КОСТЕНКО Ліна Василівна (н. 19.03.1930) — поетеса, культуролог, громад. діячка. Н. в с. Ржищів (нині місто) в сім’ї вчителів. Змалечку виховувалась у бабусі. 1936 разом з нею переїхала до батьків, які від 1931 мешкали в Києві. Батько зазнав переслідувань (1930 був засуджений на 10 років умовно, 1945 — на 10 років заслання, які повністю відбув). 1946 надрукувала свої перші вірші. Після закінчення середньої шк. продовжила навч. в Київ. пед. ін-ті, який невдовзі за власним бажанням покинула. 1952— 56 навч. в Моск. літ. ін-ті ім. Максима Горького. У наступні роки опублікувала кілька поетичних збірок: «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961). Її твори одразу ж привернули увагу читачів, спраглих слова чесного і яскравого. Але так само вони привернули специфічну увагу властей. Під час розпочатої з ініціативи М.Хрущова погромної ідео-
логічної кампанії, фальшиво названої «боротьбою з абстракціонізмом і формалізмом», К. була звинувачена в «ідейній нечіткості». Секретар ЦК КПУ А.Скаба 1963 поставив її ім’я поряд із двома молодими поетами (М.Вінграновським, І.Драчем), чиї «формальні викрутаси зі словом неодмінно приводять до викривлення і затуманення ідейно-художнього змісту творів». Її поезії, незважаючи на схвальні або й захоплені відгуки найавторитетніших майстрів слова (М.Бажана, Л.Первомайського, Б.АнтоненкаДавидовича), почали рідше друкувати, а потім для її творів настала багаторічна негласна, але жорстка заборона. Збірки «Зоряний інтеграл» та «Княжа гора» були зняті з вир-ва. Наступна її книжка — «Над берегами вічної ріки» — з’явилася тільки 1977. Відтоді, як сталася аварія на Чорнобильській АЕС (див. Чорнобильська катастрофа 1986), К. багато часу віддає збереженню спадщини Чорнобильщини, постійно порушує гострі побутові проблеми «зони». Лауреат Держ. премії УРСР ім. Т.Шевченка (1987), міжнар. премії Фонду Омеляна і Тетяни Антоновичів (1990), премії ім. Ф.Петрарки за книжку поезій у перекладі італ. мовою «Інкрустації» (1994), премії ім. О.Теліги (2000). Нагороджена Почесною відзнакою Президента України (1992) і орденом кн. Ярослава Мудрого 5-го ст. (2000). Її перу належать кілька істор. творів: два романи у віршах — «Маруся Чурай» (1979) та «Берестечко» (осн. частина написана наприкінці 1960-х, надрукований 1999), поема-балада «Скіфська Одіссея», «Дума про трьох братів неазовських». Роман «Маруся Чурай» став однією з найкоштовніших перлин укр. поезії. Легендарна постать козачки-поетеси ожила в ньому як велика людська особистість, крізь духовний вимір і долю якої бачиться нац. історія в її драматизмі й героїці, в багатостраждальності укр. землі. Вся Україна під проводом Б.Хмельницького піднялася на нац.-визвол. війну укр. народу серед. 17 ст. (див. Національна революція 1648—1676); ця боротьба мала не
тільки свою ідеологію та свій пафос, а й свою естетику, до створення якої причетні пісні Марусі Чурай. Крім того, в романі — і ширший спектр щедро виписаних натур, що в сукупності своїй віддзеркалюють глибину й потугу нар. життя, і вічні питання людського духу, що постають не абстрактно, а в усій предметній конкретності нац. буття, через його соціальні, моральні, політ. конфлікти. Етична глибина образу Марусі Чурай змушує залишити осторонь давно дискутоване питання про те, чи існувала така козачкапіснярка насправді (див. також Історичні українські пісні). Хоч би що не казали про це дослідники, вона живе й житиме як символ поетичного духу укр. народу. Так само недоречні спроби відшукувати якісь істор. неточності або закидати наявність нафантазованих епізодів. Адже