ПАВЛО І, Павло Петрович (20.09.1754—11.03.1801) — рос. імператор (7 листопада 1796 — 11 березня 1801). Син імп. Петра ІІІ й імп. Катерини ІІ. Освіту отримав у вихователя (обер-гофмейстера) М.Паніна, вивчав історію, географію, рос. і нім. мови, математику, астрономію, фізику, мист-во, згодом — держ. управління з основами держ. комерції, внутр. і зовн. політики, сухопутних і морських війн, які йому викладав Г.Теплов. Під впливом М.Паніна вважав, що Катерина II узурпувала трон, який повинен був дістатися йому. Цим та підозрою матері у вбивстві батька Петра III пояснював для себе усунення його від державних справ і усамітнення у Гатчинську, позбавленому придворної
10 ПАВЛО
Павло I. Портрет роботи художника С. Щукіна. 1797. Оригінал зберігається у Державній Третьяковській галереї (м. Москва, РФ).
пишноти маєтку. Читав просвітницьку літературу, зокрема Вольтера, Ш.-Л. де Монтеск’є, В.Блекстона, Д.Юма та ін., але віддавав перевагу прусській моделі поліцейської держави з її військ. й адм. системою Фрідріха II Гогенцоллерна. Підготував «Рассуждения о государстве вообще, относительно числа войск, потребного для защиты оного и касательно обороны всех пределов» (1774). Критично оцінював військові дії імп. Катерини II, не схвалював завоювання Криму, поділів Речі Посполитої. 1794 імп. Катерина II оголосила про усунення його від престолу з передачею трону старшому внукові Олександру Павловичу, але не зустріла розуміння з боку вищих держ. сановників. Одружувався двічі: перший раз — 1773 з принцесою ГессенДармштадською Вільгельміною, яка із прийняттям православ’я отримала ім’я Наталії Олексіївни. Після її смерті (1776) — із вюртемберзькою принцесою Софією-Доротеєю, у православ’ї — Марія Федорівна, яка стала матір’ю його дітей, серед них були майбутні імператори — Олександр І та Микола І. Незважаючи на нетривале царювання, П. I вніс зміни практично в усі сфери внутр. політики д-ви, намагаючись привести держ. устрій Росії у відповідність із власною моделлю влади. Основними її засадами стали централізація, перехід із колегіаль-
ного управління на одноособове, міністерське, а також зростання ролі самодержавства, регламентація та бюрократизація, як і законність, яку вбачав у дотриманні осн. держ. законів. Бажав управляти внутрішньополіт. життям особисто при допомозі центр. органів і повновладних губернаторів, вважав, що в особі імператора мають зосереджуватися функції законодавства, управління і верховного суду. Впорядкував вищі органи влади, зокрема, Найвища рада займалася законодорадчими справами в міжнар., фінансовій, управлінській та судовій сферах. Сенат став вищою адміністративно-суд. установою. Було змінено галузеве управління, яким опікувалися все ті ж колегії, які мали схожість із катерининськими, однак по суті були мін-вами з переважанням особистого управління. П. I не схвалював запроваджених імп. Катериною II управлінських принципів, таких як колегіальність, відносна самостійність держ. установ, станове управління, що формувалося на виборному принципі. Намагався замінити виборних представників чиновницьким апаратом. Здійснював рішучі заходи в боротьбі з корупцією, інфляцією, зубожінням народу, вимагав від чиновників виконання своїх обов’язків. При адм. реформі розподілив д-ву на губернії, кількість яких була зменшена із 51 до 42. З укр. губерній були ліквідовані Брацлавська, Вознесенська, Чернігівська, Таврійська; деякі з губерній були укрупнені, зокрема, утворювалася Малоросійська губернія із Чернігівської та Новгород-Сіверської. Територіальних змін зазнали Волинська, Київська, Новоросійська (замість Катеринославської), Подільська, СлобідськоУкраїнська (замість Харківської) губернії. Указом від 22 грудня 1796 ліквідував посади намісників. Відмовився від 3-ступеневої системи управління (імператор— генерал-губернатор—губернатор) і перевів д-ву на 2-ступеневу: імператор/Сенат—губернатор. Зріс його контроль за дворянськими зібраннями (див. Дворянські збори). Не довіряючи губернаторам і генерал-губернаторам Катерини II, П. I провів чистку кадрового складу місц. управління. Унас-
лідок губернської реформи 1796 шляхом нового адм.-тер. перерозподілу, ліквідації середніх ланок, заміни в адміністративноуправлінській системі виборного принципу на бюрократичний було зміцнено управлінську централізацію та здешевлено управлінський апарат. Почав проводити антидворянську політику, для чого переглянув принципи запровадження дворянських вольностей 1762. Частково скасував, а частково знехтував чинністю Жалуваної грамоти дворянству 1785. Повертав дворян до обов’язкової держ. служби, особливо військової, заборонив записувати дворянських дітей у гвардію. Скасував губернські дворянські зібрання, хоча посаду предводителя дворянства зберіг, натомість підняв значення повітових дворянських зібрань, на яких відбувалися вибори місц. посадовців; увів фізичне покарання дворян, відмовив їм у праві колективних звернень до губернатора, Правительствуючого Сенату і верховної влади. Покарання за ці порушення були суворими, аж до конфіскації маєтків. Переклав із д-ви на дворян фінансування місц. чиновницького апарату, для чого запровадив особливий збір із маєтків. Були ліквідовані станові суд. установи — верхній земський суд, губернський магістрат, верхня розправа, совісний суд, а також припиняли діяльність приказ громад. опіки та дворянська опіка. З чинів місц. прокуратури залишилася лише посада губернського прокурора. Повітовий суд зі станового дворянського був перетворений на загальностановий для всього населення повіту, крім міщан. У церк. питаннях П. I підвищив вимоги до освіченості духовенства. 1796 духовенство було звільнене від фізичних покарань, піднято таксу на треби. Дотримувався віротерпимості, отримав звання великого магістра катол. ордену св. Іоанна Єрусалимського. Демонстрував вселенську роль рос. самодержавства, вважав себе захисником усього християнства: і православного, і католицького. На прохання мальтійських рицарів прийняв посаду протектора, а згодом — і гросмейстера Мальтійського ордену.
