ПРИКАРПАТТЯ, Східне Прикарпаття, Передкарпаття, Підкарпаття — 1) фізико-геогр. регіон, пн.сх. передгір’я Сх. Карпат. Більша частина території лежить у межах України, частково — у Польщі й Румунії; 2) територія на пн. сх. від Сх. Карпат, обмежена з пд. зх. гол. вододілом цієї гірської системи. Пн.-сх. межа не визначена. Фак-
Бійці Червоної армії оглядають збитий німецький винищувач Messerschmitt Bf. 109. Західніше Києва, липень 1941.
tp ht :// кальського військ. округу — у район Старокостянтинів, Бердичів, Проскурів; нині м. Хмельницький) та Двадцять перша армія (із Приволзького військ. округу — у район Чернігів, Конотоп). На основі управління та військ Одеського військового округу формувалася Дев’ята армія (команд. — генерал-лейтенант Я.Черевиченко), яка повинна була обороняти держ. кордон від Липкан (нині місто в Молдові) до устя Дунаю та Чорноморське узбережжя. Для оборони Криму призначався 9-й стрілец. корпус. Станом на 21 червня 1941 співвідношення сил і засобів протилежних сторін, призначених для ведення збройної боротьби на теренах України, було таким: 70-ти стрілец., танк., механізованим та кавалерійс. д-зіям, 19-ти прикордонним загонам і 4-м полкам НКВС, 14-ти укріпленим районам, 2-м повітряно-десантним корпусам, 24-м окремим з’єднанням та частинам артилерії Резерву Гол. командування з рад. сторони протистояло 57 д-зій та 13 бригад противника (1,7:1); у другому стратегічному ешелоні з рад. сторони розгорталася 21 д-зія з кінцевим терміном зосередження до 10 липня, а з нім. боку до 4 липня було заплановано виділення 4-х д-зій вермахту для підсилення групи армій «Південь» (5,2:1); тільки в бойових з’єднаннях і частинах Червоної армії 1-го стратегічного ешелону в Україні налічувалося 1 094 500 осіб особового складу, їм протистояло 992 тис. військовиків гітлерівської коаліції (1,1:1); по гарматах та мінометах — 19 188 проти 15 940 (1,2:1); по танках — 5528 (у т. ч. 761 Т-34 та КВ) проти 725 (7,6:1); по літаках — 3472 справних літаки у з’єднаннях рад. військовоповітряних сил та 801 літак ВМС проти 800 літаків люфтваффе і 500 з румунських військово-повітряних сил (3,3:1); по бойових кораблях — 232 Чорноморського флоту та річкових флотилій в Україні проти 29 з румун. ВМС (8:1). 22 червня 1941 нім. війська вторглися в межі СРСР. Створена противником перевага в силах на напрямку гол. удару і раптовість нападу дали йому змогу швидко подолати лінії укріплень і наступати вглиб рад. території. Рад. військам доводилося вступати в бій із ходу, часто без вогневої підтримки. Через неправильну оцінку обстановки Гол. військ. рада 22 червня віддала директиви № 2 та № 3, які вимагали від військ наступальних дій із рішучими цілями. Військам Пд.-Зх. фронту було наказано силами 5-ї і 6-ї армії, не менш 5-ти механізованих корпусів і всією авіацією фронту за підтримки авіації Гол. командування оточити і знищити угруповання противника, що наступало з фронту Володимир-Волинський, Кристинополь (нині м. Червоноград), і до кінця 24 червня опанувати район Любліна (нині місто в Польщі). У дію приводився механізм стратегічної наступальної операції рад. військ, проте реалізувати заплановане не вдалося. Зустрічна битва, яка розгорнулася в прикордонних областях, була програна рад. стороною. Проте війська Пд.-Зх. фронту, маючи найбільшу чисельно-якісну перевагу над противником на всьому радянсько-нім. фронті, здійснили найбільший супротив. Тут не допустили оточення і розгром осн. сил, як те мало місце на Зх. фронті. Контрудари 15-го і 8-го механізованих корпусів у районі Бродів зупинили противника і полегшили відхід 6-ї, 26-ї і 12-ї армій. Із 25 червня в районі Рівного почали завдавати контрударів по противнику 9-й і 19-й механізовані корпуси (див. Битва танкова в Західній Україні 1941). Тільки 30 червня були віддані розпорядження про організований відхід військ Пд.-Зх. фронту з метою підготовки і здійснення з 9 липня оборони по рубежу укріплених районів старого держ. кордону. Німецько-румун. війська у смузі Пд. фронту розпочали наступ гол. сил у заг. напрямку на Могилів-Подільський, Жмеринку з 2 липня за 6 днів просунулися до 60 км. Військам Пд.-Зх. фронту реалізувати задум на відхід й організацію оборонної операції по лінії старого кордону в повній мірі не вдалося. Нім. війська, продовжуючи завдавати гол. удар у напрямку Рівне, Житомир, Київ та
504 ПРИКОРДОННА
Німецька піхота на марші. Літо 1941.
