Л;ЩЕНКО Ростислав Митрофанович (13(01).09.1878—30.10. 1929) — учений-правознавець, історик права, громад. і політ. діяч. Професор (1923). Н. в м. Єлиза-
ветград (нині м. Кіровоград) у сім’ї інспектора духовного учща, засновника місц. укр. громади Митрофана Лащенка (1832— 1903). Брат поета, освіт. і громад. діяча В’ячеслава Лащенка (1875—1953), батько письменниці Галини Лащенко (1911—99). Закінчив 1896 Єлизаветградську г-зію і 1905 — юрид. ф-т Київ. ун-ту (з дипломом 2-го ст.). У студентські роки був частим гостем київ. будинку родини Косачів, захоплювався ідеями М.Драгоманова. Від 17 березня 1906 — молодший кандидат на посади по суд. відомству при Київському окружному суді. Стажувався в різних структурних підрозділах цього суду, а також при суд. слідчому 6-ї дільниці м. Київ. 1 липня 1907 за власним бажанням звільнився зі служби. У цьому ж році опублікував оповідь «Лейба Шмерль». 12 грудня 1907 знову був зарахований молодшим кандидатом на посади по суд. відомству при Київ. суд. палаті і в січні 1908 направлений до суд. слідчого 6-ї дільниці м. Київ. Від 29 лютого 1908 — старший кандидат на посади по суд. відомству. 8 березня цього ж року переведений у розпорядження Черніг. окружного суду, 10 червня — до кримінального департаменту Київ. суд. палати, 7 серпня — у розпорядження голови Васильківського з’їзду мирових суддів. Від 27 серпня 1908 до 15 лютого 1909 виконував обов’язки мирового судді 6-ї дільниці Васильківського округу (див. Мировий суд). Надалі числився за Єлизаветградським окружним судом (з вересня 1909), Київ. суд. палатою (з жовтня 1909) та деякими ін. суд. установами. Після завершення кандидатського строку 18 грудня 1909 імператорським наказом по цивільному відомству був призначений міським суддею 1-ї дільниці м. Маріуполь, а згодом новим наказом від 22 квітня 1913 — дільничним мировим суддею Віленського міськ. суду. 28 грудня 1915 ордером міністра юстиції направлений до Київ. міськ. з’їзду мирових суддів на правах мирового судді. Після Лютневої революції 1917 — член Української партії соціалістів-федералістів (оформилася в червні 1917, перейменована 1923 на еміграції в Укр.
радикально-демократ. партію), один із засновників і членів президії Укр. правничого т-ва, створеного 30 квітня 1917. Брав участь в Укр. правничому з’їзді 13—14 червня 1917 з доповіддю «Історичний огляд української правничої творчості» та в З’їзді поневолених народів 12 вересня 1917 з доповіддю про взаємовідносини окремих штатів д-ви з центр. органами федерації у зв’язку з ідеєю федералізації колиш. Російської імперії (зміст доповіді викладено в газ. «Народна воля» від 14 вересня 1917). На Укр. правничому з’їзді був обраний членом Київ. крайового суд. к-ту, створеного для підтримки зв’язків між Українською Центральною Радою і місц. суд. установами. Викладав історію укр. права в Київ. укр. нар. ун-ті, відкритому в жовтні 1917. Після змін у судоустрої, внесених законом Тимчасового уряду Росії «Про тимчасовий устрій місцевого суду» від 4 травня 1917, був 15 вересня 1917 обраний Київ. міською думою дільничним мировим суддею. З проголошенням Української Народної Республіки 21 листопада 1917 був обраний надзвичайними Київ. повітовими земськими зборами мировим суддею Київ. повітового округу, а в грудні 1917 став головою (президентом) Київ. повітового з’їзду мирових суддів. Невдовзі, 2 січня 1918, Мала рада (див. Комітет Української Центральної Ради) обрала його до складу Київ. апеляційного суду. Звільнений з попередньої посади лише 1 квітня 1918. Деякий час вважався порядкуючим департаментом Київ. апеляційного суду, але реально суд тривалий час не працював у зв’язку з гетьманським переворотом 1918 і відновленням судових палат. З приходом Директорії УНР — один з найактивніших членів Верховної слідчої комісії УНР по розслідуванню діяльності уряду Скоропадського (грудень 1918 — жовтень 1919; див. також П.Скоропадський). Після відновлення 26 січня 1919 Київ. апеляційного суду призначений членом цього суду, а 24 квітня — головою департаменту суду (у зв’язку з бойовими діями Київ. апеляційний суд відкрив свою діяльність лише з серпня 1919, працював він з пе-
ребоями і під кінець своєї діяльності включав лише двох суддів, у т. ч. Л. як в. о. голови суду; у липні 1920 суд був евакуйований у м. Тарнув (Польща), де було кілька безуспішних спроб відновити його діяльність). Згодом переїхав до Львова, очолив там у червні 1921 Наддніпрянську допомогову секцію при Укр. громад. к-ті. Опікувався емігрантськими справами (до розпуску к-ту в жовтні 1921). Також працював у Бібліотеці Наукового товариства імені Шевченка у Львові. Цього ж року переїхав до Чехословаччини, почав викладати на ф-ті права і сусп. наук в Українському вільному університеті в Празі (нині столиця Чехії), займав посади: доцента (1921), надзвичайного професора (з 1923) і звичайного професора (з 1925). Читав заг. курс історії укр. права, а також спец. курси з історії окремих галузей укр. права та організації судочинства в Україні. Написав і власним коштом видрукував для студентів підручник «Лекції