ЛАВРЕНТІЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС — одне з найдавніших рус. літописних зведень (див. Літописан- ЛАВРЕНТІЇВСЬКИЙ ня). Виконане 1377 на пергаменті ченцем Лаврентієм на замовлення вел. кн. суздальсько-нижегородського Дмитрія Костянтиновича. Текст літопису доведено до 1305. У шести місцях є
9
пропуски аркушів. Посеред статті 1096 вміщено «Повчання» Володимира Мономаха (відсутнє в ін. літописах і загалом в будь-яких ін. джерелах). Початкові 40 аркушів списку виконані уставним почерком, подальші — півуставом. До поч. 18 ст. список належав Владимирському Богородиці-Рождественському монастире-
Палестина. Велика лавра Сави Освяченого. СвятоБлаговіщенський собор. 6 ст. Фото початку 21 ст. Афон. Лавра св. Афанасія Афонського. Фото початку 21 ст.
10 ЛАВРЕНТЬЄВ
М.О. Лаврентьєв.
ві, потім був привезений у Санкт-Петербург, а 1792 — придбаний О.Мусіним-Пушкіним, який згодом подарував його імп. Олександру І (рукопис було передано до Публічної б-ки). Перше повне видання списку здійснене 1846 у «Полном собрании русских летописей». З часу відкриття Л.л. він постійно привертав увагу істориків. Його широко використовував М.Карамзін в «Истории государства Российского», називаючи Пушкінським за прізвищем власника. До кінця 19 ст. дослідників особливо приваблювала початкова частина списку — «Повість временних літ» у редакції Сильвестра. Першою працею, присвяченою спискові в цілому, було дослідження І.Тихомирова, який намагався визначити його окремі джерела: «сказання» і «замітки про походи». Учений дійшов висновку, що, крім «Повісті вре-
Лаврентіївський літопис. Пергаментний список 1377. Перша сторінка.
менних літ» і південнорус. літописів, у цей список увійшли відомості, що спочатку записувалися переважно у Владимирі (до смерті владимирського і суздальського кн. Всеволода Юрійовича), а потім — у Ростові, Суздалі й Твері (нині всі міста в РФ); є також відомості костромські та ярославські, переяславські й рязанські. На новий ґрунт питання про наповнення списку було поставлене О.Шахматовим у його відгукові на працю І.Тихомирова. О.Шахматов вказав, що Л.л. є не лише ізводом, а й побудований на більш ранніх зведеннях. Для визначення попередніх зведень — протографів — необхідно було порівняти Л.л. з ін. літописами цієї ж редакції. Зіставлення з Іпатіївським літописом показало деякі збіги між ними. О.Шахматов пояснював їх почасти взаємними впливами північнорус. і південнорус. літописання 12—13 ст., почасти тим, що джерелом Іпатіївського літопису і Л.л. (не відображеним у Радзивілівському літописі) був загальнорус. літописний ізвод — т. зв. Поліхрон поч. 14 ст. Пізніше в наук. літературі була в основному прийнята думка М.Приселкова, який дійшов висновку, що в Іпатіївськім літописі і Л.л. відображено владимирський великокнязівський літописний звід 1305. Вид.: Полное собрание русских летописей, т. 1. СПб., 1846; Л., 1926— 28, вып. 1—3 (фототипічне відтворення: М., 1961); Летопись по Лаврентьевскому списку. СПб., 1872; 2-ге вид. СПб., 1897; Повесть временных лет, ч. 1—2. М.—Л., 1950; Лаврентіївський літопис [видання 1926—1928 років]. Web: «Ізборник» — Історія України IX—XVIII ст.: Першоджерела та інтерпретації (http://litopys.org.ua/index.html). Літ.: Шахматов А.А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. СПб., 1908; Його ж. Обозрение русских летописных сводов ХIV—ХVI вв. М.—Л., 1938; Приселков М.Д. История русского летописания XI—XV вв. Л., 1940 (перевидання: СПб., 1996); Насонов А.Н. История русского летописания XI — начала ХVIII века. М., 1969; Комарович В.Л. Из наблюдений над Лаврентьевской летописью. В кн.: Труды Отдела древнерусской литературы Института русской литературы (Пушкинского Дома) Академии наук СССР, т. 30. Л., 1976; Лурье Я.С. Общерусские летописи ХIV—ХV вв. Л., 1976. В.Ю. Франчук.
Лаврентіївський літопис. Сторінка 96. Півустав.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЛАВРЕНТІЇВСЬКИЙ ЛІТОПИС» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
