КУЛІШ Пантелеймон Олександрович (псевдоніми та криптоніми — Панько Казюка, Козак Белебень, Данило Юс, Хуторянин, Павло Ратай, П.К, Николай М. та ін.; 07.08(26.07).1819—14(02). 02.1897) — письменник, публіцист, етнограф, історик, літ. критик, перекладач, громад. діяч. Н., як зазначається в більшості біографічних довідок про нього і як написав він сам в автобіографічній повісті «Жизнь Кулеша» (1867), у м-ку Вороніж, однак, як вважають сіверянські краєзнавці, посилаючись на дослідження І.Абрамова (1874—1960; свої розвідки про рід Кулішів він почав друкувати ще 1905), місце народження К. — Кулешiв хутiр, Кулiшеве подвiр’я, що, за записами І.Абрамова, «мiститься поруч Гудкова хутора..., щось за п’ять верстов од Воронежа на шляху до села Макова». Нині це тер. с. Гукове (село Шосткинського р-ну
П. Куліш. Підпис «Панько Хуторянин». Фото 1859.
він не знав книжної рос. мови, однак згодом усе змінилося, й книжна рос. мова перестала бути для нього чужою. В г-зії зарекомендував себе як талановитий, честолюбний і впертий юнак. Мав добру пам’ять (міг з пам’яті цитувати цілі сторінки прочитаного), красивий почерк, гарно вмів малювати. Коли К. закінчив 5 класів (1836), батько через матеріальні негаразди відмовився повністю оплатити навчання сина. К. змушений був залишити г-зію. За рекомендацією дир. гімназії І.Тимківського почав працювати домашнім учителем дочок маршалка глухівського дворянства й невдовзі за зароблені гроші зміг продовжити навчання. 1838, не закінчивши повного гімназійного курсу, спробував поступити до Київ. ун-ту, однак не склав іспитів. Після цієї невдачі знову влаштувався працювати домашнім учителем, самотужки готувався до нових екзаменів. 1839 був зарахований до ун-ту на правах вільного слухача на історико-філол. відділення філос. фту. Слухав лекції М.Максимовича, дав йому на перегляд збірник пісень, які записав від матері, й цим привернув до себе його увагу. Квартируючи в одній з польс. сімей, вивчив там польс. мову. 1840 почав друкувати рос. мовою в альманасі М.Максимовича «Киевлянин» свої перші літ. твори в жанрі фольклорної фантастики (це — два оповідання, датовані 1839, — «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» та «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе»; у них досить точно відтворені побут і місц. автентичні топонімічні легенди та перекази, чуті К. у його рідному Вороніжі). Обидва оповідання, особливо друге, були доволі прихильно оцінені критиками. Приблизно цього ж року М.Максимович, прагнучи допомогти К., познайомив його із заст. куратора Київ. учбового округу М.Юзефовичем, який прихильно ставився до молодих талановитих українців. К. сподобався М.Юзефовичу, й той став йому за покровителя. Як виняток мін-во нар. освіти дало Київ. ун-ту дозвіл зарахувати К. повноправним студентом. Для цього, однак, К. мав надати документи, що засвідчу-
вали б його дворянське походження, але, оскільки таких документів він роздобути не зміг (бо свого часу його батько відмовився від держ. служби, а потім не виявив бажання допомагати в цій справі синові), то, щоб мати змогу продовжити навчання, К. перевівся вільним слухачем на юрид. ф-т. Проте вже наприкінці 1840 через відсутність документального підтвердження дворянського походження його відрахували з ун-ту. Цього ж року він опублікував у «Киевлянине» повість, написану за нар. переказами в стилі фольклорного запису, «Огненный змей» та уривок з казки «Циган» в журналі Є.Гребінки «Ластівка». За рекомендацією М.Юзефовича 1841 переїхав до Луцька і працював там (з 28 січ. до серпня) учителем рос. мови у повітовому дворянському уч-щі. Невдовзі був переведений, знову-таки за сприяння М.Юзефовича, до Києва, спочатку (із серп.) працював учителем у Києво-Печерському, а потім (із груд.) — у Києво-Подольському дворянських уч-щах. Опублікував у «Москвитянине» оповідання-казку «Коваль Захарко» (підписана криптонімом П.К). Став співробітником Київської археографічної комісії. 1843 познайомився з Т.Шевченком. Оприлюднив істор. роман «Михайло Чарнышенко, или Малороссия 80 лет тому назад». На запрошення В.Білозерського відвідав його родинний х. Мотронівка (нині в складі с. Оленівка Борзнянського р-ну Черніг. обл.), що розташовувався за 100 верст від Вороніжа. Там познайомився з матір’ю В.Білозерського, а також з його братом Миколою (див. М.Білозерський) і його сестрами Надією та Олександрою (ставши письменницею, Олександра друкувалася під псевдонімом Ганна Барвінок). Тоді ж закохався, однак йому дали зрозуміти, що через його непевне матеріальне становище він не отримає згоди на вінчання. Улітку 1843 як співробітник тимчасової комісії для збирання свідчень про предмети старовини в деяких повітах Київ. губернії відвідав містечко Олександрівка Чигиринського повіту Київ. губ. (нині смт Олександрівка Кіровогр. обл.) й провів там кілька тижнів. Мешкав у ма-
