі, як би на неї не намагалися впливати. На практиці політика контрольованої інфляції зазнала краху і з початку 70-х років змінилася відвертою антиінфляційною полі-тикою, до якої змушені були перейти уряди більшості країн. Нова ідея щодо регулювання інфляції дістала назву антиінфляційної політики. Антиінфляційна політика більшості країн з розвинутою ри-нковою економікою проводиться за кількома напрямами — де-фляційної політики (урегулювання попиту), політики доходів чи за одним і другим напрямами одночасно. Дефляційна політика включає ряд методів обмеження плато-спроможного попиту через фіскально-бюджетний і кредитно-грошовий механізми. Для того щоб зменшити надходження зай-вих грошей в оборот, скорочуються витрати державного бюдже-ту, передусім на субсидії підприємствам, соціальні потреби, ін-фраструктуру, на потреби військово-промислового комплексу. З метою вилучення з обороту зайвих грошей, які надійшли туди раніше, широко використовується посилення податкового тиску на доходи. Проте мобілізовані в бюджет через податки кошти можуть знову надходити в оборот у вигляді державних витрат. Щоб цього не сталося, необхідно реально зменшувати бюджетні витрати, насамперед невиробничого призначення. Для вилучення частини зайвих грошей форсується випуск державних позик. Важливим інструментом дефляційної політики є кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску готівки в оборот. Підвищуючи облікову ставку центрального банку, ре-гулюючи процентні ставки за пасивними й активними операція-ми комерційних банків, збільшуючи норму обов’язкових резервів та іншими методами, держава скорочує банківське кредитування економіки і цим стримує зростання грошової маси та платоспро-можного попиту. Практикується пряме державне лімітування зростання кредитних вкладень та готівкової грошової маси в обі-гу, попередній контроль центрального банку за обґрунтованістю видач комерційними банками позик на великі суми. Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведен-ні може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте реалізація її пов’язана з певними труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічних спадів, зменшення зайнятості. Тому урядам нерідко доводиться манев-рувати, оперативно змінюючи дефляційні методи інфляційними. Другий напрям антиінфляційної політики — політика дохо-дів — передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль може зводитися до фіксації зарплати і цін на певному рівні («заморожування»), або встановлення тем-пів їх зростання в певних межах, найчастіше в межах темпів при-росту продуктивності праці або до того й іншого водночас. Ши-роко цей метод використовувався в Радянському Союзі. У країнах Заходу далеко не всі уряди наважувалися застосовувати його, зважаючи на можливі негативні соціальні наслідки, адже заморо-жування цін — це пряме втручання в приватне підприємництво й у сферу ринку, що призводить до деформації дії його механізму. Першим негативним наслідком цього є поява товарного дефіциту. Заморожування ж зарплати ставить у скрутне становище трудя-щих, викликає їх незадоволення урядовою політикою, посилює соціальне напруження. Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилася від прямого втручання в ціни і зарплату і спрямува-ла свої антиінфляційні заходи на створення сприятливих умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного підпри-ємництва. Це, зокрема, проведення жорсткої антимонопольної політики, заохочення ринкової конкуренції, скорочення держав-ної підтримки малорентабельних і слабоконкурентних підпри-ємств і галузей, введення гнучкої податкової політики, стимулю-ючої підприємницьку активність і зростання грошових заоща- джень населення. Усі ці заходи позитивно впливали на розвиток виробництва, підвищення його ефективності та продуктивності праці, що, у свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Завдяки цьому країни Заходу з початку 80-х років змо-гли перебороти галопуючу інфляцію, ввести її в межі «повзучої». На такому, загалом прийнятному для нормального економічного розвитку, рівні вони утримували інфляцію до кінця 80-х і протя-гом 90-х років переважно методами дефляційної політики. Досвід державного регулювання інфляції, накопичений роз-винутими країнами протягом 60—90-х років з урахуванням кейн-сіанських і монетаристських рекомендацій, має велике значення для економічної теорії і практики. По-перше, інфляція може легко з контрольованої перетвори-тися в неконтрольовану, досягти галопуючих темпів і призвести до тяжких економічних і соціальних наслідків. Тому більш на-дійною виявилася чітко виражена антиінфляційна політика. По-друге, антиінфляційна політика дає тим більший ефект, чим менше вона вдається до прямого втручання у виробництво, чим кращі умови створюються в країні для розвитку підприєм-ництва і дії ринкового механізму. Тому вона не може обмежува-тися дефляційними заходами, а повинна бути комплексною, включати й заходи, спрямовані на всебічне сприяння розвитку виробництва на ринкових засадах. По-третє, антиінфляційна політика теж може викликати певне напруження в економіці, незадоволення нею певних сил, які спо-дівалися на фінансову підтримку з боку держави і не одержали її. Тому проведення такої політики вимагає від її творців значної мужності і політичної волі, певних жертв з боку суспільства. Проте вони повністю окупляться завдяки забезпеченню економі-ки стабільними грошима.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНФЛЯЦІЇ» з дисципліни «Гроші та кредит»
