МІЛЮКОВ Павло Миколайович (28(15).01.1859—31.03.1943) — рос. історик, політ. діяч, публіцист і культуролог. В його особі органічно співіснували політик та історик. Істор. освіта й заняття історією допомагали йому в політ. діяльності, а політ. життя сприяло глибині проникнення в істор. минуле. Н. в м. Москва в сім’ї архітектора та помісної дворянки. 1877 вступив на історико-філол. ф-т Московського університету. На формування його істор. поглядів великий вплив мали вчителі-історики В.Ключевський, П.Виноградов, В.Гер’є. Брав участь у студентському русі, захищаючи ідеї конституційності та університетської автономії, був заарештований, виключався з ун-ту. Після закінчення ун-ту (1882) залишений на кафедрі В.Ключевського для підготовки до професорського звання. Розпочав читати спецкурси з історіографії, істор. географії та історії колонізації в Росії. Курс з історіографії згодом був виданий як книга «Главные течения русской исторической мысли» (1896). 1883—85 М. здав магістерські іспити й залишився в Моск. унті як приват-доцент. Став членом багатьох моск. т-в: Т-ва історії і старожитностей російських, Моск. археогр. т-ва, Т-ва природознавства, географії і археології. 17 травня 1892 захистив магістерську дис. за книгою, що вийшла в цьому ж році, — «Государственное хозяйство в первой четверти XVIII столетия и реформа Петра Великого». У серед. 1890-х рр. М. активно включився в громад. і просвітницьку діяльність. Працював у Моск. к-ті грамотності (див. Товариства грамотності), Комісії із самоосвіти. За пропаганду ідей свободи і осуд самодержавства був звільнений з Моск. ун-ту і висланий у Рязань (нині місто в РФ). 1897—99 жив і працював у Болгарії та Македонії. У Софійському вищому уч-щі після смерті М.Драгоманова очолив кафедру заг. історії. Читав курси всесвітньої історії та археології, вивчав болг. й турец. мови. Всього знав 18 іноз. мов, вільно писав французькою та англійською.
Контакти М. з прогресивними болг. діячами, ігнорування прийому в рос. посольстві з нагоди дня народження імп. Миколи II призвели до його відставки. 1899 переїхав у Санкт-Петербург. За участь у зборах, присвячених пам’яті П.Лаврова, був заарештований. Йому було заборонено жити в С.-Петербурзі. 1903 отримав запрошення читати лекції з історії Росії в Чиказькому ун-ті (США), де була створена кафедра слов’ян. Першим її лектором був Т.-Г.Масарик, другим став М. 1903—04 вчений провів у Великій Британії, знайомився з тамтешнім політ. життям, працював у Брит. музеї, збирав матеріали з історії Росії. У цей час (1903) завершив осн. свою працю — «Очерки по истории русской культуры» (у 3-х вип. і 4-х кн.). У Росії до 1917 вийшло 7 видань «Очерков…», а 1930—37 уже в Парижі (Франція) М. опублікував нове, ювілейне, видання «Очерков…» (до 40-річчя виходу першого видання). Ця фундаментальна робота відзначилася високим рівнем культурно-істор. синтезу, позитивістським факторним підходом (див. Позитивізм в історичній науці), акумуляцією досягнень тогочасної рос. істор. науки (С.Соловйов, В.Ключевський, К.Кавелін, Б.Чичерін). Історію Росії автор розглядав у поєднанні різних сторін істор. процесу, на загальноєвроп. тлі і в порівнянні із Зх. Європою. На думку М., Росія розвивалася під впливом західноєвроп. закономірностей і мала із зх. країнами чимало спільного й різного. Єдиними були заг. етапи розвитку, за винятком феодалізму, наявність якого в Пн.-Сх. Русі М. заперечував. Істор. розвиток Росії був значно сповільнений: у Росії, на думку М., не було розвинутої економіки, станів, культури. Роль держави в рос. історії була гіпертрофованою на шкоду процесам органічного походження. Його «теорія контрасту» стверджувала, що розвиток в Росії відбувався через посилення ролі д-ви, тобто «зверху донизу», у той час як у зх. країнах — «знизу догори» (демократизм, підконтрольність д-ви). 1905, одразу після отримання повідомлення про «Криваву неділю» (див. також Революція 1905—