маємо не істор. розвідку, а поетичний твір на істор. тему. Це не означає, однак, мистецької сваволі. Звертаючись до історії, авторка скрупульозно вивчає джерельний матеріал, — і це видно з фактографічної, предметної та мовної насиченості кожного її твору. У літературах світу не так уже й багато епічних творів, сюжетом яких була б не перемога, а поразка. У вітчизн. літ., здається, тільки «Слово о полку Ігоревім». А тепер — ще істор. роман у віршах «Берестечко». Програний бій під Берестечком, що так трагічно урвав низку блискучих перемог, гірко озвавсь у свідомості сучасників і нащадків. Але й у пам’яті народу, і в працях авторитетних дослідників Берестецька битва 1651 поставала як епізод — хоча й моторошний, але не визначальний для всього ходу боротьби. Так воно й було, коли дивитися з позиції наступного піднесення нар. боротьби, з вершин наступних перемог. Але зовсім інакшою постає ця битва, якщо подивитися на неї як на узагальнений образ нац. істор. поразки, проектований і на минулі, і на майбутні часи. З осягненням її причин, наслідків, уроків, також і неминучості подолання поразки — у вимірах політ. реальності й ментальності народу. І самий програний бій, і наступний реванш залишаються поза
межами роману, немовби винесені за дужки. Ми немов бачимо й чуємо самого Богдана Хмельницького — тоді, коли він вирвався з полону зрадника-хана Іслам-Гірея III, якого кинувся було наздоганяти. Зрозуміла річ: гол. герой у романі «Берестечко» — це не конче історичний Богдан Хмельницький у всій достеменності його конкретної поведінки й думання. Це — узагальнений поетичний образ великого нац. діяча в годину поразки, й сама ця поразка переростає свої конкретні обриси, резонуючи з усією нац. долею. Внутрішній монолог Хмельницького (яким і є роман) увібрав у себе все болісне переживання цієї нац. долі самою поетесою; звідси — широке «проблемне поле», велика «думна» й чуттєва осяжність і насиченість цього монологу, розкид його настроєвих полюсів. Звідси — й вагомість кожного рядка, кожного слова, та пристрасність сповіді, що робить її незаперечною; та щільність поетичної мови, що й сама стає творчим началом, продукуючи мало не суцільну афористичність і викликаючи з лексичного небуття небувалі словоформи, розпечатуючи скарби нар. мови. Богдан Хмельницький, яким ми його бачимо в «Берестечку», думанням і почуваннями незрівнянно багатший, ніж у працях істориків, які залежать від фактичного матеріалу й можуть оперувати лише документально зафіксованими діями, вчинками та висловлюваннями. Але сила поетичної інтуїції та уяви така, що саме цей Богдан здається істинним. У нього та повнота бачення України, та глибина самоототожнення з нею, що тільки й притаманна нац. генієві. Даремна справа шукати тут якісь фактичні невідповідності, сумніватися, чи міг Богдан Хмельницький подумати або сказати саме так, а не інакше. У «Берестечку» він переживає долю України так, як це відповідає людині його вдачі й діячеві його формату, — але водночас і так, що його переживання й думки суголосні нам, кому відомі події 17, 18, 19, 20-го ст. Тут і геополіт. пастка, з якої непросто знайти вихід; і розіп’ятість між Зх. і Сх.; і істор. за-
