МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІЇ, методологія історичної науки (з грец. мЭ пдпт — шлях, дослідження, спосіб пізнання і льгпт — слово, вчення) — теор. дисципліна історичної науки, що досліджує і впроваджує вироблену істор. думкою та історіографічною практикою систему пізнавальних правил, принципів, операцій і методів, які використовуються в
622 МЕТОДОЛОГІЯ
професійній історіографії для досягнення правдивої реконструкції минулої людської дійсності. М.і. ґрунтується на теорії історії, що поділяється у свою чергу на мета-теорію (теорія історичного процесу) та об’єкт-теорію (теор. конструкції істор. науки), і на істор. гносеології (теорія пізнання). Системою методів, сформованих шляхом їх тривалого використання в історіографічній практиці, М.і. вказує вченому шляхи аналізу джерел з метою реконструкції реальної історії, а методологічними принципами пропонує напрямки формулювання гіпотез для їхньої інтерпретації як складових елементів універсальної історії. В останньому випадку йдеться про методологічні парадигми, які визначають «образ історії» у певні істор. періоди. М.і. не може виступати у вигляді істор. пропедевтики (підготовчого, вступного курсу до історії), оскільки вона сформувалася в ході розвитку самої істор. науки, яка перетворила індивідуальний досвід про минуле в предмет його знання і дослідження. А отже, і хибною є думка, яка часто зустрічається в працях з історії істор. науки, про те, що М.і. як спец. дисципліна істор. науки формується лише в 19 ст. в ході перетворення історії в академічну, інституціоналізовану і фахову науку (див. Інституціоналізація історичної науки), якій властиві такі ж елементи раціональності, що й природничим наукам, і своєрідні особливості, які визначаються специфікою її об’єкта пізнання. Як правило, ним виступає пережитий людський досвід, що фіксується в індивідуальній та колективній пам’яті соціальних поколінь і передається шляхом усних переказів і розповідей чи письмових записів у вигляді первинних (ретенція) або вторинних (репродукція) спогадів. Індивідуально пережитий досвід тієї чи ін. події стає основою для написання історії, де осн. джерелами виступають свідчення очевидців. Саме метод виявлення і використання свідчень учасників і очевидців подій використовувався ще з часів Фукідіда і Геродота. Вироблена ними градація надійності джерел (побачене особисто; почуте від
безпосередніх очевидців; прочитане в очевидців) і методи їхньої критики (послідовний розгляд свідчень очевидців, визначення їхньої достовірності шляхом взаємного порівняння, залучення для перехресного контролю письмових свідчень або написів тощо) зберегли свою доказовість і використовуються в історіографії до сьогоднішнього дня (напр. в «усній історії» і «історії сучасності»). Проте М.і. починає розвиватися лише тоді, коли ставиться питання про той «приріст» досвіду, що має бути переданий наступним поколінням, — тобто про те, які індивідуальні події фіксуватимуться у вигляді написаної історії як надбання колективного досвіду співіснуючого в часі покоління. Це відбувається тільки за умови, коли шляхом цілеспрямованих запитань приводяться в дію способи дослідження з метою отримання знань про минулі події, які виходять за межі простої розповіді про них: що трапилося? і чому це трапилося? Відповіді на ці питання перетворюють досвід минулого у знання про нього. У першому випадку з’ясовуються фактичні обставини подій з метою виявлення їх конкретної індивідуальності, а в другому — формулюються гіпотези, у рамках яких ставиться питання не лише про те, чому це сталося, але й чому це стало можливим. Саме у відповіді на питання про можливість реалізації дійсності розкриваються різні інтерпретації минулого з метою перетворення його в знання для сучасного і майбутнього. Щоб пояснити своєрідність сучасного, необхідно зрозуміти іншоякісність минулого. Водночас разовий досвід стає об’єктом дослідження лише за наявності його повторення в середньо- і довгострокових перспективах набуття досвіду. Власне, історик, аналізуючи однократні події з метою їх розуміння і виявлення конкретного змісту, через наявний приріст досвіду постійно звертається до тих з них, яким притаманна властивість повторюватися. Індивідуальна подія є неповторною, але її виникнення уможливлюється певними структурними передумовами, котрі протікають у середньо- і довгостроко-
