ПОДІЛ, Нижнє місто — істор. місцевість у Києві, на надзаплавній терасі Дніпра, між «Київськими горами» та нижньою те-
tp ht :// ре зберігаються об’єкти з органічних речовин, зокрема дерев’яні споруди. Досліджено житлові і госп. будівлі (переважно наземні зруби), ремісничі майстерні, припортові склади, могильники, фрагменти вулиць. Виявлено рештки 5-ти мурованих храмів 12 ст. Встановлено, що П. мав садибну забудову зі стабільними межами дворів. На садибі рядового мешканця, що мала площу 300—400 м2, стояло 2—3 будівлі. Після монголо-татарської навали П. перетворився на головну, найбільш залюднену частину міста. Проте територія П. зменшилася, у 16—17 ст. його пн.-зх. межею була р. Глибочиця (впадала в Почайну, нині в підземному колекторі). Магдебурзьке право, яке отримав Київ наприкінці 15 ст., поширювалося тільки на мешканців П. (точніше, на ту частину міщан, які були під юрисдикцією магістрату). Центром
296 ПОДІЛ
чією Почайни. Вперше згадується в літописі під 945. У давньорус. час — гол. посад Києва, який сполучався з Верхнім містом (див. Старокиївська гора) через Боричів узвіз (за однією з версій, відповідає сучасному Андріївському узвозу). За археол. даними, виник наприкінці 9 ст. Заг. площа у 12—13 ст. сягала 200 га. Із писемних джерел відомо про «столпіє» (дерев’яні укріплення, які захищали П. із пн. зх.), Торговище (гол. ринок Києва), церкви св. Іллі (найдавніший християн. храм, що згадується під 945) та Богородиці Пирогощої (див. Пирогоща). Імовірно, літописні Турова і Новгородська божниці теж стояли на П. Почайна правила за міську гавань. П. має культ. шар потужністю 6—12 м, насичений великою кількістю артефактів 9—18 ст. Його унікальність полягає в тому, що в нижніх верствах завдяки високій вологості ґрунту доб-
П. була ринкова площа (сучасна Контрактова площа), де стояли ратуша (спочатку дерев’яна, із 18 ст. — мурована) і міський собор — церква Успіння Богородиці (давньорус. назва — Пирогоща). Із серед. 16 ст. відомо про гостиний двір та подільські парафіяльні церкви, які до кінця 17 ст. майже всі були дерев’яними, а пізніше замінені мурованими. У 15 ст. засновано Флорівський монастир (див. Київський Свято-Флорівський Вознесенський монастир), на поч. 17 ст. — Київський Братський Богоявленський монастир, при якому діяла Києво-Могилянська академія. До серед. 17 ст. існувала вірм. громада, яка мала власну церкву Різдва Богородиці. У 1-й пол. 17 ст. споруджено 2 муровані катол. храми — кафедральний костьол (зруйнований у 1660-ті рр., рештки виявлено розкопками) і собор домініканського монастиря св. Миколая (монастир існував із
st hi
or
o y.