пізненість нац. самоствердження, але водночас і його неминучість; і ганьба нац. зрадництва; і драматичний діапазон самоусвідомлення — від картання нац. вад до утвердження нац. вартостей. Нещадно судячи себе, Хмельницький, одначе, весь час непомітно переходить і до самозахисту, прямої чи прихованої полеміки з сучасниками й нащадками, з їхніми оцінками його особи… З великою силою звучить у «Берестечку» незмінна думка про те, що Україна мала утвердити себе не лише в ділі, а й у Слові світ. виміру («Бо лиш народи, явлені у Слові, достойно можуть жити на землі»; «Вмирати вмієм, по степах гасати, але себе не вмієм написати»). Це говорить Богдан Хмельницький, але це голос самої поетеси. Один із гол. мотивів «Берестечка» — необхідність приходу Т.Шевченка. Однак Тарас Шевченко — це й певна альтернатива Богданові Хмельницькому. Коли така собі чаклунка «відьма», незмінна супутниця гетьмана в його поневіряннях, викликає дух загиблого незадовго перед тим черніг. полковника М.Небаби, той провіщає прихід Т.Шевченка, що вносить дисонанс, хоч і ненаголошений, у візію майбутніх перемог Богдана Хмельницького. Істор. сюжети майже завжди містять у собі якщо не очевидний, то прихований полемічний заряд. Це викликано не охотою до полеміки як такої, а потребою щось доповнити до «відомого», договорити ненаголошене, інколи взагалі гостро заперечити, зрештою — подати своє поетичне переживання істор. факту, яке завжди «більше» за сам факт. У деяких випадках увесь твір може мати полемічний вимір. Такою є поема-балада «Скіфська Одіссея». Поема є своєрідною альтернативою «Скіфам» О.Блока, одного з улюблених поетів К., — його візії месіанства Росії, яка нібито несе осн. заряд кочівницько-революц. енергії нового «скіфства», що зруйнує фальшиву к-ру бурж. Європи. Натомість у «Скіфській Одіссеї» — не політизований міф умовно-скіф. всеруйнівної повені, а епічна картина Скіфії (див. Велика Скіфія) як землі наших предків чи попередників — у тому сенсі, що на цій землі постало й укр. життя, отож
і скіфи не можуть бути безвідносними до нього. Ширший масштаб полемічності «Скіфської Одіссеї» — уже не тільки щодо блоківських «Скіфів» — і полягає в стримано-захопленій та дивовижно-щедрій на обставини й подробиці та їх переживання поетичній візії Скіфії — на підставі хоч і скупих, але промовистих істор. згадок. Означення «поема-балада» вказує на відмінність «Скіфської Одіссеї» від ін. віршованих істор. творів К. Це несподівано «легка», спокійна, послідовно ведена оповідь про мандрівку умовного грека-купця вглиб Скіфії, Дніпром. Власне, він і не зовсім умовний, має якогось здогадного прототипа: поштовхом до роботи поетичної уяви стала нотатка в «Українській радянській енциклопедії» про знайдені в заплаві р. Супой (ліва прит. Дніпра) залишки човна, рештки кістяка людини та антич. бронз. посудини, — що свідчить про торг. шляхи причорномор. греків. К. й «простежує» одну з таких виправ. Її «грек» шукає купецького щастя в землях, яких уже досягали його конкуренти-земляки, але йому самому ще не знаних. Отож йому трохи лячно, більше цікаво, а ще більше звабливо з розрахунку на можливий виторг. Ліричний компонент поеми виражений «м’яко» — принагідні (але неуникненні) коментарі до ймовірно побаченого й відчутого «греком», що немовби орієнтують і потроху врозумляють цього неординарного подорожанина, немовби дорощуючи купця до світознавця. Коментарі ці проникливі й утеплені гумором. Гумор з елементами бурлеску, одначе, переходить в іронію, а то й сарказм, коли мовиться вже не про наївного «грека» та його скіф. першодосвід, а про стереотипи популярного скіфознавства. Широкий спектр гумористичних та іронічних інтонацій, як також інтонацій поблажливоі вдаваносерйозних, що непомітно переходять у добродушний і скоряючий ліризм, дає можливість поєднувати у вільноплинній оповіді побутові реалії, мандрівничі спостереження, колоритні картини природи, принагідні екскурси в географію та історію, дотепний огляд наук. і псевдонаук.
