ПОВСТАННЯ ЛІВОБЕРЕЖНЕ 1668, Антимосковське повстання 1668 — виступ лівобереж. козацтва на чолі з гетьманом І.Брюховецьким проти Рос. д-ви; ін. назва — «українсько-російська війна 1668». Вибух повстання 1668 був викликаний цілим рядом чинників як у двосторонніх взаєминах кер-ва Лівобереж. Гетьманату з
урядом рос. царя Олексія Михайловича, так і в перебігу міжнар. процесів у регіоні. Передовсім загострення українсько-рос. взаємин було спровоковано початком реалізації умов Моск. договору 1665 (Московський статей 1665), укладеного гетьманом І.Брюховецьким з урядом Олексія Михайловича, зокрема положень щодо обкладання некозац. населення Гетьманату податками на користь царської скарбниці, суттєве збільшення царських військ в Україні та утримання їх коштом місц. населення тощо. Потужним каталізатором зростання невдоволення політикою Рос. д-ви щодо України стала інформація про завершення ініційованого відомим рос. дипломатом, майбутнім начальником Посольського приказу А.Ордіним-Нащокіним процесу російськопольс. зближення, реалізованого в положеннях Андрусівського договору (перемир’я) 1667, що серед іншого передбачало закріплення територіального поділу козац. України по Дніпру, із підпорядкуванням Лівобережжя царській владі, а Правобережжя — польс. королю. Як особисту образу І.Брюховецький розцінив намагання рос. влади восени 1667 за його спиною нав’язати таємні зносини із правобереж. гетьманом П.Дорошенком, обіцяючи йому в разі повернення під владу царя Олексія Михайловича визнання гетьман. прав і на Лівобережну Україну (Дипломатична місія стряпчого В.Тяпкіна). Реагуючи на всі ці тривожні сигнали, на скликаній 19 січня 1668 таємній старшинській раді в Гадячі І.Брюховецький оголосив про розрив стосунків із Москвою і початок витіснення рос. військ із Лівобережжя. Добившись від старшини підтримки свого задуму, лівобереж. гетьман відправив посольство до турец. султана Мегмеда IV, закликаючи Порту взяти Гетьманат під свою протекцію, аби бути гетьману «князем руським у Києві й перебувати в такому підданстві, як ось князь семиградський». Відправлене до Криму козац. посольство мало добиватися в хана Аділ-Гірея Чобана військ. допомоги. З метою узгодження своїх дій було нав’язано зносини і з правобереж. гетьманом П.Доро-
шенком, котрий ще перед тим збройно виступив проти реалізації положень Андрусівського договору (перемир’я) 1667. Трохи згодом І.Брюховецький звернувся з гетьманськими універсалами до мешканців Лівобережжя, пояснюючи причини виступу проти Росії та закликаючи підніматися на боротьбу. Маючи надію на спільні дії з «нашими братами» із Правобережжя, гетьман прагнув також схилити до виступу населення Слобідської України, а також заручитися підтримкою очолюваних отаманом С.Разіним донських козаків. Із початком лютого 1668 розпочалися бойові дії лівобереж. козацтва, скеровані на витіснення з України рос. військ. Спочатку козаки обложили рос. залогу в Чернігові, згодом бойові дії розпочалися в Глухові, Новгороді-Сіверському, Стародубі та ін. лівобереж. містах. На Слобожанщині антирос. виступ очолив харків. полковник І.Сірко. До середини березня від рос. присутності вдалося звільнити переважну частину Лівобережжя, де під контролем царських воєвод залишилися лише Ніжин, Чернігів, Переяслав (нині м. Переяслав-Хмельницький) й Остер, залогам яких вдалося втриматися в облозі. Тим часом І.Сірко не зміг здобути Харків і на Слобожанщині повстання пішло на спад. Незважаючи на успіхи повстання, воно не змогло суттєво підняти авторитет І.Брюховецького і вища козацька старшина за його спиною запросила на Лівобережжя гетьмана П.Дорошенка. 17 червня 1668 під час проведення спільної ради правобереж. і лівобереж. козацтва представники останнього відмовилися визнавати владу свого регіментаря і жорстоко вбили І.Брюховецького. Гетьманом об’єднаної України було проголошено П.Дорошенка. Утім розвинути успіх далі П.Дорошенку не вдалося. Отримавши повідомлення про загрозу нападу на Правобережжя коронної армії, 18 липня 1668 він із більшою частиною правобереж. полків відійшов із теренів Лівобережжя, залишивши гетьманом наказним Дем’яна Ігнатовича (Многогрішного). Організувати ефективну оборону краю від
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht :// кульства як класу»), що розпочалася 19 лютого 1930, різко загострила ситуацію. У 20-х числах лютого в Старобільській окрузі, Проскурівській окрузі, Дніпропетровській окрузі, Сумській окрузі, Шепетівській окрузі та ін. округах почалися масові виступи селян. В Любарському р-ні Бердичівської округи заворушення вибухнули після того, як одночасно було закрито 29 церков. Становище в Шепетівській окрузі загострилося після того, як на початку лютого влада заборонила роботу млинів і масово стала закривати церкви. Учасники заворушень у районному центрі Плужне (нині село Ізяславського р-ну Хмельн. обл.) цієї округи вимагали: «Не чіпайте церков!», «Не чіпайте куркулів!», «Геть колективізацію!», «Геть радянську владу, будемо вибирати старосту!» За день сел. виступи розпочалися ще в 22-х селах р-ну, а ще через день охопили вже 13 районів округи. У багатьох селах було розігнано сільради, сільс. активістів і комуністів побито, колгоспизоване (за тодішньою лексикою — «усуспільне») майно розібране. Придушенням сел. заворушень у Правобережній Україні керував голова ДПУ УСРР В.Балицький. Для ліквідації виступів до Шепетівської округи відрядили 20 комуністів із Харкова і 75 озброєних курсантів школи міліції та війська ДПУ. Селяни чинили спротив і, озброївшись вилами, лопатами й сокирами, вели справжні бої з карателями. На Бердичівщині було сформовано озброєний за-
вторгнення рос. військ на чолі з білгородським воєводою кн. Г.Ромодановським Д.Ігнатовичу (Многогрішному) не вдалося і після здобуття останнім 25 вересня 1668 Чернігова під тиском старшини він пішов на переговори з рос. стороною. Остаточно ж українсько-рос. союз під протекцією царя Олексія Михайловича було відновлено на початку березня 1669 під час Глухівської ради, де було ухвалено т. зв. Глухівські статті 1669. Літ.: Эйнгорн В. Сношения малороссийского духовенства с московским правительством в царствование Алексея Михайловича. М., 1899; Матвеев П. Москва и Малороссия в управление Ордина-Нащокина Малороссийским приказом. Русский архив (М.), 1901, т. 1; Стецюк К.І. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50—70-х рр. ХVII ст. К., 1960; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648—1676 рр.). К., 1999; Чухліб Т. Гетьмани і монархи: Українська держава в міжнародних відносинах, 1648—1714 рр. К., 2003; Горобець В. «Волимо царя східного...»: Український Гетьманат та російська династія до і після Переяслава. К., 2007. В.М. Горобець.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОВСТАННЯ ЛІВОБЕРЕЖНЕ 1668» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
