ЛАТИФУНДІЇ (лат. latifundium — латифундія, від latus — великий — і fundus — помістя) — ве-
ликі приватні маєтки (земельні володіння), де використовувалася підневільна праця рабів чи, пізніше, ін. залежних від власника маєтку верств населення. Перші Л. з’явилися у 2 ст. до н. е. в Римі Стародавньому, набули поширення за доби середньовіччя, коли стали осн. формою ведення сільс. госп-ва з використанням праці кріпаків (див. Кріпацтво). Феод. Л. у більшості країн Зх. Європи були ліквідовані бурж. реформами 16—18 ст. У Російській імперії до Л. належали маєтки поміщиків, монастирів, церков площею більше 500 десятин. Чимало Л. було і в Україні. Великими землеволодіннями відзначалися Правобережна Україна та Південь України. Левова пайка земель тут зосереджувалася в руках невеликої групи поміщиків із: старих польсько-литов. родів (Браницькі, Потоцькі, князі Сангушки, Тишкевичі, князі Радзивілли, князі Любомирські), родів рос. походження (Бобринські-Смілянські, Балашови, Демидови, Енгельгардти, Уварови, Шувалови, князі Юсупови, князі Воронцови, князі Долгорукови, вел. князі Романови), укр. родів (Терещенки, Родзянки, Кочубеї), колоністів (Фальц-Фейни, Вассаль). У Лівобережній Україні, яка відзначалася дрібнопомісним володінням, теж існували великі Л. з тисячами й десятками тисяч десятин землі. Їхніми власниками були, зокрема, Базилевський, Кочубей, Кантакузен, Харитоненки, герцоги Мекленбург-Стрелицькі, вел. княгиня Олена Романова. У післяреформену добу госп-ва частини великих Л., як правило, швидко капіталізувалися, стали осн. поставниками товарного хліба, виробниками горілки, цукру та ін. продукції. Проте великих Л. в Рос. імперії не змогли знищити ні селянська реформа 1861, ні Столипінська аграрна реформа. Їхня життєздатність забезпечувалася кабальною працею тимчасовозобов’язаних селян, пригнічених відробітками, здольщиною, скопщиною тощо. На поч. 20 ст. в Рос. імперії на Л. припадало майже 4/5 усієї площі земель: 133 898 власників Л. (17,7 % власників земельних наділів) володіли 79,3 млн десятин землі (92,4 %). Зокрема, 18 102
дворянам належало 44 472 тис. десятин землі. Серед них виділялися Л. особливо великих розмірів (понад 10 тис. десятин). На 1905 налічувалося 629 власників таких Л., багато з них володіли Л.-гігантами (понад 100 тис. і більше десятин землі). В Україні 1905 налічувалося 7444 Л.: на Правобережжі вони займали 4,7 млн десятин землі, Лівобережжі — 2,2 млн десятини — та Півдні — 5,4 млн десятини. Латифундистське землеволодіння в Україні ліквідоване Українською Народною Республікою (див. Аграрне питання в Українській революції 1917—1921). Літ.: Анфимов А.М. Крупное помещичье хозяйство Европейской России в конце ХIX века. М., 1969; Минарик Л.П. Экономическая характеристика крупнейших земельных собственников России конца ХIX — начала ХХ в. М., 1971; Лось Ф.Є., Михайлюк О.Г. Класова боротьба в українському селі. 1907—1914. К., 1976. Т.І. Лазанська.
тинских надписей из Северного Причерноморья» («Inscriptiones orae septentrionalis Ponti Euxini». Petropoli, 1890—1916) та звід антич. джерел про Сх. Європу і Кавказ, в якому паралельно видрукувані грец. та лат. тексти і їх рос. переклад («Известия древних писателей греческих и латинских о Скифии и Кавказе», т. 1—2. СПб., 1893—1906). Археологи й історики також неодмінно звертаються до монографії Л. «Исследования об истории и государственном строе города Ольвии» (СПб., 1887) і збірника його статей про Пн. Причорномор’я «Pontica» (СПб., 1909). П. у м. Петроград (нині м. Санкт-Петербург). Літ.: Фролов Э.Д. Кавалер ордена Белого Орла: В.В. Латышев — ученый классик, педагог и общественный деятель России. В кн.: Латышев В.В. Очерк греческих древностей. СПб., 1997. М.В. Скржинська.