вих часових (темпоральних) вимірах. Саме структури, або ж структурні передумови виникнення подій, і є об’єктом аналізу та інтерпретації. З накопиченням знань про минуле це дало змогу вдатися до синхронізації, створення методично однорідних способів датування і виникнення хронології (див. Хронологія історична), зіставлень, аналогій, паралелей, порівнянь, які стали уживаним інструментарієм істориків з часів Полібія і Публія Корнелія Тацита. Водночас ще в часи античності була помічена гол. проблема пізнання історичного — між дійсною історією та її мовним тлумаченням і фіксацією завжди існує протиріччя. Будь-яка послідовна реконструкція історика, котрий звертається до безпосередніх мовних свідчень очевидців (чи у формі усного переказу, чи писемної фіксації), ніколи не є достатньою, щоб гарантувати істинність його висловлювань, оскільки мовна мультивалентність завжди залишає простір для іншого їхнього прочитання. Кожен текст говорить і більше і менше від того, що відбувалося насправді. Цей методологічний принцип став дороговказом для істориків в усвідомленні того, що написана історія постійно потребує доопрацювання і навіть докорінного переписування. По-перше, оскільки з’являються нові джерела (див. Джерела історичні), які по-новому висвітлюють вже існуючі розповіді про минулі події, а фаховий досвід історика змушує його вдаватися до критичного аналізу та перевірки джерел. По-друге, нові постановки проблем та питань спонукають до пошуку нових свідчень і виходу за межі традиційних описових джерел. По-третє, історик завжди має нагоду для нової інтерпретації відомих джерел, якими б не були причини цього акту, оскільки перенесення в часі істор. досвіду у формі розповіді чи наук. аналізу неодмінно визначається сучасністю, є орієнтованим на сучасний досвід. Саме це породило кількасотлітні дебати (які продовжуються і донині) про релятивізм істор. знання, про суб’єктивність і об’єктивність дослідження, про те, чи є історія мист-вом чи наукою. Наступний
методологічний принцип полягав в утвердженні переконання, що існує реальне минуле, яке, з одного боку, безповоротно минуло і не може бути повернене назад, а з другого — воно залишило сліди, джерела, які дають можливість відновити це минуле. Джерела відкривають свій внутр. зміст історику не безпосередньо, а тільки через посередництво питань і конструкцій, з якими історик до них підходить. Повна картина минулого залишається для нас не пізнаною, але те, що історик відновлює, не є свавіллям і фантазією його розуму, оскільки ґрунтується на логіці дослідження, укоріненій у наших раціональних здібностях. З таким спадком М.і. увійшла в 19 ст., відоме як «століття історії», коли відбулося становлення істор. науки як фахової академічної дисципліни. Показово, що початковий етап цього процесу відбувся в німецькомовному просторі, де ідеї романтизму і філософсько-істор. системи Ф.-В. фон Шеллінга та Г.-В.Геґеля заклали підвалини для теоретичного обґрунтування істор. пізнання у формі класичного історизму. Проте становлення історії як науки на раціональних засадах могло відбутися лише за умови зміни ставлення до неї як до «вчительки життя» («historia magistra vitae est»), яке культивувалося з часів Марка Туллія Ціцерона. До 18 ст. цей вислів залишався надійним індикатором гіпотетичної сталості людської природи, повторюваності історії, доказом її здатності в цілому слугувати засобом морального, теологічного, юрид. чи політ. виховання. В епоху Просвітництва (див. Просвітництва доба), з характерним для нього прискоренням плину часу, відбувається зрушення в розумінні безпосередньої залежності сьогодення від минулого, що позбавило минуле його досі очевидного для всіх статусу прикладу-застереження, відмовило історії в прогностичній функції. Це супроводжувалося швидкою зміною в семантиці слова «історія». Як продемонстрував Р.Козеллек на прикладі німецькомовного середовища, приблизно з 1750 слово «Historie», яке означало «подію, що відбулася», швидко змінюється
на «Geschichte», у початковому значенні «повідомлення», але котре надалі розуміється як взаємопов’язана сукупність подій. Це створило мовний ґрунт для трансцендентального переходу, який привів до появи ідеалістичної філософії історії. Найважливішим наслідком цієї змістової й семантичної революції стало усвідомлення, що історія є лише знанням про неї, й перетворення процедури «вивчення» історії в її «дослідження», яке управляється раціональною логікою, методологічними директивами і критеріями. Власне, і поняття Geschichtswissenschaft («історична наука») базується саме на цьому принципі, де методологія є тим елементом раціональності, який споріднює історію з природничими науками. Водночас він також передбачає наявність академічного середовища, у межах якого відбувається комунікативний процес із метою підтвердження або критики дослідження. Встановлення часової дистанції до досліджуваних предметів вимагало продовження розробки методів критики джерел, що було здійснено фундаторами критичного, філолого-істор. методу Б.