223 КОСТЕНКО
224 КОСТЕНКО
скіфіани. Разом усе це становить сучасне культ. переживання Скіфії, солідарне з істор. пам’яттю і вільне від ідеологічних екзальтацій. Зовсім ін. типу полемічність у «Думі про трьох братів неазовських». Вона прямо адресує до відомої думи, в якій картина втечі трьох братів з бусурманської неволі стає своєрідним «соціопсихологічним» аналізом відступництва — цього разу локального: двоє братів кидають у біді третього через неможливість врятуватися всім. У думі наче й немає прямої етичної оцінки поведінки кожного з братів, однак їхні мотиви в ситуації вибору між неправедним порятунком і праведною жертвою окреслюють «простір вагань» та власне одного з типів цієї вдачі: в особі старшого брата. У поемі феномен відступництва-зрадництва постає вже у масштабах нац. трагедії та історії. Конкретний істор. епізод видачі козаками польс. урядовцям свого гетьмана П.Бута — ватажка протипольс. повстання (див. Павлюка повстання 1637) — обростає згадками про ін. випадки, коли бунтівні козаки, зазнавши поразки, віддавали в руки ворога провідників, сподіваючись на прощення. Поема є відповіддю на вчинки «братів неазовських» усіх укр. поколінь. Вірність у ній — більша реальність, ніж зрада. Проблему виходу крізь тему мист-ва в тему народу, його буття у світі на широкому й тонко інтерпретованому історико-культ. матеріалі розглядає К. у своїй лекції «Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала», прочитаній 1999 в Нац. ун-ті «Києво-Могилянська академія» (див. Києво-Могилянська академія). Тут маємо теор. аспект тієї проблеми, яка постійно зринає в її поезії: проблеми неприсутності або неадекватної присутності образу України в житті світу, а власне, й у свідомості самого укр. сусп-ва — не лише через недостатню опанованість культурно-інформативної сфери, а й через невиповненість писаного слова мірою великого й сутнього: «Хто знає, що тут відбулося? Хто розказав це людям до пуття? Неназване — туманом пойнялося. Непізнане — пішло у небуття».
Це — у «Марусі Чурай», але цей обертон з великою силою звучить і в «Берестечку», і в «Скіфській Одіссеї», і в багатьох ліричних медитаціях. Звичайно, в ньому — і умовне полемічне перебільшення, і безумовна претензія до себе, наказ собі, моральний імператив. Та «Велика книга нашого народу», про брак якої з гіркотою говорить мудрий мандрівний дяк — супутник Марусі Чурай, насправді писалася й пишеться. Нетлінні сторінки в цю книгу істор. та духовного буття народу вписує Л.Костенко. Тв.: Проміння землі. К., 1957; Вітрила. К., 1958; Мандрівки серця. К., 1961; Над берегами вічної ріки. К., 1977; Маруся Чурай. К., 1979, 1982, 1990; Неповторність. К., 1980; Сад нетанучих скульптур. К., 1987; Бузиновий цар. К., 1987; Софія, 1990; Вибране. К., 1989; Берестечко. К., 1999; Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала. К., 2005. Літ.: Барабаш Ю. Розмова по щирості. «Літературна газета», 1957, 2 серп.; Симоненко В. Краса без красивостей. «Молодь Черкащини», 1962, 23 берез.; Новиченко Л. Пора змужніння. «Літературна газета», 1962, 26 січ.; Антоненко-Давидович Б. Перед невижатою смугою. «Дніпро», 1962, № 11; Іванисенко В. Один день з поетичного року. «ЛУ», 1963, 20 груд.; Кошелівець І. Сучасна література в УРСР. Нью-Йорк, 1964; Первомайський Л. Мова і майстерність. В кн.: Первомайський Л. Творчий будень. К., 1967; Турбин В. Лина Костенко: века, годы, дни и минуты. «Дружба