53 ЛАТКІН
В.В. Латишев.
Л;ТИШЕВ Василь Васильович (25.07.1855—02.05.1921) — філолог-класик, фахівець у галузі антич. джерелознавства та епіграфіки. Академік Петерб. АН (1893; від 1914 — Петрогр., від 1917 — Рос. АН), професор. Дир. Петерб. історико-філол. ін-ту. Н. в с. Дієво (нині село Тверської обл., РФ). Досі підручними книжками всіх, хто досліджує антич. минуле Сх. Європи, є дві капітальні праці Л.: «Корпус греческих и ла-
Латишев В. «Древности Южной Россіи. Греческія и латинскія надписи, найденныя въ Южной Россіи въ 1895-1898 годахъ». СПб., 1899. Обкладинка.
Л;ТКІН Василь Миколайович (28.11.1858—1927) — рос. історик права, політ. діяч. Д-р держ. права (1887), професор (1889). Н. в м. Красноярськ (нині місто РФ). По батькові походив зі старовинного новгород. купецького роду, син золотопромисловця і водночас географа та статистика Миколи Васильовича Латкіна (1832—1904). Мати — Шарлотта Едуардівна — за походженням була німкенею. Дитинство провів у Єнісейській губ., а з 1870 мешкав у Санкт-Петербурзі. 1878 закінчив приватну г-зію Ф.Бичкова. Від 25 жовтня цього ж року був узятий під поліцейський нагляд за причетність до революц. народницької орг-ції (див. Народники). 1882 закінчив юрид. ф-т Петерб. ун-ту і був залишений для підготовки до професорськовикладацької діяльності. Наступного року склав магістерські іспити. 1885 оприлюднив і захистив як магістерську дисертацію працю, присвячену земським соборам Давньої Русі («Земские соборы древней Руси, их история и организация сравнительно с западноевропейскими представительными учреждениями: историко-юридическое исследование»; публікація дістала низку схвальних рецензій, була удостоєна 1889 Уваровської премії Петерб. АН). Дослідив у ній, зокре-
54 ЛАУДИ
М.І. Лацис.
ма, документи Земського собору 1651 (цей собор розглядав питання військово-політ. союзу Рос. дви і Війська Запорозького; саме ці дослідження підштовхнули М.Василенка, за спогадами останнього, у студентські роки зайнятися проблематикою земських соборів; однак відповідні дослідження власне Л. він оцінив досить критично). 1886 зайняв посаду приват-доцента в Петербурзькому університеті. 1887 захистив як докторську дисертацію 1-й том праці з історії законодавчих комісій Росії 18 ст. (у книзі розглядалися законопроектні роботи до скликання Катерининської комісії — див. Комісія законодавча 1767—1768, — у т. ч. досвід т. зв. малорос. комісії 1728—59, результатом роботи якої стала пам’ятка укр. права «Права, за якими судиться малоросійський народ», 1743; у книзі досліджувалися також питання виборів делегатів у Катерининську комісію від Гетьманщини, Слобідської України і Вольностей Війська Запорозького низового, зокрема, виборчий наказ депутатам від м. Глухів). Гол. інформаційним джерелом цієї праці були архівні документи кодифікаційного відділу при Держ. раді Рос. імперії (колишнього 2-го відділу Власної Його Імператорської Величності канцелярії). Замість запланованого 2-го тому досліджень з історії законодавчих комісій Росії обмежився публікацією кількох невеликих наукових праць на цю тему. 1889 став екстраординарним, а з 1891 — ординарним професором Петерб. (з 1914 — Петрогр.) ун-ту. Від 1893 читав 2-гу частину курсу історії рос. права (18 і 19 ст.; 1-шу частину викладав В.Сергеєвич). Водночас з роботою в ун-ті 1891—1905 обіймав кафедру історії рос. права в Імператорському уч-щі правознавства. 1894—99 редагував «Журнал Санкт-Петербургского юридического общества». Від 1906 він увійшов до «Союза 17 октября» (див. Октябристи), був обраний членом ЦК цієї партії, редагував (1906—16) місц. щотижневу парт. газ. «Царскосельское дело» (видання, проте, було більш краєзнавчим, ніж політичним). 1916 через стан здоров’я відійшов від активної наук. та політ. діяльності.