1907), М. терміново повернувся із США в Росію. Після видання царського маніфесту 17 жовтня 1905 була створена Конституційно-демократична партія (кадетів), лідером якої став М. Він показав себе розумним і тонким політиком, майстром політ. компромісу, вмілим керівником кадетської фракції у всіх чотирьох Державних думах Російської імперії, хоча формально він не був членом 1-ї і 2-ї Держ. дум. Кадети були налаштовані опозиційно щодо уряду. Після перемоги Лютневої революції 1917 М. став членом Тимчасового уряду — міністром закордонних справ. Але його заява про продовження війни до переможного кінця («нота Мілюкова»; див. також Перша світова війна) призвела до кризи уряду і відставки. Свою політ. діяльність М. продовжив як голова ЦК кадетської партії. Після приходу до влади більшовиків відправився на Дон у Добровольчу армію ген. від інфантерії Л.Корнілова. Прагнув створити міжнар. антибільшовицьку коаліцію. Емігрував спочатку в Румунію, потім — у Лондон (Велика Британія), а від 1920 перебував у Парижі. 1 березня 1921 почав видавати емігрантську рос. газ. «Последние новости». Читав лекції в Сорбонні, у Колежі соціальних наук, у Франко-рос. ін-ті. Створив Т-во рос. письменників і журналістів, Клуб рос. письменників та вчених, к-т допомоги голодуючим у Росії (1921). Постійно стежив за рос. життям, гостро критикував рад. дійсність. Переживав за долю Росії, коли розпочалася Друга світова війна, бажав поразки нацистській Німеччині. 1940 переїхав у Монпельє (Пд. Франція), а від травня 1941 жив в Ексле-Бені (департамент Савойя, Франція). П. у м. Екс-ле-Бен, похований у Парижі. М. залишив по собі значну наук. спадщину. Окрім «Очерков по истории русской культуры», він був автором істор. праць з історії Росії 18 і 19 ст., Російської революції 1917—1918 та ін. Праці й твори: Государственное хозяйство России в первой четверти XVII столетия и реформа Петра Великого. СПб., 1892; Очерки по истории русской культуры, ч. 1—3. СПб., 1896—1903; Те саме, т. 1—3. М., 1993—95; Главные течения русской
исторической мысли. М., 1897; Балканский кризис и политика А.П. Извольского. СПб., 1910; История второй русской революции. К., 1919; Эмиграция на перепутье. Париж, 1926; Россия на переломе, т. 1—2. Париж, 1927; Воспоминания (1859— 1917), т. 1—2. Нью-Йорк, 1955; М., 1991; Разложение славянофильства. М., 1983; Очерки истории исторической науки. М., 2002. Літ.: Вернадский Г.В. Павел Николаевич Милюков. Пг., 1917; Кизеветтер А.А. Павел Николаевич Милюков. М.—Пг., 1917—18; Медушевский А.Н. П.Н. Милюков: ученый и политик. «История СССР», 1991, № 4; Вандалковская М.Г. П.Н. Милюков, А.А. Кизеветтер: История и политика. М., 1992; Брейар С. Портрет Милюкова. «Отечественная история», 1993, № 3; Думова Н.Г. Либерал в России: традиция несовместимости: Исторический портрет П.Н. Милюкова, ч. 1—3. М., 1993; Александров С.А. Лидер российских кадетов П.Н. Милюков в эмиграции. М., 1996; Вандалковская М.Г. Павел Николаевич Милюков. В кн.: Портреты историков: Время и судьбы, т. 1. М.—Иерусалим, 2000; Шелохаев В.В. П.Н. Милюков: историк, политик, дипломат. М., 2000. О.А. Удод.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МІЛЮКОВ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