народов», 1979, № 1; Olynyk M. Selected Bibliography of Works by and about Lina Kostenko. «Nationalities Papers», 1979, vol. 7, N. 2; Бажан М. Поема про кохання і безсмертя. «ЛУ», 1980, 4 берез.; Ільницький М. «Якби знайшлась неопалима книга…» «Прапор», 1980, № 8; Макаров А. Історія — сестра поезії (шкіц до портрета Ліни Костенко). «Українська мова і література в школі», 1980, № 10; Ільницький М. Неповторність — це доля. «Прапор», 1981, № 3; Никанорова О. «Душа не створить бутафорський плід…» «Дніпро», 1981, № 3; Макаров А. Поэзия — сестра истории: О стихотворном романе Лины Костенко «Маруся Чурай». «Дружба народов», 1982, № 2; Янченко А. Любов і небо Марусі Чурай. «Вітчизна», 1983, № 1; Никанорова О. Поезії одвічна висота. К., 1986; Салига Т. Поезія — це завжди неповторність: Мотиви художнього мислення у творчості Ліни Костенко. «Вітчизна», 1986, № 5; Барабаш Ю. Розмова по щирості з самим собою. «Літературна Україна», 1987, 10 вересня; Дзюба І. Неопалима книга. «Україна», 1987, № 7; Гольберг М. «Душа тисячоліть себе шукає в слові»: Роздуми над книжкою Ліни Костенко «Сад не-
танучих скульптур». «Жовтень», 1988, № 6; Фізер І. Шедеври поетичної літоісторії Ліни Костенко. «Сучасність», 1988, № 7; Прісовський Є. Оновлююча пам’ять. «Вітчизна», 1988, № 8; Антонишин С. Місія слова (Ліна Костенко). «Слово і час», 1990, № 12; Брюховецький В. Ліна Костенко: Нарис життя і творчості. К., 1990; Гуцало Є. На всесвітніх косовицях (Про поезію Ліни Костенко). «ЛУ», 1990, 22 берез.; Базилевський В. Поезія як мислення. «Дніпро», 1990, № 3; Naydan M.M. Anamnesis in the Poetry of Lina Kostenko. «Canadian Slavonic Papers», 1990, vol. 32, N 2; Smyrniv W. Authorial Comments in Lina Kostenko’s «Skifs’ka Odisseia». Там само; Struk D. The How, the What and the Why of «Marusia Churai»: A Historical Novel in Verse by Lina Kostenko. Там само; Znayenko M.T. Restoration of the Self through History and Myth in Lina Kostenko’s «Marusia Churai». Там само; Pachlovska O. Il concetto di tempo e di storia nella poesia di Lina Kostenko. «Ricerche Slavistiche», 1992—93, 2, vol. 39—40; Nieuwazny F. O poezji ukrainskiej: od Iwana Kotlarewskiego do Liny Kostenko. Bia»ystok, 1993; Кошарська Г. Творчість Ліни Костенко з погляду поетики експресивності. К., 1994; Її ж. Ще один підхід до поезії Ліни Костенко. «Слово і час», 1996, № 8—9; Панченко В. Поезія Ліни Костенко. Кіровоград, 1997; Клочек Г. Історичний роман Ліни Костенко «Маруся Чурай». Кіровоград, 1998; Galeazzi P. «Neve a Firezne» di Lina Kostenko, osmosi storica di due mondi culturali. В кн.: Calvi L., Girando G. (eds.). L’Ucraina del XX secolo. Padovo, 1998; Жулинський М. Лицарство Духа: Про творчість Ліни Костенко. «Вітчизна», 2000, № 3—4; Краснова Л. Поезія Ліни Костенко: Посібник для вчителів. Дрогобич, 2001; Овдійчук Л. Вивчення творчості Ліни Костенко в школі. Тернопіль, 2002; Барабаш С. Поетична історіософія Ліни Костенко: безсмертя Духу. Кіровоград, 2003; Кулаковський О. Ліна Костенко: Нарис творчо-світоглядної біографії. Х., 2004; Карпенко Ю., Мельник М. Літературна ономастика Ліни Костенко. Одеса, 2004; Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних: Матеріали круглого столу 18 березня 2005 року в Києво-Могилянській академії. К., 2005; Х., 2006. І.М. Дзюба.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Костенко Ліна Василівна» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
