ПИСАР, писарі Руської канцелярії — підрозділу Канцелярії Коронної та писарі установ шляхетського судочинства українських земель у складі Речі Посполитої. П. (лат. — notarius) — одна з важливих посад у структурі канцелярій великокнязівської та королівської (коронної), а після Люблінської унії 1569 — Руської, створеної для обслуговування укр. земель в межах нового державного утворення — Речі Посполитої. Входив до номенклатури земських урядів (польс. — urz“dy, лат. — officia), складеної королів. секретарем М.Кромером. На укр. землях (Холмська земля) перша згадка про П. датується 1423. Канцелярії були важливими ланками держ. управління, у них зосереджувався весь комплекс держ. документації. Канцлер і підканцлер, які очолювали канцелярії, формували кожен при собі свою окрему групу писарів, котрі постійно перебували при них. П. повинен був добре знати тогочасне право та володіти стилем і вмінням написання документів, оскільки до писарських функцій належали підготовка ли-
st hi
or
o y.
rg a .u
/
tp ht ://
стів та різноманітних документів, підґрунтям яких мали бути сеймові ухвали і різного роду держ. постанови, а також ведення канцелярських книг. Одному П., як правило, доручалося ведення одночасно не більше однієї книги — метрики (див. Литовська метрика, Руська метрика). Подеколи писарі використовувались як перекладачі (тлумачі) під час переговорів або зустрічей короля чи канцлера з іноз. послами. Постійної платні писарі Рус. канцелярії не отримували, проте за свою працю вони одержували королів. надання на маєтки та війтівства, право збирання тих чи ін. податків, а також грошову винагороду від клієнтів за отримання канцелярських послуг: складання документів, вписування їх до книг метрики, підготовку виписів із метрикальних книг тощо. Особливе становище в канцелярії займав декретовий П., якого призначав особисто король, оскільки головним його завданням була підготовка вироків королів. та сеймового судів. Як і королів. секретарі, усі писарі, у т. ч. й декретовий, складали присягу щодо неухильного та чесного виконання своїх обов’язків. Протягом майже всього періоду існування канцелярії Рус. метрики писарі були одночасно і королів. секретарями (лат. — sekretari scribentes). Їхні функції не відрізнялися від функцій коронних секретарів, але територія їхньої діяльності обмежувалась укр. воєводствами. При писарях у канцеляріях працювало певне число підписків (лат. — scribae), які безпосередньо й виконували осн. канцелярську працю, зокрема перепис документів начисто, вписування їх до метрикальних книг, підготовку виписів із них тощо. Число їх було різним і залежало від обсягів діловодства, але всю відповідальність за правильність записів ніс П. Оскільки керівники канцелярії, як правило, не володіли рус. діловою мовою, на підписків практично покладався переклад із польс. мови на руську адресованих до урядників укр. воєводств документів, особливо декретів королів. і сеймового судів. Серед відомих королів. секретарів та писарів Рус. канцелярії були В.Дривинський, Л.Пісочинський, З.Єловицький. Нас-
лідком діяльності Рус. канцелярії як структурного підрозділу королів. канцелярії, компетенція якої поширювалася на Волинське воєводство, Брацлавське воєводство, Київське воєводство і Чернігівське воєводство протягом 1569—1673, постали книги т. зв. Рус. (Волин.) метрики. Посади писарів входили також до складу шляхетських суд. установ: гродських судів і земських судів, де П. разом із суддею і підсудком становили суд. «вряд» земський або гродський. Проте оскільки гродський суд був судом адм. підпорядкування, то П., як і ін. суд. врядники цього суду, призначався старостою (див. Староство). На відміну від гродського суду земський суд займав виняткове місце в суд. системі, як незалежний від адміністрації, його склад, у т. ч. й П., обирався зем’янами повіту і лише затверджувався королем. Претенденти на земські посади, у т. ч. на уряд П., мали належати до шляхетського стану, бути осілими (лат. — possesionati), тобто мати земельну власність у тій адм.-тер. одиниці, до якої цей уряд належав. Територіальним критерієм Пйотрковський сейм 1562—63 визнав воєводство і землю в його складі (якщо воєводство поділялося на землі), отже, осілість не мала повітового характеру. Слідкувати, щоб земський уряд не обіймали обманом люди, які не мали маєтків. Відповідно до 2-го Литов. статуту (1566; див. Статути Великого князівства Литовського) повітова шляхта мала вибрати на писарство чотирьох кандидатів шляхетського роду, знаючих право, осілих в повіті, і віри християнської, з яких король затверджував одного. Після цього П., як і суддя та підсудок, мав скласти присягу, текст якої визначався 4-м розділом Литов. статуту. Він зобов’язувався точно вписувати в книги суд. свідчення сторін, рішення суду. Свої уряди врядники тримали до самої смерті або до вищого призначення. У разі смерті когось із членів суду, у т. ч. й П., ті, хто залишився при своїх урядах, повинні були повідомити воєводу, за 3-м Литов. статутом (1588) — короля, а вже
за його відсутності — воєводу. Після отримання дозволу короля (за його відсутності — воєводи або каштеляна) вони мали оголосити про зібрання всіх шляхетських обивателів повіту для обрання замість померлого 4-х осіб, одну з яких затверджував король. Писарі як гродського, так і земського судів мали записувати всі позови й вести справи рус. мовою. За здійснення своїх функцій гродський і земський писарі одержували грошову винагороду: по 1 грошу за вписування позову в книги; виписи з книг; 2 гроші за виписи рішення суду, коли позов відсуджений. Литов. статут дозволяв П. мати підписків, скільки йому потрібно, проте він повинен був ретельно стежити за їхньою роботою, оскільки саме на нього покладалась особиста відповідальність за правильність усіх записів. За Литов. статутом, у віданні П. була гербова печатка, якою мали бути завірені всі позови. Він обов’язково підписував суд. виписи та декрети. У П. перебував один із 3-х ключів, якими після закінчення суд. процесів замикалися книги у «скринях моцних» за 3-ма замками. Литов. статут захищав П., як і ін. суд. урядників, від зазіхань на їхню честь і життя: у разі словесного зневаження винний повинен був відсидіти 6 тижнів в ув’язненні, а в разі поранення або забиття — скараний на смерть. Так само, як і ін. члени суд. уряду, П. також був зобов’язаний дотримуватися порядку і пристойної поведінки. У разі словесної образи писарем когось під час суд. засідання король міг присудити його до ув’язнення строком на 6 тижнів, а в разі вчинення ґвалтовних дій — навіть до смертного покарання. Свого П. мав також підкоморський суд, створений для розгляду межових і земельних суперечок. Як правило, П. цього суду був особистим служебником підкоморія, щоправда, шляхетського походження. Дж.: Руська (Волинська) метрика: Книга за 1652—1673 рр. Острог—Варшава—М., 1999; Руська (Волинська) метрика: Регести документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства) 1563—1673.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПИСАР» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