-Г.Нібуром і А.-Г.Геереном, продовженого Л. фон Ранке та його школою. Останній був засновником т. зв. об’єктивного напряму нім. історіографії, переконуючи, що завдання історика полягає в тому, щоб на основі джерел відтворити дійсну історію — «wie es eigentlich gewessen» («як насправді відбулося»). Проте ще 1821 В. фон Гумбольдт у праці «Про завдання історіографів» обґрунтував думку, що «сама історія» спрямовує істориків на відтворення «правди всіх минулих подій» і необхідним пунктом розгляду є «ідеї» — «дійсні діючі сили» історії, — які відображаються в людських індивідуумах, націях, мовах, праві. Отже, завданням історика є «зображення втілення певної ідеї, отримання дійсного буття» минулого. Той же Л. фон Ранке, наголошуючи на тому, що істор. дослідження має бути емпіричним, спрямованим на вивчення індивідуальних подій і явищ, звертав увагу на необхідність їх «розуміння» як елементів єдиного істор. процесу. Категорія «розуміння» (поряд з
«індивідуальністю» і концепцією «ідеї») стає визначальною ознакою методологічної парадигми історизму 19 ст. Не менш важливою була й методологічна вимога розгляду індивідуальної події як елементу цілого, універсальної історії. На це звертав увагу також В. фон Гумбольдт: «Історіограф, гідний цього звання, має уявляти кожну подію як частину сукупного, або ж вміти розпізнати в кожній події контури історії в цілому». Це неминуче виводило істор. пізнання в коло універсальної герменевтики, створеної Ф.-Д.Шлейермахером на основі теологічної й філол. герменевтики. Однак, якщо для Ф.-Д.Шлейермахера герменевтика була процедурою психологічної інтерпретації — мист-вом граматичного і психологічного тлумачення, — то нім. «історична школа» створила герменевтику історичну, яка в поєднанні з романтичною теорією індивідуальності стала основою істор. науки, оскільки кожний окремий текст не є для історика самоцінним, а служить лише джерелом, тобто проміжним матеріалом для пізнання істор. взаємозв’язку, і в цьому плані він нічим не відрізняється від усіх ін. німих решток минулого. Завдання історика полягає в тому, щоб перенести минулий досвід у сьогодення шляхом дослідження цього досвіду й традиції, що формулювало методологічну схему дослідження — цілого і частини. Текст можна зрозуміти як літ. твір з точки зору його задуму і композиції або ж використати його як документ для пізнання широкого істор. взаємозв’язку. Таким чином, герменевтична традиція з’єднувалася з класичним історизмом, а текстом, що підлягає тлумаченню, стала історія людства, яка є серцевиною істор. пізнання, оскільки, тільки виходячи з цілого, можна визначити частину в її частковому значенні. Істор. герменевтика стала основою для розробки пізнавально-теоретичної моделі емпірично орієнтованої істор. науки, здійсненої в 2-й пол. 19 ст. берлінським істориком Й.-Г.Дройзеном, який з 1857 читав лекції з пропедевтики й методології історії. Теорія істор. пізнання Й.Г.Дройзена насамперед визна-
623 МЕТОДОЛОГІЯ
624 МЕТОДОЛОГІЯ
чала істор. науку як процес емпіричного «дослідження», методологічний арсенал якого протиставлявся метафізичній історіософії Г.-В.Геґеля. В основу пізнавальної моделі Й.-Г.Дройзена була покладена натуралістична гносеологія І.Канта, пристосована до історії. Й.-Г.Дройзен виходив з визнання принципової тотожності пізнавальної стратегії в природознавстві та істор. науці, оскільки інтерес в обох випадках спрямовувався на емпіричне дослідження й перевірку об’єктів зовн. світу. Як і природознавець, історик має справу з фактами, які відображені в численних джерелах — залишках минулого. Наук. істор. пізнання полягає в творенні гіпотез, для підтвердження або спростування яких, «суворе знання» потребує опрацювання джерел (як для природознавця — експеримент). Від природничонаукового дослідження пізнання історії відрізняється своїм «розуміючим» характером — «сутністю історичного методу є пошук розуміння», а можливості «розуміння» наявного в істор. матеріалах смислу ґрунтуються в закладених в історика конгеніальних проявах розуму. Якщо завдання природознавця полягає в тому, щоб вивести з емпіричних фактів певні закономірності, то завдання історика — у пізнанні моральних сил, які є не лише справжньою дійсністю історії, котрими керується індивід у своїй діяльності, а складають сутність того, що дає можливість історику піднятися над власним «Я», — «форми, в яких протікає історична робота, є духовна єдність, яка формується із усіх типів духовних сил, що складають серце і мораль людини». Історик обмежений у пізнанні минулого своєю належністю до визначених моральних сфер, своєї нації, Вітчизни, політ. і реліг. переконань. Але саме ця визначена наперед однобічність погляду спрямовує його на «справедливе» дослідження минулого, оскільки він намагається «зрозуміти» істор. події. Й.Г.Дройзен створив першу і систематично викладену теорію і методологію істор. науки, яка складалася з методики істор. досліджень, систематики дослідже-