rg a .u
/
tp ht :// федераційним, тобто таким, на якому рішення могли прийматися більшістю голосів (а не так, як у випадку звичайного сейму, під час засідання якого зобов’язував принцип одностайності). Сейм ухвалив важливі постанови, які вносили зміни в систему державної влади: сеймові посли звільнялися від обов’язку дотримуватись інструкцій сеймиків кожної із земель Речі Посполитої, якщо ті розходилися з думкою сеймової більшості; обмежувалося застосування liberum veto (див. «Ліберум вето»): рішення з екон. питань мали ухвалюватися більшістю голосів; створювалися коронна і литовська скарбові комісії, яким було доручено відати фінансами, торгівлею, ремеслами та шляхами сполучення, і комісія з військ. справ. Із компетенції сеймиків були вилучені податкові питання. Скасовувалися приватні («партикулярні») мита й запроваджувалося ген. мито (див. Мито головне), уніфікувалися міри та ваги; у королів. містах відновлювалося самоврядування, ліквідувалися магнатські й церк. юридики. Реформовано асесорський суд, вищу суд. інстанцію для королів. міст; Коронний трибунал поділено на два, прерогативи одного з яких поширювалися на Малопольщу (до складу якої належали також східні землі з українським населенням, крім Волині), іншого — на Великопольщу. Усупереч бажанню «Фамілії», яка планувала звести на престол кн. А.-А.Чарторийського або його сина Адама-Казімєжа, королем Речі Посполитої 6 вересня 1764 під тиском рос. імп. Катерини II і в присутності рос. військ був обраний її колиш. фаворит, племінник кн. А.-А.Чарторийського, стольник литовський князь Станіслав-Антоній Понятовський (1732—98), який прибрав собі ім’я Станіслава-Августа (див. Станіслав-Август Понятовський). Катерина II сподівалася, що в його особі матиме покірного собі короля. Невдовзі новий король розпочав обережні реформи в адміністрації, фінансах, освіті. Політика реформ, спрямованих на виведення Речі Посполитої з екон. й політ. стагнації, усунення вад її ладу, не відповідала стратегії правителів Пруссії і Росії щодо збереження Речі Посполитої як буферної д-ви. Пруссь-
15 ст. до 1649, храм наприкінці 17 ст. став собором православного Петропавлівського монастиря (діяв до 1786), знесений 1935). У 1730-х рр. був заснований Київський Свято-Катерининський Греко-Сінайський монастир. Масова забудова П. залишалася дерев’яною, наприкінці 17 — у 18 ст. з’явилися кам’яниці — житлові будинки найзаможніших киян та будинки для цехових зібрань (див. Цехи). Із 17 ст. відомо про елементи благоустрою — дерев’яні мостові, водогін із центр. басейном-фонтаном (із 19 ст. відомий як «Самсон»), дренажні канави. У 1760-ті рр. споруджено «старий» мурований Гостиний двір (не зберігся), а 1809—13 — «новий» Гостиний двір (знесений у 1980-ті рр. і відбудований за нереалізованим початковим проектом). Після катастрофічної пожежі 1811 П. втратив традиційну нерегулярну мережу вулиць, яка у своїх осн. рисах залишалася незмінною з 11 ст., і отримав нове планування із прямокутними кварталами за проектом В.Гесте (збереглося кілька ділянок старих вулиць). На гол. площі 1815—17 споруджено новий Контрактовий будинок для проведення Київського контрактового ярмарку (перший Контрактовий будинок, споруджений 1799— 1801 на Покровській вул., змінив свою функцію). У 19 ст. П. вже не був гол. частиною Києва — спочатку цю роль розділяв із ним Печерськ, а у 2-й пол. 19 ст. міським центром став Хрещатик. Проте велике значення П. в житті міста зберігалося: тут діяли Київська духовна академія, ринки і крамниці, порт (1899—1901 збудовано нову гавань). У 19 — на поч. 20 ст. у припортовій зоні та на північ від Подолу сформувалися пром. райони, серед масової малоповерхової житлової забудови почали з’являтися прибуткові будинки. Із 1790-х рр. П. адміністративно ділився на 2 частини: власне П. (південна) і Плоське (північна); межею між ними була р. Глибочиця. Із 1861 Плоська частина була однією із двох поліцейських дільниць міста, які були доступні для проживання переважній частині київ. євреїв (див. «Смуга осілості»). У рад. час П. втратив багато пам’яток арх-ри, переважно хра-
мів. Найпомітнішими новими спорудами стали гранітна набережна Дніпра (1930—80-ті рр.), річковий вокзал (1957—61), критий ринок (1974—80). Завдяки буд-ву метрополітену в 1970-ті рр. почалися масштабні археол. дослідження. Тоді ж усю територію П. було оголошено археол. охоронною зоною, а його пд. половину — архіт. охоронною зоною. Найцінніші ділянки мають статус архіт. заповідника.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОДІЛ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