Нагороджений орденами св. Станіслава 2-го і 1-го ст., св. Анни 2-го ст., св. рівноапостольного кн. Володимира 4-го і 3-го ст. Праці: Материалы для истории земских соборов XVII ст. СПб., 1884; Наказ города Архангельска в Екатерининскую законодательную комиссию 1767 г. «Юридический вестник», 1986, ноябрь; Законодательные комиссии в России в XVII столетии: историко-юридическое исследование. СПб., 1887; Лекции по внешней истории русского права: Московское государство — Российская империя. СПб., 1888 (2-е вид. — 1890); Лекции по истории русского права, читанные в Императорском училище правоведения. СПб., 1892 (2-е вид. — 1912); Проект Уложения, составленный законодательной комиссией 1754—1766 годов (часть 3: «О состоянии подданых вообще»). СПб., 1893; Учебник истории русского права периода империи (XVII и XIX ст.). СПб., 1899 (2-е вид. — 1909); К истории кодификации в России в XVII столетии. «Журнал Министерства юстиции», 1902, № 5. Літ.: Богданов А.И. Петербургская фамилия: Латкины. СПб., 2002; Томсинов В.А. Василий Николаевич Латкин (1858—1927): Биографический очерк. В кн.: Латкин В.Н. Учебник истории русского права периода империи (XVIII и XIX вв.). М., 2004. І.Б. Усенко.
Л;УДИ СIЙМИКОВІ — партикулярні (від лат. particularis — окремий, частковий) правові норми для тих чи ін. земель Корони Польської та Речі Посполитої (стосувалися насамперед суд. права), що схвалювалися шляхетськими сеймиками. Набували чинності без затвердження королів. владою. Записувалися до суд. книг, що було формою їхньої публікації. П.М. Сас.
Л;ЦИС (Лацис-Судрабс) Мартин (Мартиньш) Іванович (Янович) (справжні прізв., ім’я та по батькові — Судрабс Ян Фрідріхович; парт. псевдоніми — Дядя, Гарайс, Мілнс; 28.12.1888—20.03. 1938) — парт. і держ. діяч, ідеолог і практик «червоного терору», автор праць з історії ЧК (див. ВЧК) та спогадів істор. характеру. Згідно з автобіографією, народився в садибі Рагайні Старо-Пебальгської (Вецпієбалгської) волості Ліфляндської губ. (нині — Цесіський р-н Латвії) в сім’ї батрака (за ін. даними — в садибі Паутини Розенбекської волості Ліфляндської губ.). Після закінчення парафіяльного уч-ща Л. поїхав у Ригу (нині столиця
Латвії), влаштувався на роботу в столярній майстерні, а згодом — підсобним працівником у крамниці. Через участь у революц. русі занедбав навчання і провалився на вступних іспитах до вчительської семінарії. Від вересня 1905 — член Соціал-демократії Латис. краю (1906 влилася в Російську соціал-демократичну робітничу партію). Брав участь у збройних виступах проти нім. баронів і солдат рос. армії. 1906 наймитував на селі. Від кінця 1907 навч. в Енгельгардтовському повітовому уч-щі. У березні 1908 здав у Ризі екзамени на звання нар. вчителя й невдовзі зайняв посаду викладача ВеликоРоопського приходського уч-ща. Поєднував викладання з пропагандистською діяльністю в Ризі. 1910 був заарештований і після звільнення цього ж року зосередився виключно на парт. діяльності, деякий час працював у латис. робітн. пресі. Від весни 1911 під нелегальним прізвищем «Лацис» вів підпільну революц. роботу на Пн. Кавказі й на Дону. Восени 1913 переїхав до Москви й став слухачем міськ. нар. ун-ту ім. А.Шанявського. Після початку Першої світової війни залишив навчання. Був учасником нелегальної «Тверской группы», організував підпільну друкарню. Невдовзі його заарештували і в серпні 1916 в адм. порядку вислали на 4 роки до Іркутської губернії. По дорозі у вислання він познайомився з В.