ного матеріалу, «топіки» істор. викладу. Ідеалістична складова методологічної парадигми історизму піддавалася критиці його осн. опонентами — позитивізмом і марксизмом — насамперед за свідомо закладений у пізнавальній схемі релятивізм, емпіризм, залежність історика від реалій сучасності, нехтування соціальними верствами і групами сусп-ва, надмірну увагу до політ. складової минулого, телеологію історії (виведення причин тих чи ін. подій із визначення цілей і мотивів вчинків акторів історії). Протистояти цій, частково справедливій, критиці виявилася неспроможною і баденська школа неокантіанства (В.Віндельбанд і Г.Ріккерт; див. також Неокантіанство в історичній науці), яка зосередилася на особливостях істор. пізнання, визначивши своєрідність утворення понять в історії, підтвердивши індивідуалізуючий характер істор. пізнання і збагативши пізнавальний арсенал істор. науки продуктивною теорією цінності. А тому наприкінці 19 ст. в центрі теор. дискусій опинилися дві ґрунтовні проблеми: а) цінностей, або релятивізму істор. знань; б) об’єктивності, або питання про умови, можливості та спосіб істор. пізнання. Наук. пошук був спрямований на обґрунтування науково-теор. основ істор. науки шляхом подолання метафізичних засад класичного історизму з його ключовими концептами «ідеї» та «народний дух». Це здійснювалося шляхом формування нового розуміння істор. свідомості як основи пізнання історії (В.Дільтей) і формуванням принципів методологічного плюралізму й синтезу методів (М.Вебер). Теор. дебати і методологічна дискусія сприяли переорієнтації істор. науки з подієвої політ. історії на аналітичну соціальну істор. науку 20 ст. Для В.Дільтея можливості об’єктивного пізнання минулого досвіду полягали в тому, що життя здатне саме себе витлумачити, що є основою істор. свідомості, в якій дух пізнає сам себе шляхом «переживання» й розуміння реальності історії як проявів життя. Умовою об’єктивного пізнання, котре базується на міцному фундаменті герменевтики, є обґрун-
тована В.Дільтеєм однорідність і тотожність суб’єкта та об’єкта пізнання: «Перша можливість для історичної науки полягає в тому, що я сам є історичною істотою, а отже історію досліджує той, хто її творить». Проте створена В.Дільтеєм логіка істор. пізнання з позицій «філософії життя» лише озброювала істориків теор. аргументами в боротьбі з представниками т. зв. пронатуралістичного історицизму (К.-Р.Поппер), котрі виступали проти особливостей істор. пізнання, відмінних від природничонаукових. Гол. об’єктом критики була осн. пізнавальна категорія класичного історизму — «індивідуальність». Першість у розробці цих проблем належала нім. історику і соціологу М.Веберу, котрий сформулював поняття істор. соціальної науки, завданням якої є визначення культ. значення соціальних процесів на основі соціально-наук. теорії. Водночас М.Вебер був переконаний, що остаточна реконструкція минулої дійсності під кутом зору певної теорії — системи законів — неможлива, тому що історія відноситься до наук про к-ру, а поняття культури є ціннісне поняття, оскільки її визнання, усвідомлення значимості тієї чи ін. к-ри загалом залежать від суб’єктивного сприйняття індивідуумом, котрий сам є частиною к-ри й займає певну позицію стосовно світу, намагаючись внести в нього смисл. Розв’язання дилеми між «ціннісним релятивізмом» і «об’єктивністю» пізнання соціального світу М.Вебер здійснював шляхом чіткого логічного розмежування «ціннісного пізнання» і «фактологічного пізнання», встановлюючи їх рівноправність та залежність. Ціннісне пізнання («ціннісний аналіз», «ціннісна інтерпретація») передбачало понятійне «віднесення до цінності» і давало змогу із суб’єктивно-ціннісного підходу дослідника («історик.., приступаючи до дослідження, завжди починає з певних відправних точок») визначити значення, довести це до усвідомлення сучасників і реконструювати об’єкти дослідження з огляду на визначені перспективи. Фактологічне пізнання («каузальне тлумачення»), спрямоване на виявлення
