КОСТЕЛЬНИК Гавриїл Теодорович (15.06.1886—20.09.1948) — священик, церк. і громад. діяч, богослов, публіцист, письменник-зачинатель сучасної літератури бачванських русинів. Д-р філософії (1913), проф. (1920). Н. в с. Руський Керестур у Пд. Угорщині (нині село в Сербії) в сел. родині греко-католиків. Ди-
тинство провів у рідному селі, що було осередком нац. життя бачванських українців — нащадків русинів, які переселилися з Карпат до Бачки — низовини в межиріччі Дунаю і його прит. Тиси. Здобувши початкову освіту в сільс. школі, навч. в м. Загреб (нині столиця Хорватії): спочатку — в г-зії, згодом — у малій греко-катол. семінарії. З юних років займався літ. діяльністю, звертаючись у своїх творах — поезіях, оповіданнях, драмах — до образів земляків і рідного краю. 1904 опублікував написаний на місц. діалекті вінок сонетів «З мойого валала» («З мого села»), ставши автором першої книжки оригінальної поезії бачванських русинів. Виділяючись особливими здібностями й успіхами в освоєнні наук, здобув право навчатися на богословському ф-ті Львів. ун-ту. Від 1907 почав наполегливо опановувати літ. укр. мову. Закінчивши 1911 Львів. ун-т, продовжив навчання на філос. ф-ті Фрайбурзького катол. ун-ту (Швейцарія), де 1913 захистив докторську дис. на тему: «Про основні принципи пізнання». Цього ж року прийняв духовний сан і, оселившись у Львові, розпочав душпастирську діяльність. Від 1915 викладав у середніх школах основи християн. віровчення. Написав першу історію бачванських русинів — «Хроніку Руського Керестура» (1915). Від 1920 займав посаду проф. Греко-католицької духовної семінарії у Львові. Водночас з цього ж року (і до 1929) редагував церковно-сусп. щомісячник «Нива», навколо якого гуртувалися «орієнталісти» — прихильники візант. традиції в реліг. житті українців. 1923 ініціював створення при семінарії Українського богословського наукового товариства з друкованим органом «Богословія». Не пориваючи зв’язків із земляками, дбав про розвиток їхньої освіти. Склав і видав «Граматику бачвансько-руской бешеди» (1923). Від 1928 обіймав посаду проф. Греко-католицької богословської академії у Львові. Однак після публікації цього ж року статті «Спір про епіклезу між Сходом і Заходом» здобув репутацію послідовного критика сх. політики Ватикану та відповідних спроб Ватикану
латинізувати унійну церкву і невдовзі (1930) втратив посади редактора часопису і професора академії. За підтримки митрополита А.Шептицького продовжував душпастирську і катехитичну діяльність. Стежив за подіями в УСРР. У статті «Більшовицька інквізиція» (1930) писав, зокрема, що «всі історичні інквізиції бліднуть супроти більшовицької інквізиції. Доки вона не стала дійсністю, ніхто в Европі не був би повірив, що в наших часах можливий такий розклад духової культури, таке диктаторське винищування моральности, така демонічна тиранія, таке систематичне гноблення сотень міліонів підданих, таке варварство». В цій же статті він констатував, що «в більшовицькому царстві тільки віра володіючої партії має всі права, а всі інші віри засуджені на загибіль». У різні роки опублікував низку богословських і філос. праць, написаних лат., нім. й укр. мовами, зокрема: «Християнство і демократизм» (1918), «Границі демократизму» (1919), «Три розправи про пізнання», «Християнська апологетика» (1925), «Психологія віри» (1926), «Засада тотожності» (1929), «Становище і походження людини» (1936) та ін. Публікував критичні статті про творчість класиків укр. і польс. літератур. Був одним з авторів «Української загальної енциклопедії» (3 т., 1930—33). Після приєднання Зх. України до УРСР (див. Возз’єднання українських земель в єдиній державі) рад. власті одразу ж почали втілювати в життя план з ліквідації Української греко-католицької церкви. Кандидатуру К., зважаючи на особливості його стосунків з Ватиканом, було обрано на роль лідера руху «Геть від Риму» й ініціатора перетворення унійної церкви на автокефальну православну (див. Автокефальна церква, Православ’я). Однак К. відмовився співпрацювати з властями, за що поплатився життям свого сина Богдана, страченого з початком німецько-рад. війни 1941—45 (див. Велика вітчизняна війна Радянського Союзу 1941— 1945) 25 червня 1941 за наказом начальника Львів. обласного управління НКВС УРСР.