Молотовим і, отримавши від нього пропозицію організувати нову підпільну друкарню, втік з-під охорони. У листопаді цього ж року прибув до Петрограда (нині м. Санкт-Петербург). Після Лютневої революції 1917 — член Виборзького районного і Петроградського к-тів РСДРП(б), Петрогр. військовореволюційного к-ту, один з керівників збройного повстання (див. Жовтневий переворот у Петрограді 1917). Делегат VII (квітневої) конференції і VI з’їзду РСДРП(б). Згодом — член колегії Нар. комісаріату внутр. справ. Рішенням ЦК РКП(б) від 18 травня 1918 призначений за сумісництвом членом Колегії ВЧК. Очолював відділ по боротьбі з контрреволюцією. Був разом з Ф.Дзержинським заарештований учасниками лівоесерівського виступу в Москві 6—7 липня 1918. Після придушення цього виступу
направлений на Сх. (Чехословац.) фронт, де повстання проти більшовиків очолив командувач фронту М.А.Муравйов. Рішенням РНК РСФРР від 16 липня 1918 Л. було доручено організувати Надзвичайну комісію по боротьбі з контрреволюцією на Чехословац. фронті при РНК РСФРР (деякий час формально незалежну від ВЧК структуру). Від вересня 1918 він водночас став головою військово-польового трибуналу Військово-революц. ради 5-ї армії Сх. (Чехословац.) фронту. У друкованому органі ЧК на Сх. фронті — ж. «Красный террор» (Казань, 1 листопада 1918) — опублікував інструкцію для працівників ЧК, у ній, зокрема, писав: «Мы не ведем войны против отдельных лиц. Мы истребляем буржуазию как класс. Не ищите на следствии материала и доказательств того, что обвиняемый действовал делом или словом против советской власти. Первый вопрос, который вы должны ему предложить, — к какому классу он принадлежит, какого он происхождения, воспитания, образования или профессии. Эти вопросы и должны определить судьбу обвиняемого. В этом смысл и сущность красного террора». Ці висловлювання суперечили постанові РНК РСФРР про червоний терор від 5 вересня 1919, зокрема тій її частині, де йшлося про застосування розстрілу лише до осіб, «причетних до білогвардійських організацій, заколотів і повстань», та про необхідність опублікування підстав для застосування такого заходу, а тому викликали різку критику на сторінках більшовицької газ. «Правда» (25 грудня 1918). Проте Л. не одразу визнав хибність своєї позиції, що спричинило негативну реакцію і з боку В.Леніна. У березні 1919 направлений на роботу у ВУЧК. 9 березня 1919 зробив доповідь про роботу Укр. ЧК на засіданні Президії ВЧК, а 2 квітня 1919 РНК УСРР офіційно призначила його головою ВУЧК і членом колегії НКВС УСРР. Він також брав участь у багатьох засіданнях Ради робітничо-сел. оборони України, створеної 30 квітня 1919. На своїх посадах Л. почав активно «чистити» органи ВУЧК від «прима-
завшихся» — тих, хто прагнув матеріальної наживи. Ініціював прийняття декрету РНК УСРР від 21 травня 1919 про скасування повітових ЧК, де було найбільше такого роду зловживань, зняв з роботи, а то й віддав під суд осіб, які допускали ці зловживання. З приводу «очищення» ВУЧК вів листування з В.Леніним. Свої погляди на завдання ВУЧК, на необхідність парт. контролю і громад. підтримки її діяльності, на шляхи підвищення авторитету надзвичайних комісій не раз оприлюднював у зверненнях до громадян Рад. України і укр. чекістів (15 квітня, 6 травня, 24 травня і 27 серпня 1919, а також у доповіді про роботу ВУЧК на Всеукр. з’їзді волосних виконкомів, опубл. 