причинно-наслідкових релевантних істор. зв’язків, необхідно розглядати в контексті розробки М.Вебером теорії «адекватного причинного зв’язку», тобто логічної реконструкції процесів розвитку з урахуванням лише тих причинних зв’язків із принципово нескінченного їх ряду, які визначаються важливими на основі «ціннісної інтерпретації». Раціональне (каузальне) пояснення індивідуального істор. факту, за М.Вебером, враховуючи нескінченну кількість і характер причин, які визначають будьяку індивідуальну подію, можливе, тільки усвідомивши, що значення має лише та частина індивідуальної дійсності, яка володіє заг. культ. значенням і несе в собі пізнавальну цінність. Тобто в каузальному аналізі виділяється не вся сукупність дійсних властивостей конкретного явища, а лише ті причини, які зводяться до «суттєвих» компонентів подій, що вирізняє пізнавальну стратегію історика — «зведення елементів дійсності до їх конкретних причин» на основі «номологічного знання», тобто знання правил функціонування каузальних зв’язків. Останнє виступає лише засобом дослідження, а не його метою, оскільки «специфічне значення даної причини полягає в тому, що наша мета — не тільки конституювати поведінку людей, але й зрозуміти її». Теор. («абстрактний») рівень пізнання явищ к-ри для М.Вебера полягав в утворенні понять, які не можуть формувати замкнену систему на зразок природознавства, оскільки в основі розуміння культ. та істор. індивідуумів лежать суб’єктивні ціннісні ідеї. «Абстрактний теоретичний метод» істор. пізнання М.Вебера полягав в утворенні поняття «ідеальний тип», який він виводив із синтетичних утворень, звично званих «ідеями» істор. явищ. «Ідеальний тип» не має реального характеру і конструюється на основі мислительного узагальнення певних особливо значимих у культ. сенсі аспектів дійсності та використовується як понятійний засіб для відтворення історичних або соціальних процесів. «Ідеальний тип» не виступає і в якості попередньої гіпотези, а вказує, в якому напрямі необхід-
но утворювати гіпотези, оскільки є лише мислительним образом. М.Вебер, враховуючи його фахову підготовку історика, надавав найбільшу увагу логіко-пізнавальним проблемам істор. науки і, залишаючись на позиціях герменевтичного мислення, створив т. зв. теорію «формальної історії», вказавши шлях точної, побудованої на чітких поняттях, інтерпретації істор. явищ. 20 ст. для світ. істор. науки проходило під знаком домінування аналітичної соціальної історії у всіх її варіантах: франц. школи «Анналів», нім. соціальної істор. науки, марксистської історіографії — на європ. континенті, демографічної, квантитативної історії тощо — в північноамер. просторі. Політ. і соціальноекон. контекст визначив вектор розвитку соціальної історії. Франц. історіографія традиційно знаходилася під сильним впливом раціоналізму й позитивізму, а політ. умови не висували перед нею завдань об’єднання нації і створення держави, як, напр., для нім. історіографії. Це створювало підґрунтя для здорового критицизму й відкривало простір теор. новаціям. Сцієнтистські концепції Е.Дюркгейма, Ф.Сіміанда й А.Берра стимулювали розвиток соціальної історії. Додамо і вплив франц. географа П.Відаля де ла Бланш, котрий відмовився від геогр. детермінізму К.Ріттера і Ф.Ратцеля, поставив геогр. простір у широкі історико-культ. рамки. Не випадково М.Блок став відомим своїми працями з аграрної історії середньовічної Європи тим, що розглядав екон. діяльність сусп. колективів на широкому природно-геогр. тлі. Завданням «нової» істор. науки, яка інституціоналізувалася в ж. «Аннали економічної і соціальної історії» (1929), стало відтворення цілісної історії людини в сусп-ві, людини як соціального організму, а отже, і вивчення певного аспекту соціальної дійсності орієнтувалося на дослідження більш складного цілого — соціальної структури. Очевидно, що таке завдання можливо було здійснити лише на основі широкого міждисциплінарного підходу, з використанням досягнень ін. наук про людину — антропології, соціології, психології, демогра-
