ОСЬОВИЙ ЧАС — доба якісних трансформацій соціокульт. системи при переході від ранніх до розвинутих цивілізацій. За ясперсівською традицією (див. К.Ясперс) розглядається в суто духовній площині. Ідейні зміни, що передували йому, фіксуються вже в давньоєгип. текстах, в яких відображене почуття відчаю усамітненої людини, що втратила зв’язок із космосоціальним (саме в такій його первинній нерозділеній єдності) цілим під час суспільно-істор. катастрофи. У пізніх гімнах «Рігведи» та давньоєгип. портреті, особливо ж у спробі фараона Ехнатона (Аменхотепа IV) здійснити всупереч традиціям Єгипту масштабну релігійно-соціальну реформу, передчувалося наближення нової доби. К.Ясперс пов’язував О.ч. з ідейно-світоглядними зрушеннями, що мали місце в центрах випереджаючого розвитку людства (Греція, Палестина, Іран, Індія та Китай) між 8 та 3 ст. до н. е. Тоді одночасно діяли «вчителі людства» (Піфагор, Сократ, Платон, Арістотель, Ієремія, Заратуштра, Гаутама Будда, Лао-цзи, Конфуцій), які висунули персоналістичні цінності та постулювали кінцеву причетність кожної конкретної людини до трансцендентно-сакральної першооснови буття — Логоса, Яхве, Брахми, Дао. Відповідно до цього усвідомлення самоцінності людської особистості розкривалося в якісних змінах у літературі та мистецтві. Зокрема, авторська лірика розквітає в Давній Греції (Алкей, Сапфо, Анакреонт) та Палестині (псалми, особливо пов’язані з ім’ям царя Давида), дещо пізніше — у буддійських колах Індії («пісні ченців» та «пісні черниць») і в Китаї доби Чжаньго (Цюй Юань). В образотворчому мист-ві спостерігаємо утвердження (особливо в греків, а потім — й у римлян) портретного жанру, менш виразно репрезентованого в ін. центрах О.ч. О.ч. відповідав, за К.Ясперсом, переходу людства від першої, ранньокласової стадії роз-
витку сусп-в, до другої, традиційної (станово-класової), яка характеризується якісно вищим рівнем самосвідомості та можливостей самореалізації особи в різних сферах життєдіяльності за умов порушення однозначної кореляції між соціальним, політичним та економічним статусами індивіда. Найвиразніше й найповніше цей процес реалізується за умов катастрофічної загибелі однієї ранньоцивілізованої системи і формування на її руїнах якісно ін. цивілізації — вторинної, «другої серії» у тойнбіанській термінології. Саме це бачимо в Егеїді після розпаду критомікенської цивілізації та вторгнення дорійців; в Індії, де вторгненню індоаріїв передував крах харапської цивілізації долини р. Інд; у Пн. Китаї, де послаблена внутр. кризою шан-іньська цивілізація впала жертвою чжоусців, які незабаром сформували власну соціокульт. систему. Внаслідок бурхливих трансформацій у зазначених регіонах на серед. 1 тис. до н. е. виникають антична (початково як давньогрецька), давньоєврейська (іудейська), давньоіранська (зороастрійська), давньоіндійська (індуїсько-буддійська) та давньокитайська (конфуціансько-даоська) соціокульт. системи, з яких вийшли вищі релігії (не лише буддизм, християнство та іслам, а також зороастризм, іудаїзм, джайнізм, індуїзм, даосизм і конфуціанство), що стали основою великих цивілізацій останніх 2-х тисячоліть. О.ч. у його ясперсівському розумінні варто зіставити з глобальними техніко-технологічногосп. змінами, що охопили смугу давніх цивілізацій від Егеїди до Китаю між серединами 2 та 1 тис. до н. е. Тех. прогрес не зводився лише до поширення чорної металургії, а мав системний характер. Модернізація знарядь с.-г. праці і ремісничого обладнання, верстатів не була прямим наслідком поширення заліза. На Близькому й Середньому Сході вона в більшості випадків навіть передувала йому, а в Середземномор’ї, Індії та Китаї проходила одночасно з масовим оволодінням залізоробною справою. Цей технологічний пе-