5 червня 1919 у газ. «Известия ВУЦИК»). Підпис Л. стоїть під затвердженим ВУЦВК і РНК УСРР 30 травня 1919 Положенням про Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії. Невдовзі після приїзду він був звинувачений своїм заступником і попередником на посаді голови ВУЧК І.Шварцем у нехтуванні колегіальними формами керівництва і нетактовному висвітленні недоліків ВУЧК у своєму зверненні до всіх співробітників ВУЧК. Проте Політбюро ЦК КП(б)У 7 травня 1919, розглядаючи цей конфлікт, підтримало Л., хоча й зауважило, що він допускає нетактовності у деяких відозвах і має надалі рахуватися з думкою колегії ВУЧК. Керував розвідкою і контррозвідкою проти збройних і політичних сил Української Народної Республіки, Збройних сил Півдня Росії, Польщі та військ Антанти. В умовах посилення антибільшовицьких виступів та наступу денікінців Л., згідно з постановою Політбюро ЦК КП(б)У від 22 червня 1919 та ін. парт. настанов, посилив акції «червоного терору». У редагованій Л.Крайнім газеті політ. відділу військ ВУЧК «Красный меч» почали щоденно публікувати списки розстріляних. 16 серпня 1919 ВУЧК була скасована, її справи перейшли до Київ. губернської ЧК, яку й очолив Л. 22—28 серпня 1919 разом з Я.Петерсом і К.Ворошиловим був членом ради Київ. укріпленого району. У вересні 1919 — вересні 1920 працював у центр. апараті ВЧК,
очолював секретний (секретнооперативний) відділ. Був організатором протидії антирад. діяльності лівоесерівських осередків, виконував доручення щодо обстеження діяльності окремих рад. установ (Наркомпроду, відділу палива Моск. ради та ін.). 1921 переведений на адміністративно-госп. і парт. роботу, займав посаду голови Головсолі, разом з тим деякий час продовжував співробітничати з ВЧК. Від 1922 — голова Солесиндикату. Від 1923 — член колегії Нар. комісаріату із земельних справ РСФРР і голова Держ. сільс. синдикату. Займав посаду начальника Ленвидаву. Від 1928 — відп. інструктор, а згодом — заст. зав. відділу по роботі на селі ЦК ВКП(б). Від 1932 — директор Ін-ту нар. госп-ва ім. Г.Плеханова (Москва). Написав і опублікував кілька агітаційних п’єс, брошур, повість і низку спогадів (передусім про Жовтневий переворот). Як офіц. історіограф ВЧК склав «Отчет ВЧК за четыре года ее деятельности: Первая организационная часть» (Москва, 1922). У публікаціях, присвячених історії ЧК, намагався обґрунтовувати свої викладки «законами марксизму». Узагальнюючи досвід ЧК, констатував: «Если можно в чем-то обвинить ЧК, то не в излишней ревности к расстрелам, а в недостаточности применения высшей меры наказания…» Нагороджений орденом Червоного Прапора і орденом Трудового Червоного Прапора УСРР, почесною бойовою зброєю, знаком «Почетный работник ВЧК— ГПУ». 29 листопада 1937 заарештований за звинуваченням у належності до фашист. контрреволюц. націоналістичної латис. орг-ції при т-ві «Прометей». 11 лютого 1938 засуджений «двійкою» у складі наркома внутр. справ СРСР і прокурора СРСР до смерті. Страчений. 2 червня 1956 реабілітований Військ. колегією Верховного суду СРСР. Тв: Два года борьбы на внутреннем фронте. Популярный обзор двухгодичной деятельности Чрезвычайных комиссий по борьбе с контрреволюцией, спекуляцией и преступлениями по должности. М., 1920; Чрезвычайные комиссии по борьбе с
55 ЛАЦИС
56 ЛАШКАРЬОВ
В.Є. Лашкарьов.