єткові польського письменника М.Грабовського. Згодом у своїх спогадах («Майже півстоліття тому») згадував про своє гостювання в Олександрівці як про дні, проведені «у такому захваті щастя, яким хіба що повниться душа праведника в Господа на небесах». Одним з наслідків візиту до польс. письменника стало те, що К. почав схилятися до думки, що політ. життя України закінчилося, а отже, потрібно всіляко розвивати винятково культ. укр. життя (згодом М.Грабовський познайомив К. з К.Свідзинським, Е.Руликовським і Р.Подбереським, які надавали йому допомогу в пошуках і вивченні польс. істор. документів). Повернувшись до Києва, К. підтримував там дружні стосунки з М.Костомаровим, М.Гулаком, О.В.Марковичем. Написав ідилію «Орися» та поему «Україна», в якій на зразок Гомерової «Іліади» склав одноцільний епос про козац. героїв та козац. старовину від вел. кн. київ. Володимира Святославича до гетьмана Б.Хмельницького. Мріючи бути «духовним вождем українського рісорджіменто» (так про нього висловився польс. дослідник Є.Єнджеєвич, друзі ж жартома називали його «гарячим Кулішем»), наприкінці 1845 став одним із засн. Кирило-Мефодіївського товариства. Цього ж року журнал «Современник» почав друкувати перші розділи його роману «Чорная рада» (написані рос. мовою) і редактор журналу П.Плетньов (ректор Петербурзького університету) запросив К. до Санкт-Петербурга. Щоб отримати в С.-Петербурзі роботу з пристойною оплатою, він на деякий час, за сприяння М.Юзефовича, був зарахований старшим учителем історії Рівненської г-зії, а вже звідти переведений на посаду старшого вчителя 5-ї г-зії в С.-Петербурзі. Справив добре враження на П.Плетньова, і той надав йому притулок у своєму будинку (живучи там, К. закохався в доньку П.Плетньова, однак до зізнання справа не дійшла через зверхнє ставлення дівчини до укр. мови), а невдовзі він отримав посаду викладача рос. словесності в Петерб. ун-ті. Зблизився з гуртком рос. письменників, надрукував у дитячому ж. «Звездочка» «Повесть об укра-
инском народе». За порадою П.Плетньова запланував поїздку на стажування за кордон. У зв’язку з цим владнав свої особисті справи — 22 січ. 1847 одружився з Олександрою Білозерською («старшим боярином» на його весіллі був Т.Шевченко). У берез. цього ж року Петерб. АН надала йому закордонне відрядження до Пруссії, Саксонії та Австрії для вивчення там слов’ян. мов, і він з дружиною виїхав до Варшави. Однак уже через кілька тижнів потому (2 квіт.) був заарештований у справі Кирило-Мефодіївського т-ва й відправлений з Варшави до С.-Петербурга. Осн. звинуваченням проти К. стала книга «Повесть об украинском народе», в якій була висловлена думка, що Україна, самостійна д-ва за княжих часів, могла б за козаччини відновити свою державність, якби не моск. панування і зрада місц. аристократії. Згідно з висновком жандармерії у цій справі, К. спочатку мав бути ув’язненим на 4 місяці в Олексіївському равеліні (у Петропавловській фортеці), а потім відправлений на службу до Вологди (нині місто в РФ). Однак після заступництва друзів і покровителів, а також його власного «щирого каяття» в тому, що він не мав на меті підвести читачів своїх творів до тих «крамольних» висновків, які можуть бути зроблені з написаного, його ув’язнили на 2 місяці в арештантське відділення військ. госпіталю, а потім відправили на заслання в Тулу (нині місто в РФ). Разом з ним до Тули виїхала і його дружина. У Тулі працював у канцелярії губернатора, редагував «Тульские губернские ведомос-
469 КУЛІШ
«Ганнина пустинь». Історикомеморіальний музейзаповідник П. Куліша в с. Оленівка Борзнянського р-ну Чернігівської обл. Пам’ятники П. Кулішу та Ганні Барвінок. Автор — А. Гайдамака. Фото 2006.
