ЛЮБАВСЬКИЙ Матвій Кузьмич (01.08.1860—22.11.1936) — рос. історик. Професор (1901), академік АН СРСР (1929). Н. в с. Большиє Можари Сапожковського пов. Рязанської губ. (нині село Сараївського р-ну Рязанської обл., РФ) в сім’ї сільс. дяка. Від 1870 навч. в Сапожковському духовному уч-щі, з 1874 — у Рязанській духовній семінарії. По закінченні семінарії 1878 поступив на історико-філол. ф-т Московського університету. Відвідував семінари В.Ключевского, В.Гер’є, Н.Попова. 1882 закінчив ун-т із золотою медаллю. За випускну роботу «Дворяне и дети боярские в Московском государстве» удостоєний премії ім. М.Ісакова. Був залишений в ун-ті для підготовки до професорського звання. Водночас працював у Моск. архіві мін-ва юстиції, досліджував матеріали Литовської метрики. Також викладав у приватній жін. г-зії О.Виноградової (з 1886), в 2-й жін. г-зії імператриці Марії (з 1887), у Маріїнському уч-щі, на Вищих жін. курсах. 1892—93 опублікував монографію «Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства по времени издания первого Литовского статута» (удостоєна премії ім. Г.Карпова Т-ва історії і старожитностей російських і премії ім. графа С.Уварова Рос. АН). 31 травня 1894 успішно захистив магістерську дис. на цю ж тему і зайняв посаду приват-доцента Моск. ун-ту, читав лекції з історії Литовсько-Рус. д-ви, а також з історичної географії (від 1897) та з історії зх. слов’ян (з 1899). 1900— 01 видав монографію «ЛитовскоРусский сейм. Опыт по истории учреждения в связи с внутренним строем и внешней жизнью государства». 1901 на цю ж тему
М.К. Любавський.
захистив докторську дис. і став екстраординарним професором, наступного — зайняв посаду ординарного професора. Був секретарем (1902—04, 1906—08), а потім деканом (1908—11) історикофілол. ф-ту Моск. ун-ту, а також членом Т-ва історії і старожитностей російських при Моск. ун-ті (від 1907 — його секретар). 1910 опублікував працю «Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно». У ній на ґрунті багатьох джерел з використанням відомостей географії, ґрунтознавства, економіки та права створив, зокрема, доволі цілісну картину життя конкретних соціальних станів і груп. Навів багато фактів, що засвідчили значну роль правосл. церкви в соціально-екон., політ. і культ. житті рос. сусп-ва. Доводив, що історія Литовсько-Рус. д-ви «является в известном смысле прямым продолжением, дальнейшим развитием истории Киевской Руси», а сама ЛитовськоРус. д-ва за своїм устроєм «имела характер федерации». Від 1911 і до 1917 обирався ректором Моск. ун-ту. 1914 опублікував дослідження «Исторические судьбы славянства», 1917 — «История западных славян (прибалтийских, чехов и поляков)». У цих працях увів до наук. обігу багато нових фактичних матеріалів. На думку істориків, «История западных славян...» упродовж кількох наступних десятиліть залишалася єдиною фундаментальною роботою в цій галузі історіографії. 1917 обраний головою Т-ва історії і старожитностей російських при Моск. ун-ті, а також (у грудні цього року) чл.-кор. Рос. АН. Після соціально-екон. змін у країні, спричинених російською революцією 1917—1918, займав ряд відповідальних посад у Гол. управлінні архів. справами (з 1918 був керівником його Моск. від-ня: спочатку — членом колегії, а потім — заст. голови Головархіву). Від 1919 виконував обов’язки заст. голови комісії з централізації архів. документів і їхнього видання. Став одним із авторів декрету «О губернских архивных фондах» (підготовлений 1919), працював експертом-