Під час гітлерівської окупації в числі 45 відомих укр. політ., церк., громад. і культ. діячів входив до складу Української національної ради (це був єдиний представницький орган нас. Галичини, діяльність якого впродовж лип. 1941 — лют. 1942 була дозволена гітлерівцями). Як член митрополичої капітули УГКЦ брав активну участь у засіданнях архієпархіальних соборів, поєднував виконання обов’язків настоятеля Преображенської церкви і катехита Академічної гімназії у Львові. Позитивно поставився до формування д-зії СС «Галичина», до лав якої вступили двоє його синів. Після повернення Червоної армії (див. Радянська армія) до Львова за дорученням митрополита А.Шептицького увійшов до складу офіц. делегації УГКЦ, яка, намагаючись відвернути репресії проти унійного духовенства, 21— 28 груд. 1944 відвідала Москву, де провела переговори з представниками рад. уряду й кер-вом РПЦ (див. Московський патріархат). У квіт. 1945 після здійснених спецслужбами СРСР арештів митрополита Й.Сліпого та ієрархів УГКЦ погодився очолити Центр. ініціативну групу з об’єднання УГКЦ з РПЦ, до якої також увійшли священики А.Пельвецький та М.Мельник. 22 лют. 1946 у Воздвиженській церкві Києво-Печерської лаври був урочисто переведений у православ’я. 8—10 берез. 1946 головував на неканонічному Львівському соборі Української греко-католицької церкви, який ухвалив скасування Берестейської церковної унії 1596 й возз’єднання УГКЦ з РПЦ. Помер від куль убивці, який стріляв у нього неподалік від Преображенської церкви, коли той повертався додому після ранкового богослужіння. Злочинець, згідно з офіц. версією слідства, відразу після замаху наклав на себе руки, за ін. даними, — був знищений пострілами з автомобіля, що стояв обабіч. Ким був злочинець, слідство не встановило, і це питання донині лишається відкритим. Рад. пропаганда тим часом проголосила, що вбивцею К. є член Організації українських націоналістів В.Паньків, і поклала відповідальність за організацію й здійснення злочину на укр. націоналістів та «аген-
219 КОСТЕЛЬНИК
Г.Т. Костельник.
220 КОСТЕНЕЦЬКИЙ
тів Ватикану». Провід ОУН спростував ці обвинувачення. Документальні джерела, що є нині в розпорядженні істориків і що стосуються цієї справи, засвідчують, однак, те, що рад. керівництво було реально зацікавлене у фізичному усуненні надто поінформованого про підготовку і проведення «возз’єднавчого собору» священика. Похований у м. Львів. Тв.: Більшовицька інквізиція. «Діло», 1930, 26, 29, 30 квіт., 1 трав.; Світ як вічна школа: Фільософічні розважання. Львів, 1931; Чому я став українцем? «Діло», 1935, 15—16, 18— 20 жовт.; Вибрані твори. К., 1987. Літ.: Діяння Собору греко-католицької Церкви у Львові 8—10 березня 1946. Львів, 1946; Західня Україна під большевиками. IХ.1939—VI.1941. Нью-Йорк, 1958; Львівський Церковний Собор. Документи і матеріали. 1946—1981. Львів, 1984; Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріали, т. 1 (1939—1953). К., 1995; Україна в минулому, вип. 7. К.—Львів, 1995; Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава, 1939—1950. Львів, 2005; Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939—1944 рр.). К., 2005; Ліквідація УГКЦ (1939— 1946). Документи радянських органів державної безпеки, т. 1—2. К., 2006; Дашкевич Я. Постаті. Нариси про діячів історії, політики, культури. Львів, 2007. Н.С. Рубльова.
В.Г. Костенецький. Портрет роботи художника Дж. Доу. 1820-ті рр.
