ЛЕСЕВИЧ Володимир Вікторович (псевдоніми — Вл.Викторов, Украинец; 14(26)01.1837—13.11.1905) — публіцист, філософ, громад. діяч. Н. в с. Денисовка, Лубенського пов. Полтав. губ. (нині с. Денисівка Оржицького р-ну Полтав. обл.) в дворянській родині. Рано залишився без батьків, виховувався бабусею в сім’ї родичів. Закінчив Київ. г-зію (1851), Миколаїв. інженерне учще (1855), Інженерну академію в Санкт-Петербурзі (1856). 1856— 59 служив офіцером у 1-му Кавказ. саперному батальйоні, брав участь у боях з горцями. 1861 закінчив Академію Генштабу. Цього ж року, після скасування кріпосного права (див. Селянська реформа 1861), передав викупні платежі (див. Викупна операція) до громад. фонду (мирського капіталу). Невдовзі потому вийшов у відставку і зайнявся літ. діяльністю, мешкав у рідному селі, відкрив там 1864 школу для селян з укр. мовою навчання (це була перша на укр. землях, підвладних Російській імперії, школа такого типу). Невдовзі за розпорядженням властей школу закрили. Цей факт отримав широкий розголос у «Санкт-Петербургских ведомостях», «Домашней беседе», а також у редагованому О.Герценом «Колоколе» (Лондон, Велика Британія). Наприкінці 1860-х рр. здійснив подорож до Німеччини й Великої Британії, зустрічався з О.Герценом. Визначився як прибічник позитивізму О.Конта. Опублікував низку праць: «Очерки развития идеи прогресса» (1868); «Философия истории на научной почве» (1869); «Позитивизм после
Конта» (1869); «Новейшая литература позитивизма» (1870). Вважав, що перемога «позитивної», «наукової», стадії в розвитку думки неминуча. Виступав проти «пережитків» теології і метафізики. У релігії бачив переважно обмежуюче свободу людини духовне джерело. У 1870-х рр. входив до гуртків петерб. інтелігенції «Общество трезвых философов» і «Ольхинский клуб» (останній збирався в будинку літератора і поета О.Ольхіна). 1879 за підозрою у зв’язках з народниками був арештований і в адм. порядку висланий до Сибіру, через два роки місце заслання було змінено: з 1881 мешкав на Кавказі, з 1882 — у Полтаві, з 1885 (і до 1888) — у Твері (нині місто в РФ). 1883 опублікував у «Вестнике Народной воли» статтю «Революционеры и естественный ход событий» (Женева, № 1, псевд. Украинец), у ній, зокрема, відстоював тезу, що насильницьке знищення представників царських властей «має своє повне виправдання і обумовлене цілковитою необхідністю». Обґрунтовував неминучість революції в Росії, а також вважав, що ця революція може бути здійснена «зверху» — силами революц. партій. Скептично дивився на можливість культ. просвіти селянства, вважаючи його «рутинною масою». 1888 переїхав до С.-Петербурга, став членом гуртка М.Михайловського, брав активну участь в організації ж. «Русское богатство», обирався членом його ред. к-ту (до 1898). Деякий час читав лекції у Вищій рос. школі сусп. наук. Від 1890-х рр. був прибічником ідей Р.Авенаріуса. Різко критикував етичні погляди Л.Толстого, наголошуючи, що концепція «непротивлення злу» є відродженням («оживленням») асоціального (орієнтованого не на соціальні блага) вчення буддизму. Разом з тим схилявся до ідеалів безблагодатної (такої, що ґрунтується лише на власних силах людини) духовності та самобутнього розвитку особи. Організував у С.-Петербурзі т-во вивчення етнографії та історії України. Планував створити благодійне Т-во для видання ко-
рисних книг укр. мовою. 1900 в 11—12-му номерах ж. «Русская мысль» опублікував статтю «Всемирный язык и народные языки», у ній відстоював тезу про рівноправність нац. мов і у зв’язку з цим доводив необхідність здійснення освіт. справи кожного народу рідною мовою. Цікавився нар. творчістю, збирав матеріали для праці з фольклору (не завершена). 1901 підписав листа з протестом проти вчиненої властями розправи над демонстрацією студентів на Казанській площі в С.Петербурзі. За це був в адм. порядку висланий зі столиці до Полтави. Проживав у садибі свого зятя — В.Леонтовича. Став активним прихильником нац. самовизначення України, підтримував зв’язки з діячами укр. нац. руху М.Драгомановим, В.Мальованим та ін. 1902—03 перебував в Італії і Франції, брав участь у Міжнар. соціологічному конгресі (Париж, 1903). Видав у Львові «Оповідання Р.Ф. Чмихала» (книга містить казки, легенди, новели, анекдоти) зі своєю передмовою. Останні роки життя провів у Києві, де й помер. Посмертно, від 1915, видавалося зібрання творів Л. (у зв’язку з революц. подіями в Рос. імперії 1917 це видання не було завершене). Праці: Опыт критического исследования основоначал позитивной философии. СПб., 1877; Письма о научной философии. СПб., 1878; Этюды и очерки. СПб., 1886; Эмпириокритицизм как единственная научная точка зрения. СПб., 1909; Собрание сочинений, т. 1—3. М., 1915—17 (не закінчена). Літ.: В.В. Лесевич. «Вопросы философии и психологии», 1891, кн. 8; Туманов Г. Один из последних шестидесятников. «Русская мысль», 1906, № 1; Лосский Н.О. История русской философии. М., 1991; Тарусина Е.И., Пащенко М.В. Лесевич Владимир Викторович. В кн.: Русские писатели. 1800—1917: Биографический словарь, т. 3. М., 1994. В.М. Чисніков.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛЕСЕВИЧ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