470 КУЛІШ
ти», написав «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», істор. роман «Северяки» (опубл. під назвою «Алексей Однорог»), автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», а також роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми». Посилено вивчав європ. мови. Завдяки клопотанням старих і нових друзів (у т. ч. з числа жандармів, які служили в Тулі) 1850 отримав дозвіл повернутися до С.-Петербурга. Розгорнув широку журналістську і літ. діяльність як співробітник ж. «Современник». 1852 працював редактором стат. відділу мінва держ. маєтностей. Після того, як імп. Микола I не ухвалив подання щодо присвоєння К. службового чину, той звільнився зі служби й з дружиною поїхав на Батьківщину. Перебуваючи на Полтавщині у свого товариша, отримав від нього в подарунок під Лубнами хутір Баївщина і вирішив вести там своє госп-во. Взимку жив на х. Мотронівка, поблизу м-ка Борзна, а влітку, позичивши грошей, почав господарювати на Баївщині. Водночас продовжував працювати над книгою про М.Гоголя. Познайомився з родичами М.Гоголя, зокрема з його матір’ю, і з С.Аксаковим (як зазначають дослідники творчості К., під час роботи над книгою про М.Гоголя, особливо з його листами, К. багато чого запозичив із життєвого досвіду й світогляду письменника). Працював також над рукописом «Записок о Южной Руси». Узимку у видавничих справах поїхав до Києва, а потім відправився до С.-Петербурга, залишивши баївське госп-во на управителя. 1857 за отримані гонорари відкрив у С.-Петербурзі друкарню «Типографія П.А. Кулиша» (діяла до 1863; тут побачили світ бл. 40 книг під заг. назвою «Сільська бібліотека», «Кобзар» Т.Шевченка, «Українські оповідання» О.Стороженка, твори Г.КвіткиОснов’яненка та редаговані К. твори Марка Вовчка, тут же друкувалися альманах «Хата» і ж. «Основа»). Під криптонімом «Николай М.» (оскільки на той час іще не мав права друкуватися) опублікував в «Современни-
ке» працю «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя, составленные из воспоминаний его друзей и знакомых и из его собственных писем». Закінчив друкувати (почав — 1856) «Записки о Южной Руси» (текст був написаний спеціально ним же придуманим фонетичним правописом, який згодом, 1860, був ужитий для друку «Кобзаря», а потім використовувався в ж. «Основа» й отримав назву «кулішівка»). 1857 в С.-Петербурзі були одночасно опубліковані україномовний (у вигляді окремої книги) та російськомовний (у ж. «Русская беседа») варіанти роману «Чорна рада: Хроніка 1663 р.» (на думку М.Зерова, «український текст 1857 і російський “переклад” становлять, видимо, переробку одної з українських редакцій 50-х років, причому російський текст позначається більшою старомодністю манери». Невдовзі по виході «Чорної ради» М.Максимович опублікував на неї рецензію, в якій, позитивно оцінивши роман, разом з тим зауважив, що його автор надто вільно поводиться з деякими істор. фактами). Цього ж року К. видрукував укр. буквар — «Граматку» (це був перший буквар українською мовою в Російській імперії). У берез. цього ж року разом із дружиною вирушив у подорож по Європі. 1860 почав видавати альманах «Хата», а також перекладати з церковнослов’ян. на укр. мову Біблію (згодом, однак, відмовився від задуму й взявся за вивчення давньоєврейс. мови, щоб перекладати Біблію з її оригінальних текстів). 1861 брав безпосередню участь в організації ж. «Основа», де після смерті Т.Шевченка почав друкувати свої україномовні поезії (за життя Т.Шевченка цього не робив, оскільки не бажав бути «блідим підголоском» поезії Кобзаря), тут же оприлюднив свої «Історичні оповідання». Цього ж року з М.Костомаровим їздив до Ніцци (Франція), Монако (Князівство Монако), Генуї (Італія), а потім сам відвідав Стамбул. 1862 жив на х. Мотронівка, тоді ж як дійсний чл. Імператорського Рос. геогр. т-ва попросив у влади дозволу на проведення в Україні етногр. експедиції, однак ця ініціатива не знайшла схвалення.