КОСТЕНЕЦЬКИЙ Василь Григорович (точна дата народження невід., у джерелах указуються роки від 1766 до 1772, найвірогіднішим вважається 1769 — п. 19(06).07.1831) — військ. діяч, генерал-лейтенант (1826). Н. в родовому маєтку в с. Вирівка (нині село Конотопського р-ну Сум. обл.). Належав до козацько-старшинського роду (див. Костенецькі), до тієї його гілки, що починається з Осипа Костенецького на прізвисько Воловатий, сотника Коропської сотні. У трав. 1786 закінчив Артилер. та інженерний шляхетський кадетський корпус. У чині штик-юнкера призначений до 2-го Канонірського полку. Бойове хрещення отримав у роки російсько-турецької війни 1787—1791. Мав неабияку фізичну силу, за що отримав прізвисько «Василь Великий». Відзначився під час штурму Очакова 1788. До кінця війни був у діючих військах: учасник штурму фор-
тець Гаджибей (турец. фортеця на тер. сучасного м. Одеса) та Бендери (нині місто в Молдові; див. Тягиня). 1795 призначений командиром артилер. роти у новосформованому Чорномор. артилер. батальйоні, наступного року — командиром новоствореної роти кінної артилерії. 1798 отримав чин полковника і був призначений командиром 5-ї, а згодом — 3-ї піх. роти лейб-гвардії артилер. полку. Від 1800 — командир лейб-гвардії кінно-артилер. роти. Учасник військ. дій Третьої (1805—06) та Четвертої (1806—07) антифранц. коаліцій. За вдалі дії в битві при Аустерліці 1805 нагороджений орденом св. Георгія 4-го класу. 1807 відзначився в боях під Гейльсбергом (нині м. Лідзбарк-Варміньскі, Польща) і Фрідландом (нині м. Правдінськ Калінінградської обл., РФ). 1808 отримав чин генерал-майора. 1811—12 — командир 2-ї та 4-ї резервних артилер. бригад. Під час Війни 1812 командував артилерією 6-го піх. корпусу. За відвагу під час Бородінської битви 1812 нагороджений орденом св. Георгія 3-го класу та позолоченою шпагою з написом «За храбрость». Відзначився також в ін. битвах Війни 1812 та закордонного походу рос. армії 1813—14, зокрема: при Тарутиному (нині село в Калузькій обл., РФ), Малоярославці (нині місто в РФ), Красному, Калиші (нині місто в Польщі), Люцені, Бауцені, Дрездені, Кульмі, Лейпцигу (всі нині міста в Німеччині), Страсбурзі, Парижі (обидва
міста у Франції). Не раз був поранений. Від 1814 командував артилерією 3-го, а з 1817 — 4-го корпусу. 1820 був вимушений піти у відставку. Жив то в СанктПетербурзі, то в родових маєтках у Вирівці й Конотопі. Під час грудневих подій 1825 (див. також Декабристів рух в Україні) був при імп. Миколі І. 1826 пожалуваний чином генерал-лейтенанта. 1831 відкликаний з відставки і призначений начальником артилерії Кавказ. армії. Прибувши до С.-Петербурга, в якому була епідемія холери, захворів і невдовзі помер. Нагороджений також орденами св. рівноапостольного кн. Володимира — 4 та 2-го ст., св. Анни — 3, 2 та 1-го ст. і діамантами до хреста цього ордена, хрестом ордена св. Іоанна Єрусалимського; хрестами прусських орденів «Pour le Mеrite» (франц. «За заслуги») і Червоного Орла 2-го ст., австрійс. орденом Леопольда 2-го ст. Літ.: Император Александр I и его сподвижники в 1812, 1813, 1814, 1815 годах. Военная галерея Зимнего дворца, т. 2. СПб., 1845; Костенецкий Я.И. Василий Григорьевич Костенецкий. «Русская старина», 1875, № 2; Глинка В.М., Помарнацкий А.В. Военная галерея Зимнего дворца. Л., 1981; Галайко В.М. Ему вечно хотелось сражаться: Историческо-документальная повесть. М., 1990; Словарь русских генералов, участников боевых действий против армии Наполеона Бонапарта в 1812—1815 гг. В кн.: Российский архив: Сборник, т. 7. М., 1996. Є.В. Ромінський.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОСТЕЛЬНИК» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