консультантом з архів. питань у Наркоматі закордонних справ РСФРР/СРСР та в урядових комісіях. Брав участь у Ризькій конференції по укладанню мирного договору між РСФРР і Польщею (див. Ризький мирний договір між РСФРР і УСРР та Польщею 1921). Від 1920 (і до 1929) був дир. Моск. від-ня юрид. секції Єдиного держ. архів. фонду РСФРР. Одночасно викладав на Московських курсах (1918—1930), згодом — у Моск. ун-ті. Читав історико-архівні дисципліни. Від 1919 був заслуженим ординарним професором, з 1922 — понадштатним професором ф-ту сусп. наук, від 1925 — понадштатним професором етнологічного ф-ту Моск. ун-ту. 1929 обраний дійсним членом АН СРСР по відділенню гуманітарних наук (рос. історія). 1929 опублікував монографію «Образование основной государственной территории великорусской народности». 9 серпня 1930 заарештований в «академічній справі», отримав 5 років заслання до м. Уфа (нині столиця Республіки Башкортостан, РФ). Позбавлений звання академіка. Від вересня 1931 до січня 1935 був співробітником Башкирського НДІ нац. к-ри. Загалом опублікував більше 50 праць. П. у м. Уфа. Похований на Сергіївському кладовищі. 1967 реабілітований і поновлений у списках дійсних членів АН СРСР. Бібліогр.: Бороздин И.Н. Список трудов М.К. Любавского. В кн.: Сборник статей в честь Матвея Кузьмича Любавского. Пг., 1917. Праці: Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания первого Литовского статута: Исторические очерки. М., 1893; Начальная история малорусского казачества. «Журнал Министерства народного просвещения», 1895, № 7; Литовско-русский сейм: Опыт по истории учреждения в связи с внутренним строем и внешней жизнью государства. М., 1901; Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. М., 1910 (перевидання: М., 1915; СПб., 2004); Александр I и Польша. В кн.: Отечественная война и русское общество, т. 7. М., 1912; Царствование Павла I. В кн.: Три века, т. 5. М., 1913; Исторические
судьбы славянства. «Экскурсионный вестник», кн. 3, 1914; Лекции по древней русской истории до конца 16 века. М., 1915 (перевидання: М., 1918; СПб., 2000); История западных славян прибалтийских, чехов и поляков. М., 1917 (перевидання: М., 1918; М., 2004); Образование основной государственной территории великорусской народности. Заселение и объединение центра. Л., 1929; Обзор истории русской колонизации с древнейших времен и до ХХ века. М., 1996; Историческая география России в связи с историей русской колонизации. СПб., 2000; Русская история XVII—XVIII в. М., 2002. Літ.: Карев Д.В. Неопубликованное творческое наследие М.К. Любавского. В кн.: Археографический ежегодник за 1974 год. М., 1975; Його ж. Участие академика М.К. Любавского в советском архивном строительстве. «Советские архивы», 1978, № 2; Його ж. История отечественного архивоведения в творческом наследии академика М.К. Любавского. В кн.: Источниковедение и историография. Специальные исторические дисциплины. М., 1980; Сидоров А.В., Старостин Е.В. Любавский Матвей Кузьмич (1860—1936). В кн.: Историки России: Биографии. М., 2001; Ливанова Т.Г. Матвей Кузьмич Любавский. Хроника жизни. В кн.: Любавский М.К. Очерк истории ЛитовскоРусского государства до Люблинской унии включительно. СПб., 2004; Академик М.К. Любавский и Московский университет. М., 2005. Н.О. Герасименко.
За Люблінською унією 1569 Л. увійшов до складу Корони Польської. Від 1589 і до кінця 18 ст. був власністю родин князів Острозьких і князів Любомирських. 1593 і 1618 зазнав спустошливих набігів татар. У серед. 17 ст. поблизу Л. в с. Громада засновано правосл. Свято-Георгіївський чол. монастир (див. Любарський Свято-Георгіївський монастир). Від 1775 діяла школа, в якій на 1784 навчалося бл. 450 учнів. Населення Л. та околиць брало участь у національній революції 1648—1676. За Зборівським договором Криму з Польщею 1649 місто було розділене на дві частини вздовж р. Случ: лівобережна частина залишилася під управлінням польс. властей; на правобережній розташувалося козац. військо на чолі з полковниками Донцем і Таборенком (10 тис. козаків). 5 липня 1651 в Л. перебував Б.Хмельницький. Після Андрусівського договору (перемир’я) 1667 місто цілком увійшло до складу Польщі.
них, екіпажний, свічковий, пивоварний, цегельний з-ди. 1902 відкрито земську лікарню. Наприкінці 19 ст. в Л. налічувалося 11,4 тис. мешканців. У часи української революції 1917—1921 Л. підпорядковувався: з 21 лютого 1918 до квітня 1919 — австро-нім. військам; наприкінці весни — на початку літа 1919 — військ. частинам під командуванням М.Щорса, у сер-