мунських 3-ї армії, 4-ї армії та угор. армійського корпусу. Наступ групи армій «Південь» підтримувався нім. 4-м повітряним флотом і румун. військово-повітряними силами. Задум операції групи армій «Південь» полягав у тому, що осн. удар завдавався угрупованням у складі 1-ї танк. групи і 6-ї армії з рубежу Хелм, Томашув (нині м. Томашув-Любельські; обидва міста Люблінського воєводства, Польща), із завданням: стрімко вийти в район Києва, просунутися танк. військами далі на пд. сх., у тил рад. військам, знищити рад. з’єднання в Україні на зх. від Дніпра, захопити переправи в районі Києва і південніше та створити тим самим передумови для продовження операції на схід Дніпра. У завдання 11-ї армії входило створювати видимість розгортання великих сил у пн.-сх. Румунії і тим самим сковувати рад. війська та перешкоджати їх відходу з Молдови й України за допомогою нанесення удару в напрямку Могилів-Подільський, Вінниця. Рад. командування вважало пд.-зх. напрямок головним і зосереджувало тут осн. ударні угруповання. Згідно з рад. планами, на початку війни осн. сили Київ. особливого військ. округу (див. Київський військовий округ; командуючий військами — генерал-полк. М.Кирпоніс) у складі П’ятої армії, Шостої армії, Дванадцятої армії, Двадцять шостої армії зі Львів. виступу мали завдати гол. удару у фланг нім. військ, розгорнутих у центр. частині Польщі. У резерві Пд.-Зх. фронту перебували 4 механізовані корпуси, 1 кавалерійс. корпус, 1 повітряно-десантний корпус і 5 стрілец. корпусів. Крім того, у 2-му стратегічному ешелоні розгорталися 19-та армія (із Північнокавказ. військ. округу спрямовувалася в район — Черкаси, Біла Церква), 16-та армія (із Забай-
st hi
or
o y.
rg a .u
/
tp ht :// ного режиму (див. Митна система, Митна служба України). Із часом на ці формування покладалися завдання: забезпечувати дотримання режиму держ. кордону, запобігати незаконній зміні його проходження на місцевості, давати відсіч збройним вторгненням, здійснювати пропуск через кордон осіб і вантажів згідно із законодавством, припиняти спроби незаконного перетину держ. кордону і затримувати порушників прикордонного режиму, надавати підтримку митній службі, армії та органам безпеки, забезпечувати виконання міжнародних зобов’язань держави з питань режиму й охорони кордону тощо. 1724 разом із високими митами уряд Рос. імперії запровадив протиконтрабандні застави й роз’їзди вздовж кордону з Річчю Посполитою. У 1770—80-х рр. було ліквідовано ландміліцію та форпостні команди, а охорону кордону покладено на митні органи. Така система охорони кордону спочатку пройшла апробацію на зх. рубежах, зокрема на українських землях, а потім поширилася на ін. кордони. Від митниць на кордон висилалися пости, а від постів — команди об’їздчиків і стражників, які отримали назву «митна прикордонна варта». Митні установи, що організаційно входили до комерц-колегії, підпорядковувалися губерніям. Наприкінці 18 ст. знову повернулися до стану, коли оргцією прикордонної служби займалися 2 відомства: військ. мінво та департамент зовн. торгівлі. 1811 видано «Положення про влаштування Прикордонної козачої сторожі», за яким на кожні 150 верст зх. кордону приділявся полк донських козаків. Із 1832 митна варта стала називатися прикордонною вартою. Охорона кордону здійснювалася у 2 лінії: першу становили обсаджені драгунами форпости, другу — вільнонаймані митні об’їждчики. Із 1861 прикордонна варта комплектувалася рекрутами, 1893 її було передано з митного департаменту до відання мін-ва фінансів із перетворенням на Окремий корпус прикордонної варти як особливе регулярне військо. На теренах України було утворено
другий удар у напрямку Тернопіль, Проскурів, Вінниця, з 1 до 9 липня здолали опір рад. військ у Шепетівському, Ізяславському, Старокостянтинівському, Проскурівському укріплених районах 1-ї смуги та Новоград-Волин. укріпленому районі 2-ї смуги. До 9 липня з’єднання і частини Пд.Зх. фронту відступили на рубіж: Коростеньський укріплений район, на схід Житомира і Бердичева, Остропільський, Летичівський, Кам’янець-Подільський укріплені райони. Війська правого крила Пд. фронту до цього часу вели оборонні дії на фронті Кам’янець-Подільський, МогилівПодільський, західніше Кишинева (нині столиця Молдови). Лівофлангові д-зії 9-ї армії, взаємодіючи з Дунайською військовою флотилією, продовжували оборону рубежів по річках Прут (прит. Дунаю) і Дунай. У ході П.б. рад. війська боролися в умовах, коли нім. командування захопило ініціативу, а авіація противника панувала в повітрі. Це стало причиною винятково напруженої боротьби і складності в управлінні військами. Наслідком бойових дій у П.б. став відхід військ Пд.-Зх. фронту на глибину до 250—300 км. Війська фронту, маючи кількісну та якісну перевагу над противником, не змогли зупинити вторгнення, розгромити ударне угруповання ворога й перенести бойові дії на його територію, вони зазнали поразки і залишили Західну Україну. Передові загони нім. військ 11 вересня вийшли на підступи до Києва. Втрати рад. сторони у П.б. в Зх. Україні: безповоротні — більше 172 тис. осіб, санітарні — бл. 70 тис. осіб, середньодобові — більше 16 тис. осіб, а також 4381 танк, 5806 гармат і мінометів, 1218 бойових літаків. І все-таки задум противника оточити та знищити гол. сили Пд.-Зх. фронту був зірваний. Завдання, що визначалися планом «Барбаросса» перед групою армій «Південь», повною мірою не були виконані. (Див. також Бої оборонні 1941.)
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПРИКАРПАТТЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