по історії українського права» (ч. 1: Княжа доба. Прага 1923; ч. 2: Литовськопольська доба. Прага, 1924). Водночас викладав цивільне право та цивільний процес в Українській господарській академії в Подєбрадах (нині місто в Чехії). Був членом емігрантського історико-філол. т-ва, співзасновником і до 1927 включно головою Правничого т-ва в Празі, (статут т-ва було затверджено 17 березня 1923). На засіданнях т-ва (у перші 5 років його роботи) зробив 18 наук. доповідей. Опублікував кілька ґрунтовних наук. праць, серед них зокрема: «Литовський статут як пам’ятка українського права» (1923) і «Копні суди на Україні, їх походження, компетенція і устрій» (1926—27). Історики укр. права вважають Л. одним із зачинателів укр. історико-юрид. науки в діаспорі. Історико-правові погляди Л. сформувалися значною мірою під впливом М.ВладимирськогоБуданова, лекції якого він слухав в університетські роки, а також під впливом праць В.Антоновича, М.Грушевського й ін. представників народницького напряму в українській історіографії та під впливом історико-юрид. робіт М.Василенка, М.Слабченка і їхніх
однодумців. Правові явища Л. оцінював крізь призму «української ідеї». Досліджуючи «Руську правду», Статути Великого князівства Литовського, Березневі статті, звичаєве право та практику укр. копних судів, шукав у їхніх текстах аргументи — своєрідну історико-правову підставу — для формулювання ідеї істор. необхідності творення укр. народом власної державності. Засадничими для укр. державно-правового життя вважав принципи народоправства, децентралізації влади, домінування приватноюрид. принципів у сфері держ. управління, рівноправ’я та відсутності становості (див. Стани). При цьому допускав деяку ідеалізацію правових ін-тів старої України. За останнє його не раз критикували співробітники Комісії ВУАН для виучування історії західноруського та українського права. Водночас послідовно обстоював федералістсько-автономістську концепцію держ. устрою, вважав, що основоположними принципами федеративного зв’язку України з Росією мають бути добровільність і політ. самостійність (власна державність) України. Витоки цих принципів убачав у договорі України з Росією 1654, який розцінював як персональну унію, що не перекреслила політ. і держ. самостійність України. П. у м. Прага, похований на міськ. кладовищі м. Подєбради. На поч. 21 ст. в політологічній літературі почала домінувати оцінка Л. як представника «народницького напряму в українській зарубіжній історико-політичній науці» з неодноразовим застереженням, що в ряді випадків йому притаманний синтез «народницької» і «державницької» ідеологій. Така оцінка методологічно пов’язана з перенесенням класифікації наук. підходів, прийнятної в сучасній укр. історичній науці щодо творчості істориків, на творчість представників історико-юрид. науки, але, на думку правознавців, сама ця класифікація стосовно юрид. науки є некоректною. За самим предметом свого дослідження правознавець, у т. ч. історик права, є «державником».
59 ЛАЩЕНКО
60 ЛЕ
Іван Ле.
Праці: Українське правниче товариство в Києві. «Правник», 1918, ч. 1; Як одбуваються позови на суді мировім. К., 1918; Литовський Статут як пам’ятка українського права. В кн.: Науковий збірник Українського вільного університету в Празі, т. 1. Прага, 1923; Переяславський договір 1654 р. між Україною і царем Московським. В кн.: Ювілейний збірник на пошану Ст.Дністрянського. Прага, 1923; Ідея права власності на землю на Україні. В кн.: Науковий ювілейний збірник Українського вільного університету в Празі, присвячений Т.Г.Масарикові, ч. 1. Прага, 1925; Цивільне право, ч. 1. Подебради, 1925; Копні суди на Україні, їх походження, компетенція і устрій. В кн.: Збірник правничої секції Наукового товариства імені Шевченка, ч. 1—2. Львів, 1926—27; Український копний процес (по карній справі) на одному прикладі. В кн.: Записки Української господарчої академії в ЧСР, ч. 1. Подебради, 1927; Пам’ятки українського права. «Руська правда». Прага, 1927; Вінець дівочий (сгіnіlе) як інститут литовсько-українського права. В кн.: Записки Української господарчої академії в ЧСР, ч. 2. Подебради, 1929; Лекції по історії українського права. К., 1998 (передрук). Бібліогр.: Гайманівський О. Ростислав Лащенко: Його бібліографія наукових праць. «Книголюб» (Прага), 1929, кн. 3/4. Літ.: Потульницький В.А. Історія української політології (концепції державності в українській зарубіжній історико-політичній науці). К., 1992; Усенко І., Римаренко Ю. Лащенко Ростислав Митрофанович. В кн.: Мала енциклопедія етнодержавознавства. К., 1996; Усенко І., Чехович В. [Передмова]. В кн.: Лащенко Р. Лекції по історії українського права. К., 1998; Усенко І.Б. Лащенко Ростислав Митрофанович. В кн.: Антологія української юридичної думки, т. 2: Історія держави і права України: Руська правда. К., 2002; Чернушенко А.В. та ін. Апеляційний суд міста Києва. Web: http://www.apcourtkiev.gov.ua/ control/uk/publish/article). І.Б. Усенко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛАЩЕНКО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