фії, географії, біології, лінгвістики, історії мист-ва і літератури. У повоєнні роки прикладом міждисциплінарного підходу й багатоаспектного розгляду історії стала праця визнаного лідера Анналів школи Ф.Броделя «Середземномор’я і середземноморський світ в епоху Філіппа II». Орієнтація на «тотальну історію» та реконструкція сусп-ва минулого в цілісності й багатоаспектності розширила предметні рамки дослідження від політ., екон. і культ. історії на такі комплекси, як «час», «простір», «шлюб», «сім’я», «дитинство», «сексуальність», «народна культура» тощо. Відмова ж від традиційної особово-орієнтованої, «династичної» історії й перенесення центру уваги на дослідження життя широких верств населення — «людей без імен» — вимагало звернення до проблеми колективної психології. Найбільших успіхів історики школи «Анналів» досягли у вивченні епохи середньовіччя, де зміни в соціальних структурах протікали повільніше (порівняно з пізнішими періодами історії) і в умовах «історичної довгочасності», що давало змогу ефективно застосувати розроблений ними логіко-методологічний інструментарій. Тривале домінування в нім. історіографії «історичної школи» з традиціями Л. фон Ранке й акцентом на евентуальну, політично орієнтовану історію та теор. постулатами «класичного історизму» призвели до категоричного неприйняття більшістю академічних істориків 1-ї пол. 20 ст. соціологічних моделей («Історична школа національної економії» Г.Шмолера) і культурно-істор. підходу, пропонованого К.Лампрехтом та Я.Бурхкардом. Попри колосальні зусилля М.Вебера теоретично обґрунтувати взаємодоповнюваність «індивідуалізуючого» та «синтетичного» підходів в істор. пізнанні шляхом «ціннісної інтерпретації» й окремі спроби О.Хінтце запровадити ці методологічні принципи в конкретну дослідницьку практику соціальна історія до поч. 1960-х рр. залишалася на узбіччі нім. істор. науки, ідентифікуючи себе виключно з економічною історією, в якій значне місце посідала політ. складова, оскільки досліджували-
625 МЕТОДОЛОГІЯ
626 МЕТОДОЛОГІЯ
ся правові умови госп. життя. Інноваційні підходи належали В.Конце, котрий у повоєн. час зумів відмовитися від расистських концепцій «народної історії» 1930—40-х рр., й обґрунтував програму сучасної структурної історії у ФРН, яка мала зосередитися на вивченні «індустріально-технічної епохи», на відміну від орієнтованої на доіндустріальні сусп-ва франц. школи «Анналів», у представника якої (Ф.Броделя) були запозичені терміни «структура» і «структурна історія». Водночас для В.Конце та його послідовників соціальна історія мала бути політичною, чим докорінно відрізнялася від франц. варіанта, і виконувала значною мірою функцію політ. емансипації в повоєн. нім. суспільстві. Структурно-істор. школа 1950-х рр. заклала підвалини для розвитку «історичної соціальної науки» наступних десятиліть, її найвідомішими представниками й апологетами є Ю.Кокка та Г.-У.Велер, котрі об’єдналися навколо ж. «Історія та суспільство» («Geschichte und Gesselschaft»). Історики США, не поділяючи честолюбних історіософських планів К.Лампрехта та сцієнтистських концепцій Е.Дюркгейма, були переконані в необхідності писати «нову історію» для «прогресивної епохи» демократ. сусп-ва, що ототожнювалася з 20 ст. Новий соціально-орієнтований і міждисциплінарний характер історії, на якому наполягали «прогресивні історики» (Ф.Тернер, Дж.Робінсон), був уперше декларований на всесвітній виставці в Сент-Луїсі (США) 1904. В англомовному світі соціально-наук. основи істор. дослідження ґрунтувалися на переконанні, що інтелектуальні традиції їхнього сусп-ва відрізняються від континентальних високим рівнем демократизму й меншим рівнем бюрократизму. Історія для демократ. громадянського суспільства характеризувалася соціальним оптимізмом і вірою в процес модернізації як економіки, так і сусп-ва в цілому. Хоча після Другої світової війни соціальні катаклізми в амер. сусп-ві похитнули політ. основу «прогресивних істориків», однак консолідація нації в роки «холодної війни», паралельні процеси модернізації та демократи-
зації створювали оптимістичне переконання в ліквідації соціальних та ідеологічних протиріч. Америка все більше розглядалася як модель «безкласового суспільства», «вільного світу». Високораціоналістичний характер сучасного індустріального капіталіст. сусп-ва відповідав раціоналістичному розумінню науки. Швидкий розвиток інформаційних технологій і комп’ютеризації призвів до активного впровадження квантитативних методів в істор. дослідження. Водночас квантифікація виступала лише допоміжним засобом для дослідження соціальної структури сусп-ва. Вона активно застосовувалася в демографії історичній, дослідженнях з екон. історії, вивченні професійної діяльності та колективних стосунків у вироб. сфері. Кількісні методи використовувалися для реконструкції аспектів внутр. світосприйняття конкретної людини в певні істор. періоди на широкому культурносоціальному тлі. Існувало переконання, що квантифікація є важливою ознакою сучасної істор. науки. Прикладом може бути грандіозний Філадельфійський соціально-істор. проект, здійснений групою «Social Science History» з метою аналізу соціальних груп Філадельфії (США) на основі переписів 19 ст. Рубіжними для істор. науки виявилися 1960—70 рр. Капіталіст. індустріалізація