ЛЕ Іван (справжні прізв., ім’я та по батькові — Мойся Іван Леонтійович; 22(10).03.1895—09.10. 1978) — письменник, громад. діяч. Н. в с. Мойсинці (згодом с. Придніпровське Чорнобаївського р-ну Черкас. обл., нині затоплене водами Кременчуцького водосховища) в сім’ї безземельного селянина. З 8-ми років наймитував (пас худобу). 1906 закінчив 3 класи сільс. школи. Потому змушений був працювати: спочатку — коногоном на шахтах Криворіжжя, згодом — разом з батьками — на Кубані, пізніше —
на спорудженні шляхів та Уральсько-Ілецької залізниці. Писав вірші й, починаючи з 1913, надсилав їх до ж. «Рідний край»; кілька його кореспонденцій опублікувала черкас. газ. «Приднепровье» (за підписом Іван Ле). Навесні 1915 був мобілізований і направлений на навчання до Петрограда (нині м. Санкт-Петербург) в школу з підготовки команди «особливого призначення» для частин хімічного захисту. По завершенні курсів служив старшим хіміком-інструктором. На фронті (див. Перша світова війна) став членом солдатського к-ту, провадив революц. агітацію на мітингах і демонстраціях. Від 1918 — у Червоній армії (див. Радянська армія), згодом — у партизан. загоні І.Роменця. Воював на Черкащині проти урядових загонів Української Держави, військ Добровольчої армії та загонів повсталих селян (1919; див. Повстанський рух в Україні 1918—1922). Був членом золотоніської повітової ради робітн., солдатських і сел. депутатів, працював слідчим, зав. повітового відділу нар. освіти. Часто відвідував місц. аматорський театр, де запримітив талант тоді ще молодої Н.Ужвій і дав їй офіц. направлення на «інструкторськорежисерські курси» в Києві. Друкував оповідання і вірші рос. та укр. мовами у газ. «Золотоніські вісті». 1923 закінчив робітничий факультет і вступив до Київ. політех. ін-ту на ф-т інженерів будва шляхів. 1925 опублікував в газ. «Більшовик» оповідання «Змичка», яке, за його власними словами, поклало початок його професійної літ. діяльності. Навчаючись у вузі, ініціював створення «Групи молодих письменників КПІ» (до складу цієї групи увійшов і Юрій Яновський). 1925 став членом КП(б)У. Від квітня 1926 проходив інженерну практику на буд-ві іригаційної системи в Фергані — в Голодному степу (Узбекистан; згодом описи тогочасного буд-ва відобразив у «Романі міжгір’я», 1929—34, нові редакції — 1935, 1953, 1958; загалом роман витримав понад 40 видань і був перекладений більш як на 10 мов; 1975 за мотивами роману режисер М.Закіров на кіностудії ім. О.Довженка зняв фільм «Это было в Межгорье»).
Був членом літ. орг-ції «Жовтень» (Київ, 1924—26), Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (з 1927) та Спілки письменників СРСР (від 1934), ініціатором створення і першим ред. «Літературної газети» (від 21 березня 1927; нині виходить під назвою «Літературна Україна»), а також гол. ред. газ. «Київський політехнік». Виступав проти «хвильовизму» (див. М.Хвильовий). Від кінця 1938 — заст. гол. ред., гол. ред. ж. «Радянська література»; працював членом правління та президії Спілки рад. письменників України, членом правління Спілки письменників СРСР. Після включення західноукраїнських земель до складу УРСР восени 1939 (див. Возз’єднання українських земель в єдиній державі) був відряджений до Львова для створення там місц. письменницької орг-ції. З початком війни між Німеччиною та СРСР (див. Друга світова війна) став військ. журналістом (був спецкором радіостанції «Радянська Україна», газ. «Известия» та ін.) і разом з військами Червоної армії пройшов шлях від Львова до Сталінграда (нині м. Волгоград, РФ) і звідти — до Відня. Став кавалером багатьох бойових нагород СРСР, закінчив війну у званні майора. Фронтові нариси й оповідання склали кілька окремих книг (1942—68). Загалом опублікував понад 50 книжок на актуальні теми з життя СРСР, а також істор. романи «Наливайко» (1940) та «Хмельницький» (т. 1—3, 1957—65). Написав автобіографічну повість «Борозною віку». Лауреат Держ. премії УРСР ім. Т.Шевченка (1967; за роман «Хмельницький»). П. у м. Київ. Похований на Байковому цвинтарі. Ім’я І.Ле носять школа і б-ка в м. Городище, де письменник любив працювати у збудованому власними руками кам’яному будинкові (від 1983 — музей-садиба І.Ле, нині — Городищенський літературно-меморіальний музей І.Ле). Тв.: Твори, т. 1—3. К., 1955; Цим живу: Статті, спогади. К., 1981; Твори, т. 1—7. К., 1982—84. Рос. пер.: Юхим Кудря и другие рассказы. М.—Л., 1929; Интеграл. М., 1939; Наливайко. М., 1948; 1953; История радости: Роман. М., 1962. Пра-
во молодости: Повесть. Рассказы. М., 1962; Роман межгорья. К., 1986. Літ.: Моргаєнко П. В бойовому строю. «Вітчизна», 1955, № 4; Лакиза М. Іван Ле. К., 1965; Над’ярних Н. Іван Ле. К., 1967; Мисник П. Іван Ле: Літературний портрет. К., 1975; Козаченко В. У тридцятих передвоєнних: До 90-річчя Івана Ле. «Вітчизна», 1985, № 3; Про Івана Ле: Спогади, етюди, листи. К., 1985; Антоненко-Давидович Б. Нащадки прадідів. К., 1998; Бушин М.І., Ілляшенко Ю.Д. Черкаський край в особах. 1941—2001. Золотоніщина. Черкаси, 2003; Багряний І. «Чудова» і «злочинна» людська приязнь (Поправка до спогадів Івана Ле про Юрія Яновського) [Стаття 1960 року]. В кн.: Багряний І. Публіцистика. К., 2006; Степанович Д. Іван Ле — перший редактор «Київського політехніка». «Київський полiтехнiк», 2007, № 15. Г.П. Герасимова.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Ле Іван» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