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht ://
Провадив політику, спрямовану на обмеження кріпосного права. Указами від 5 квітня 1797 запроваджував 3-денну панщину для поміщицьких селян, від 16 жовтня 1798 був заборонений продаж малорос. селян без землі, 19 січня 1800 — не дозволено розривати сім’ї при переході від одного власника до іншого. Заборонив поміщикам примушувати кріпаків працювати в неділю та дозволив тим скаржитися на утиски. Було полегшено відбуття рекрутської повинності внаслідок скорочення чисельності армії з 500 тис. до 350 тис. осіб; замінено сплату хлібного податку грошовим збором, зменшено розміри підводної, шляхової, мостової, поштової повинностей. Вдався до найширшого відкриття запасних хлібних магазинів та скасував 1797 недоїмки (7 млн руб.), несплачені як подушний податок. Був послаблений паспортний режим для селян із можливим переходом до міщанського і купецького стану. Запровадив для державних селян волосне управління з виборним самоврядуванням (1797). Разом з тим поширив кріпосне право на селян приєднаних територій — Криму, Кавказу, Кубані. Упорядкував престолонаслідування в Російській імперії — згідно із законом від 5 квітня 1797 царювання передавалося від батька до сина, жінки позбавлялися права на трон. На основі цього закону імператорська фамілія отримала статус одного з інститутів держ. влади. У сфері освіти дотримувався принципу якнайширшого її запровадження. Сприяв заснуванню Дерптського ун-ту, Петербурзької і Московської медико-хірургічних академій. Була заснована юнкерська школа для підготовки чиновників для статської служби. Запровадив нові військ. статути, що зміцнило армію, яку П. I вважав гарантом від соціальних потрясінь. Виключив із гвардії до 20 тис. офіцерів, записаних до неї з дня народження. Продовжував політику експансії Росії на Кавказі. Остаточно приєднав Грузію. 18 грудня 1800 підписав маніфест «О присоединении Грузинского царства к России», яким ліквідовував
протекторат Росії як осн. принцип Георгіївського трактату 1783. 12-ти губерніям надав статус особливих губерній («на особых правах состоящих»), з-поміж них — Малоросійська, Волинська, Київська, Подільська. Тут відновлювалися деякі місц. установи, зокрема судові (у Київській губернії замість судових палат був уведений гол. суд, у Малорос. губ. — ген. суд), поновлювалася чинність Статутів Великого князівства Литовського, у правобереж. губерніях відновив як державну польс. мову. У зовн. політиці не був послідовним. 1798 Рос. імперія вступила в антифранц. коаліцію з Великою Британією, Австрією та Османською імперією. За участю рос. військ під командуванням генералфельдмаршала О.Суворова була звільнена від франц. панування Пн. Італія. Почав організовувати Донське військо для походу в Індію. Ратифікував Петерб. конвенцію 1796 про ліквідацію Речі Посполитої як д-ви. П. I був убитий 11 березня 1801 внаслідок змови, в якій брали участь придворні сановники, зокрема гвард. генералітет. Є відомості, що на фізичне усунення його від трону було отримано дозвіл від вел. кн. Олександра Павловича (Олександра I). Причин перевороту було кілька: наступ на права і привілеї дворянського стану, непослідовність, відсутність стабільності й спадкоємності в політ. сфері, фактично деспотичне правління, яке після імп. Катерини II вже не сприймалося суспільством. Дж.: Буцинский П.Н. Отзывы о Павле I его современников. Х., 1901; Цареубийство 11 марта 1801 года: Записки участников и современников. М., 1990 [Репринтное воспроизведение издания 1907 г.]; Массон Ш. Секретные записки о России времени царствования Екатерины II и Павла I. М., 1996. Літ.: Кобеко Д.Ф. Цесаревич Павел Петрович (1754—1796): Историческое исследование. СПб., 1887; Шумигорский Е.С. Император Павел I: Жизнь и царствование. СПб., 1907; Моран П. Павел I до восшествия на престол. М., 1912; Клочков М.В. Дворянское самоуправление в царствование Павла I. СПб., 1912; Валишевский К. Сын Великой Екатерины — император Павел I. Пг., 1914; Клочков М.В. Очерки правительственной деятельности времени Павла I. Пг., 1916; McGrew R.E. Paul I of Russia. Oxford, 1992; Сорокин Ю.А. Павел I:
Личность и судьба. Омск, 1996; Шильдер Н. Император Павел Первый: Историко-библиографический очерк. М., 1996; Каменский А.Б. От Петра I до Павла I: Реформы в России XVIII века: Опыт целостного анализа. М., 2001; Скоробогатов А.В. Государство и общество в идеологии и политике императора Павла I. Казань, 2004; Уортман Р.С. Сценарии власти: Мифы и церемонии русской монархии, т. 1: От Петра Великого до смерти Николая I. М., 2004; Писарькова Л.Ф. Государственное управление России с конца XVII до конца XVIII века. М., 2007. В.С. Шандра.
11
st hi «Путешествіе антіохійскаго патріарха Макарія въ Россію въ половинў XVII вўка, описанное его сыномъ, архидіакономъ Павломъ Алеппскимъ». Москва, 1896. Вып. 1. Титульний аркуш.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПАВЛО І» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