поглибила протиріччя між країнами світу, змінила соціальну структуру сучасного сусп-ва, породила політ., соціальні й нац. конфлікти, поставила на порядок денний проблему людського існування в умовах високорозвиненого індустріального суспільства. Віра у високораціональний прогрес і науку була поставлена під сумнів, і в сусп-ві наростали наук. скептицизм та почуття неприйняття сучасної науково-тех. цивілізації. Макроістор. і макросоціальне розуміння історії різних соціально-істор. моделей і марксистської історіографії ґрунтувалося на вірі в можливість раціоналістичного процесу розвитку. Оперуючи макропоняттями «держава», «ринок», «клас», вони залишали на периферії історії значні групи сусп-ва (жінки, етнічні меншини тощо) та екзистенціальні аспекти
життя людини, які стали предметом дослідження лише у франц. історіографії. «Нова соціальна історія», яка інституційно оформилася з виникненням «Журналу соціальної історії» («Journal of Social History», 1967) та «Журналу міждисциплінарної історії» («Journal of Interdisciplinary History»), зосередилася на динаміці соціальних структур та історії різноманітних соціальних сусп-в, їхньої поведінки, соціальної психології. Визначальною рисою цього домінуючого напряму істор. науки США було використання методів антропології, соціології, психології та істор. квантифікації. Теор. підґрунтям соціальної історії стала «розуміюча соціологія» М.Вебера, доповнена політологічними та економічними концепціями. Узагальнено-типологічні аналітичні методи сприяли поширенню міждисциплінарних досліджень. На передньому плані опинялися «відношення» і «обставини», умови, свобода дій і можливості людського досвіду та вчинків в істор. ретроспективі, тобто — колективні феномени. Соціальні історики робили предметом дослідження ті сфери реальності, які необхідно розкривати переважно засобами описання і пояснення, а не герменевтичного розуміння смислу. За такого підходу у фокусі розгляду опинялися довготривалі феномени, які повільно еволюціонували, — структури і процеси. А тому гол. методологічний інтерес спрямовувався на виявлення взаємодії структур і процесів із швидкоплинними подіями. Теорії «перехрещення подій і структур» (структурні умови обумовлюють перебіг подій і в свою чергу можуть розпізнаватися і усвідомлюватися лише в середовищі подій), «модернізації», «раціоналізації», кон’юнктурних циклів та ін. стали ключовими методологічними концептами для соціальних істориків. Відчутна небезпека втрати антропологічного виміру історії компенсувалася появою культурно-істор. напрямів («історія повсякдення», «мікроісторія», «історія ментальностей», «історія культур пам’яті», гендерні дослідження тощо), кожен з яких розвивав власний методологічний арсенал, створюючи теор. поліфонію, яка
породжувала відчуття методологічного нігілізму. Тому не дивним стала і постмодерністська критика теоретико-методологічних засад істор. науки, яка наприкінці минулого століття звучала зі сторінок праць М.Фуко, Д. ла Капра, Г.Уайта та ін. М.і. визначає кілька методологічних принципів щодо використання методів в істор. дослідженні. Насамперед історик має пам’ятати слова Й.-Г.Дройзена, що «методи, це важелі науки», а їхнє правильне застосування визначає рівень раціональності науки. Методи дослідження не можуть бути довільними, оскільки їх вибір залежить від предмету дослідження, теор. концепцій (об’єкт—теорія) і методологічних принципів, які визначають підхід історика до розв’язання обраної проблеми. В істор. дослідженні таким чином витримується гол. вимога сучасної філософії і методології науки щодо використання багаторівневої методики: поєднання емпіричних методів дослідження, методів теор. пізнання і загальнологічних методів та прийомів дослідження (аналіз, синтез, узагальнення, системний підхід тощо). Система спец. методів істор. науки сформувалася в ході її багатовікового розвитку шляхом неоднократного використання з досягненням загальновизнаних наук. результатів. Серед них найбільш вживаним є ідіографічний (описовий) метод, який використовується для виявлення індивідуальних особливостей об’єкта дослідження, аналізу його сутності. Давню традицію в історіографії посідає істор. порівняння. Виділяють кілька типів істор. порівняння: порівняння за аналогією, яке дає змогу в порівнюваних об’єктах виявити невідоме, генералізації і порівняння за контрастом з метою визначення індивідуальних особливостей порівнюваних об’єктів. Останній тип істор. порівняння, у свою чергу, поділяється на симетричне і асиметричне порівняння в залежності від обраних об’єктів. Використання істор. порівнння в його різних типах повинно базуватися на гол. правилі — співвіднесеність між собою порівнюваних об’єктів і структурних умов їх існування. Біографічний метод також давно знаходиться в арсе-