контрреволюцией. М., 1921; Наша дорога. Повесть из жизни революционера. М., 1923; Сельскохозяйственные концессии. М.—Л., 1926; Десять лет борьбы за новую деревню. М., 1927; Двенадцать лет Октября. М., 1929; Аграрное перенаселение и перспективы борьбы с ним. М., 1929; В последней схватке с царизмом: Воспоминания. М., 1935; Неоконченная повесть. М., 1965; Возникновение Народного комиссариата внутренних дел и организация власти на местах. В кн.: Утро Страны Советов. Л., 1988; Автобиография. В кн.: Деятели СССР и революционного движения России. М., 1989. Літ.: Из истории Всероссийской Чрезвычайной комиссии 1917—1921 гг.: Сборник документов. М., 1958; На защите революции. Из истории Всеукраинской Чрезвычайной комиссии 1917—1921 гг.: Сборник документов и материалов. К., 1971; Ратнер Е.И. А главное — верность. М., 1983; ВЧК/ГПУ: документы и материалы. М., 1995; Сідак В.С. Національні спецслужби в період Української революції 1917—1921 рр. К., 1998; Чисніков В.М. Лацис М.І. В кн.: Юридична енциклопедія, т. 3. К., 2001; Політичний терор і тероризм в Україні. ХIХ—ХХ ст.: Історичні нариси. К., 2002. І.Б. Усенко.
ня Києва разом з ін-том повернувся в Україну. 1944—52 водночас з роботою в ін-ті завідував кафедрою фізики, а 1952—56 — новоствореною кафедрою фізики напівпровідників Київ. ун-ту. Досліджував біполярну дифузію нерівноважних носіїв струму. Заклав основи вчення про електрорушійні сили в напівпровідниках. Від 1956 був гол. редактором заснованого цього ж року «Українського фізичного журналу». Від 1960 працював в Ін-ті напівпровідників АН УРСР (з 1960 — зав. відділом; 1960—70 — дир.). Спільно з В.Ляшенко провів піонерські дослідження поверхневих явищ у напівпровідниках. Створив наук. школу. Лауреат Держ. премії УРСР (1981, посмертно). П. у м. Київ. 2002 його iм’я присвоєно Інту фізики напiвпровiдникiв НАН України. Літ.: Храмов Ю.А. История формирования и развития физических школ на Украине. К., 1991. Ю.О. Храмов.
Захоплювався поглядами слов’янофілів. За його участі була відкрита Печерська недільна школа (див. Недільні школи), сам він викладав у щоденній школі, а також працював у приватній школі, де вчилася сільс. молодь. У вересні 1879 тяжко захворів і невдовзі помер. Літ.: Сумцов Н.Ф. Ф.Г. Лебединцев. Редактор журнала «Киевская старина». «Русская старина», 1889, кн. 6; Александр Степанович Лашкевич: Некролог. «Киевская старина», 1889, т. 27, кн. 12; Кучинський М. «”Киевская старина” — це моє третє дитя...» «Київська старовина», 1995, № 3. П.І. Скрипник.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛАТИФУНДІЇ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