1864, після придушення польського повстання 1863—1864, отримав пропозицію від рос. влади зайняти посаду «директора духовних справ» у Царстві Польському і цього ж року виїхав до Варшави, працював там у комісії для перекладу польс. законів. Проте займався не стільки держ. службою, скільки роботою в польс. архівах, які містили багато документів, що проливали світло на укр. історію. Коли рос. власті запровадили в життя обмеження на друкування в імперії книг укр. мовою (див. Валуєвський циркуляр 1863), налагодив зв’язки з укр. виданнями в Австро-Угорщині, публікував свою україномовну прозу і поезію у львів. журналах «Вечерниці» і «Мета», співробітничав із ж. «Правда». 1867 рос. власті за відмову К. припинити активні взаємини з галицькими українцями змусили його покинути держ. службу. Від 1868 проживав за кордоном, був в Італії та Німеччині, мешкав у Відні, писав матеріали для галицьких журналів, зав’язав дружні стосунки з О.Барвінським та І.Пулюєм (залучив останнього до свого проекту перекладу укр. мовою Біблії; див. Біблії переклади українською мовою). 1869 вийшло друком перекладене К. Мойсеєве П’ятикнижжя. 1871 К. повернувся до Росії, став редагувати «Журнал Министерства путей сообщения», продовжував студії з історії козацтва. Розпочав видавати «Історію возсоєдінєнія Русі» (т. 1—2, 1874, т. 3, 1877), в якій різко осудив козаччину, назвав її «колючим будяком на українській історичній ниві». 1876 у львівській «Правді» опублікував розвідку «Мальована Гайдамаччина», яку підготував за матеріалами архів. документів і в якій засудив гайдамацький рух та козацтво. Це стало причиною його розриву з українством у Галичині. Цього ж року, після Емського акта 1876, залишив держ. службу. Водночас докорінно змінив своє ставлення до власної минулої творчості (зокрема, наголошував, що його загальною метою в написанні роману «Чорна рада» було «показать политическое ничтожество Малороссии»). Досить грубо почав відгукуватися про Т.Шевченка, написав пасквільні статті на адресу М.Костомарова
та Д.Мордовця (1919, вже після смерті К., С.О.Єфремов з приводу цієї й ін. перемін у житті К. написав: «Куліш — це дві людини в одній подобі, якийсь ходячий контраст, дволикий Янус, нерозгадана загадка не тільки для сучасників, а й для нащадків, перед якою з подивом стоять і читачі, й критика, — якась трагічна фігура, що бореться в життєвих суперечностях, плутається, падає, знову встає й знову падає». Сучасники К. пояснювали ці зміни в його житті по-різному, зокрема: хворобою, пихою, «фанатизмом неупередженості»). 1881, живучи у Львові, опублікував «Зазивний лист до української інтелігенції», в якому закликав підтримати національнокульт. рух у Галичині. 1882 видав брошуру «Крашанка русинам і полякам на Великдень», де закликав русинів і поляків до порозуміння. Ці заклики К., однак, не мали успіху і невдовзі, 8 квіт. 1883, він, розчарований у політ. діяльності, покинув Львів і оселився разом із дружиною на х. Мотронівка. Уклав зі своїх російськомовних статей і україномовних худож. творів збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия» (К. трактував «хутір» (див. Хутір) як первісне нац. середовище українців, перебування в якому дає їм сили протистояти ворожим для них впливам, зокрема й таким, як русифікація та урбанізація, а також створює найкращі умови для їхнього внутр. духовного розвитку, спрямованого на єднання з природою). 1883 втілив свої роздуми про мусульманський світ у поему «Магомет і Хадиза» (у ній зобразив Магомета як творця релігії, опертої на принцип любові, а Хадизу як жінку, яка жертовно любила Магомета і була його опорою в житті). 1884 опублікував драму у віршах «Байда, князь Вишневецький». 6 листоп. 1885 сталася пожежа в домі К., майже все його майно, у т. ч. й готові до друку рукописи, а серед них і частина його перекладу Біблії, згоріло, а всі гроші, що він мав, на той час були витрачені на видання книг. К. з дружиною переселився на хутір Шаповаленка (нині с. Шаповалівка Борзнянського р-ну Черніг. обл.), коло села Оленівка
