нації одного з 4-х обраних шляхтою кандидатів, король польс. і вел. кн. литов. Сигізмунд II Август залишив це право за собою, номінуючи підкоморіїв особисто, не узгоджуючи свій вибір зі шляхтою. Однак 1588 Краківський вальний сейм установив порядок номінації на підкоморство, аналогічний до застосовуваного для номінації земських суд. урядів, причому затвердження на уряд мало відбуватися не пізніше 6-ти тижнів після смерті попереднього підкоморія або призначення його на ін. уряд. Такий порядок зберігався до кінця 18 ст. В ієрархії земських титулярних урядів підкоморій вважався 3-ю за значенням особою після каштеляна і маршалка, тому цей уряд, як правило, обіймали представники знатних укр. князівських і магнатських родів. У своїй діяльності підкоморій спирався на призначуваних особисто ним коморника, мірника, писаря і копачів. Підкоморій, коморник та писар входили до складу суду довічно, із них підкоморій і коморники повинні були скласти присягу. Коморники мали бути осілими на даній території. Попри те, що посада коморника не зараховувалася до ієрархії земських урядів, коморники виступали не лише асистентами, а й заступниками підкоморіїв, у разі відсутності яких, маючи їхні повноваження, могли самостійно проводити розмежування земель і навіть вести власні книги. Мірники, як і коморники, мусили бути осілими і присяглими. Юрисдикції П.с. підлягали лише шляхетські землеволодіння. В обов’язки підкоморія входило проведення розмежування спірних земель приватних шляхетських маєтків згідно з декретами й дорученнями земського суду. Проте П.с. займався також розмежуванням і за відсутності конфліктної ситуації, зокрема проводив вимірювання ґрунтів, що розподілялися між спадкоємцями, фіксацію обводів під час купівлі-продажу земель тощо. У межових конфліктах, які зачіпали межі королівщин, брали участь королів. комісари, а якщо межі ін. вільних станів населення — тоді до складу суд. колегії входили представники відповідних ін-
ституцій: магістратів, капітулів та ін. За здійснення своїх функцій підкоморій отримував визначену Литов. статутом грошову винагороду. Діяльність П.с. фіксувалася в підкоморських книгах, до яких мали записуватися земельні суперечки та постанови суду. За конституцією сеймовою 1588 підкоморій мав надійно зберігати підкоморські книги, як свої, так і попередників. Оскільки П.с. не мав власного приміщення, книги переховувалися у підкоморія до смерті або до часу переведення його на ін. уряд, а далі передавалися на зберігання до архіву земського суду. Кожний наступний підкоморій починав нову, власну книгу. Переважна більшість підкоморських книг загинула. На Гетьманщині підкоморські суди припинили свою діяльність після 1654, але внаслідок суд. реформи за гетьманування К.Розумовського були відновлені 1763: на території полку у виборах П.с. брали участь землевласники і полкова старшина. 1783 підкоморські суди в Лівобережній Україні були знову ліквідовані, а 1796 за наказом рос. імп. Павла I поновлені вдруге. 1834 вони перейменовані на межові суди і проіснували до 1840. Дж.: Volumina Legum, vol. 2. СПб., 1859; Статути Великого князівства Литовського, т. 2: Статут Великого князівства Литовського 1566 року, розділ 4, артикул 70. Одеса, 2003. Літ.: єaguna S. O prawie granicznem polskiem. Warszawa, 1875; Линниченко И.А. Черты из истории сословий в Юго-Западной (Галицкой) Руси XIV—XV века. М., 1894; Лаппо И.И. Подкоморский суд в Великом княжестве Литовском в конце XVI и начале XVII в. «Журнал Министерства народного просвещения», 1899, ч. 324, август; Kutrzeba S. Sdy ziemskie i grodzkie w wiekach Сrednich. В кн.: Rozprawy Akademii Umiej“tnoСci: Wydzia» Historyczno-Filologiczny, t. 40. Krak\w, 1901; Учреждения Западной Украины до воссоединения ее в едином Украинском советском социалистическом государстве: Справочник. Львов, 1955; Яковенко Н.М. Підкоморські книги Правобережної України кінця XVI — першої половини XVII ст. [передмова]. В кн.: Книга Київського підкоморського суду (1584—1644). К., 1991; Крикун М. Земські уряди на українських землях у XV—XVIII століттях.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПІДКАНЦЛЕР КОРОННИЙ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