налі істориків, оскільки традиційно істор. наука надає перевагу вивченню життєвого шляху, творчості, політ. та громад. діяльності відомих акторів історії. Синхронний і діахронний методи використовуються для опису і аналізу істор. явищ у часовому вимірі. З розвитком соціальної історії в історіографічній практиці активно використовується метод просопографії — створення колективного портрета, що дає можливість проаналізувати значні масиви політ. генерацій. Методи мат. статистики широко використувуються в дослідженнях з екон. історії, істор. демографії. В історії сучасності, етногр. дослідженнях вживають метод анкетування. В окремих дисциплінах істор. науки використовуються спец. методи. Напр., у джерелознавстві це — достатньо відомі методи зовн. і внутр. критики джерел, які дають змогу визначити їх інформаційну якість і цінність. В історіографічних дослідженнях використовують метод раціональної реконструкції тексту і метод історико-культ. атрибуції, який дає можливість встановити належність історіографічного тексту певній істор. цілісності, інтелектуальній та нац. традиції, соціально-професійному середовищу. Загалом в істор. дослідженні використовується, як правило, низка конкретних методів, застосування яких визначається заг. методологічним правилом — зрозуміла для професійного середовища мета їх застосування. Літ.: Виппер Р. Общественные учения и исторические теории ХVIII и ХIХ вв. в связи с общественным движением на Западе. М., 1908; Iggers G.G. The German Conception of History: The National Tradition of Historical Thought from Herder to the Present. Middeltown, Connecticut, 1968; Topolski J. Metodologia historii. Warszawa, 1968; Блок М. Апология истории или Ремесло историка. М., 1973; Шидер Т. Возможности и границы сравнительных методов в исторических науках. В кн.: Философия и методология науки. М., 1977; Droysen J.G. Historik, bd 1: Rekonstruktion der ersten vollstandigen Fassung der Vorlesungen (1857). Grundriв der Historik in der ersten handschriftlichen (1857/1858) und in der Letzten gedruckten Fassung (1882). Stuttgart, 1977; Мельник Л.Г. Розвиток наукового пізнання історії. К., 1983; Антипин Г.А. Историческое прошлое и пути его познания. Новосибирск, 1987; Барг М.А. Эпохи и идеи: Стано-
вление историзма. М., 1987; Дильтей В. Введение в науки о духе. В кн.: Зарубежная эстетика и теория литературы ХIХ—ХХ вв. М., 1987; Гадамер Х.Г. Истина и метод: Основы философской герменевтики. М., 1988; Моммзен В. Макс Вебер и историческая наука. «Новая и новейшая история», 1990, № 4; Санцевич А.В. Методика исторического исследования. К., 1990; Февр Л. Бои за историю. М., 1991; Burke P. New Perspectives on Historical Writing. Cambrige, 1991; Pomorski J. Historik i metodologia. Lublin, 1991; Стоун Л. Будущее истории. «THESIS», 1994, вып. 4; Вебер М. «Объективность» познания в области социальных наук и социальной политики. В кн.: Культурология: ХХ век. М., 1995; Iggers G.G. Historiography in the Twentieth Century: From Scientific Objectivity to the Postmodern Challenge. Hannover, New Hampshire, 1997; Evans R.J. Fakten und Fiktionen: gber die Grundlagen historischer Erkenntnis. Frankfurt am Main, 1998; Kelley D.R. Faces of History: Historical Inquiry from Herodotus to Herder. New Haven—London, 1998; Кроче Б. Теория и история историографии. М., 1998; Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. Львів, 1999; Ringer F.K. Max Weber on Causal Analysis, Interpretation and Comparison. «History and Theory», 2002, nr. 41, May; Вен П. Как пишут историю: Опыт эпистемологии. М., 2003; Мозер Й. Оновлення та трансформація соціальної історії в Німеччині після Другої світової війни. «Історія та історіографія в Європі», 2003, вип. 1—2; Raphael L. Geschichtswissenschaft im Zeitalter der Extreme: Theorien, Methoden, Tendenzen von 1900 bis zur Gegenwart. Munchen, 2003; Зашкільняк Л. Методологічні аспекти світового історіографічного процесу і сучасна українська історична наука. В кн.: Українська історіографія на зламі ХХ і ХХI століть: здобутки і проблеми. Львів, 2004; Стельмах С. Історична наука в Україні епохи класичного історизму (ХIХ — початок ХХ століття). К., 2005; Козеллек Р. Часові пласти: Дослідження з теорії історії. К., 2006; Смоленский Н.И. Теория и методология истории. М., 2007. С.П. Стельмах.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРІЇ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