(у тому ж р-ні), проте сильно потерпав від матеріальних нестатків. Наприкінці цього ж року Бібл. т-во погодилося купити в К. переклад Нового Завіту (переговори з цього питання тривали з 1871). К. знову сів за новий переклад Біблії. 1887 у Відні вийшов Новий Завіт у виданні Брит. бібл. т-ва. Цього ж року К. видав збірку поезій «Хуторна поезія». 1889 почав друкувати 3-томну «Историю отпадения Малороссии от Польши» (3-й т. побачив світ 1890). Від 1892 перекладав на укр. мову твори Ф.Шіллера, Й.-В.Гете, Г.Гейне, В.Шекспіра, Дж.-Н.Байрона. 1893 опублікував збірку «Дзвін». Починаючи з 1896, став почувати себе гірше і майже повністю зосередився на перекладі Старого Завіту. 1897 опублікував зб. перекладів «Позичена Кобза». П. і похований на х. Мотронівка. Нині місце, де розташовані його і його дружини могили, відокремлює дерев’яна арка, поруч — капличка та семиметровий хрест. На ньому слова І.Пулюя: «Ти гетьман України, могучий не мечем кривавого насилля, а булавою правди, світла і науки». Підсумовуючи напередодні 100-літнього ювілею з дня народження К. розвідки своїх попередників про його романтичнотрагічну долю, а також власні дослідження його творчості, Д.Чижевський написав про нього так: він «прожив довго і пройшов довгий шлях змін світогляду ніби аж до повного противенства вихідному його світоглядові. Від романтизму він еволюціонував до позитивізму, від релігійного світогляду — до миротворницінауки, від православ’я до ідеї природної релігії, для усіх людей і народів спільної, від козакофільства до козакофобства», крім того, для нього характерними були спричинювані змінами зовн. обставин хитання, як то, зокрема, його захоплення західництвом, «хутірською» к-рою, полонофільством, русофільством, австрофільством. Але попри всі ці «суперечності» в працях К. є провідна ідея, яка надає їм внутр. єдності. Це — ідея України, гол. атрибутами якої є «серце», «історія», «культура», «народна мова», «єдність з природою», «жіно-
чість». К. усе своє життя шукав шлях до очищення України (України-серця, України-історії, України-мови, України-природи, України-жінки) від усього, що є для неї зовн., чужим, ворожим, що робить людей егоїстичними, виключно раціональними й байдужими. «Все в світі, — пише Д.Чижевський, — розпадалося для Куліша на дві групи в залежності від свого відношення до України: благо і лихо, вороги і друзі, будівники і руїнники, своє й чуже, святе і “негідь”». Разом з тим Д.Чижевський риторично запитував: «чи так легко знайти лад в хаосі історичного і соціального буття, щоб розташувати його за цими “принципами поділу”». На думку Д.Чижевського, К. ще замолоду відкрив для себе провідний принцип розпізнавання ладу в хаосі буття і незмінно його тримався. Цим принципом був для нього орієнтований на нац. життя принцип двох природ (душевної і раціональної) людини, принцип двоякого єства душі. За рад. доби через наявність у працях К. «суперечностей» багато його творів з часом були якщо не відкинуті чи заборонені, то «забуті». З позицій нової доби в історії України, що розпочалася з утвердження держ. суверенітету України, творча спадщина К. дає підстави оцінювати його як постать масштабу визначних діячів італ. Відродження. Він був талановитим поетом і прозаїком, автором першого укр. істор. роману, батьком укр. худож. перекладу, одним із найкращих знавців укр. мови. Розроблений ним правопис став основою усистематизованого сучасного укр. правопису. Його 9-томний проект «Воссоединения Руси» був першою спробою створення синтетичної історії України. Уся епістолярно-літературнонаукова спадщина К. поки що не впорядкована і не опублікована, хоча спроби зробити це започатковувалися не раз. Першою стала впорядковувати і друкувати твори К. його вдова, однак із запланованих нею 20 томів побачили світ лише 5 (після смерті впорядниці видання припинилося), 6 томів видала львів. «Просвіта» (див. Просвіти). Держ. вид-во України мало намір опублікувати
471 КУЛІШ
П.О. Куліш. Портрет роботи Т. Шевченка. 1844—1847.
472 КУЛЧИНСЬКИЙ
24 томи, але оприлюднило лише 3. Найбільш масштабний проект видання творчої спадщини К. задумано в рамках науково-видавничої програми «Інститут критики» — 35 томів, 2006 вийшов 1-й том «Листи: 1841—1850». 30 квіт. 1998 у Відні на фасаді будинку, де 1870 проживали К. та І.Пулюй, на їхню честь встановлено барельєфну дошку. 1999 створено Міжнар. благодійний фонд ім. П.Куліша, який очолив І.Плющ. Від 2000 ім’я К. носить г-зія в м. Борзна. Ім’я П.Куліша носить також Воронізька загальноосвіт. школа № 1. 11 серп. 2006 в м. Шостка (це в Сум. обл. за 10 км від смт Вороніж) у приміщенні Центр. міської б-ки ім. Л.Толстого було відкрито музей П.Куліша. У с. Гукове на місці, де колись була садиба Кулешів і де був похований батько К. (у 1950-ті рр. тутешні могили розорали), встановлено пам’ятний знак: схрещені високі балки підтримують дзвін, а також закладено на честь К. липову алею. Починаючи з 2006, тут щорічно проводяться Кулішеві читання. Тв.: Сочинения и письма П.А. Кулиша, т. 1—5. К., 1908—10; Твори, т. 1—6. Львів, 1908—10; Твори, т. 1—2. К., 1989, 1994, 1998; Щоденник. К., 1993; Записки о Южной Руси, т. 1—2. К., 1994; Повість про український народ. Львів, 2006. Літ.: Гринченко Б. П.А. Кулиш. Чернигов, 1899; Маковей О. П.О. Куліш: Огляд його діяльності. Львів, 1900; Сріблянський М. Трагічна постать. «Українська хата», 1909, ч. 3—4; Грушевський О. Пантелеймон Куліш. «Шлях», 1918, ч. 2; Дорошенко Д. П.О.Куліш. К., 1918; Єфремов С. Історія українського письменства. К.— Ляйпціг, 1919 (перевидання — К., 1995); Абрамов I.С. Розшуки про П.О. Кулiша й його батькiвщину. В кн.: Науковий збірник Ленiнградського товариства дослiдникiв української iсторiї, письменства та мови, кн. 3. К., 1931; Нахлік Є.К. Пантелеймон Куліш: До 170-річчя від дня народження. К., 1989; Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. К., 1992; Пантелеймон Куліш: Матеріали і дослідження. Львів—Нью-Йорк, 2000; Панченко В. Пантелеймон Куліш в «Абботсфорді». «День», 2002, № 231, 14 груд.; Гирич І. П. Куліш на тлі суспільного життя. «Молода нація», 2004, № 1; Федорук О. Бібліографія творів Куліша (1989—2002). Там само; Кульова В. Останній прихисток Куліш знайшов на хуторі Мотронівці під Борзною. «Хрещатик», 2005, 17 черв.;
Терлецький В. Пантелеймон Кулiш та його воронезьке оточення у дослідженнях I.С. Абрамова: Літературознавчі студії. «Сіверянський літопис», 2005, № 6; Гончарук П.С. Суспільно-політичні та історичні погляди П.О.Куліша: До 110-ї річниці його світлої пам’яті (1819—1897). К., 2006; Радченко І. Літературні читання на батьківщині Куліша. «УНІАН, Культура», 2007, 21 серп.; Те саме. Web: http://culture.unian.net/ukr/detail/185351. О.А. Удод, Д.В. Грузін.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Куліш Пантелеймон Олександрович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