реворот в усіх давніх цивілізаціях завершується на серед. 1 тис. до н. е., тобто за О.ч. Принципова відповідність між зрушеннями в техніко-технологічній та релігійно-філософській сферах не була випадковою. У соціально-екон. плані феномен О.ч. пов’язаний із виникненням автономних щодо державних форм власності і становленням у провідних містах товарно-ринкових відносин, у суспільно-моральному — із визнанням за людиною права стати в опозицію до освяченого авторитетом предків і релігією світогляду або навіть виступити з відкритим засудженням можновладців, як пророки Ізраїлю та Іудеї. Тоді ж у субтропічній смузі Старого Світу завершився процес трансформації ранньокласових сусп-в у цивілізації традиційного типу. З О.ч. пов’язані й процеси створення світ. імперій та виникнення світ. релігій. Прообразами пізніших імперських структур О.ч. були д-ви Саргона Аккадського та III династії Ура у Дворіччі, тим більше — давньоєгип. Нове царство. Проте безперервна лінія імперського розвитку розпочинається з часу оволодіння чорною металургією (масове вир-во якісної зброї) в цивілізаційній смузі від Середземномор’я до Китаю. На Бл. Сході цей процес у 6 ст. до н. е. завершився утворенням перської імперії Ахеменідів. Дещо пізніше подібні імперії виникають в Індії та в Китаї. З цього часу імперська структура стає в більшості цивілізованих регіонів нормою стабільного життя. Духовно-культ. зрушення О.ч., як і утворення великих і відносно стабільних д-в імперського типу зі строкатим у культурно-мовному плані населенням, істотно позначилися на етнічному процесі. У межах великих д-в відбувалися змішання, культ. синкретизація та мовна нівеляція людей, різних за етнічним походженням. Останні віч-на-віч стикаються з такими проблемами буття у світі, на які в їхніх національно-реліг. традиціях продуктивних відповідей не було. За таких умов створюються світові, космополітичні релігії. Саме вони знайшли ті форми розв’язан-
ня світоглядних питань, які виявилися однаково придатними для сприйняття представниками всіх сусп. прошарків. У їх межах постав оптимальний синтез чуттєво-образного, раціонально-логічного та містико-символічного, який ми спостерігаємо в християнстві, ісламі та буддизмі. Соціально-політичні та релігійнокультурні фактори сприяють розмиванню етнічних бар’єрів і переоформленню етнічної свідомості. Поняття підданства та реліг. належності часто-густо набувають більшої ваги, ніж етнічне і родове походження. Люди насамперед ідентифікують себе з політ. та конфесійними реаліями, а також із причетністю до певного соціального стану, що в деяких випадках (касти в Індії) стає найістотнішим. Макроетнічні спільності складаються на основі макрополіт. та конфесійної єдності. Периферійні відносно найпросунутіших регіональних цивілізацій етноси долали межу між ранньокласовим та станово-класовим сусп-вами за наявності імпульсів із боку розвинутіших сусідів, так що за деяких обставин доба ранньокласових відносин минала впродовж 2—3-х століть. Заг. тенденція полягала в тому, що не повністю розвинуті ранньокласові структури прискореними темпами трансформувалися в традиційні (станово-класові), а вищі релігії накладалися на варварські духовно-культ. форми, синтезуючись із ними. (Подібне, зокрема, мало місце в перші століття історії Київської Русі.) О.ч. маємо розглядати як найважливішу віху в історії доіндустріальних цивілізацій. Свідомість і воля окремих особистостей дедалі більшою мірою визначають істор. трансформації. Такий стан речей стихійно позначився на підходах учених до різних істор. епох. Якщо провідні етнологи та археологи виходять у своїх дослідженнях із провідної ролі об’єктивних соціокульт. законів та технологічного поступу, то при розгляді подій О.ч. й доби традиційних цивілізацій, тим більше — з епохи Відродження та Реформації, дослідники використовують здебільшого культурно-світоглядні пояснення.
Літ.: Ясперс К. Смысл и постижение истории. М., 1990; Чубаров В.В. Ближневосточный локомотив: Темпы развития техники й технологии в Древнем мире. В кн.: Архаическое общество: Узловые проблемы социологии развития. М., 1991; Померанц Г. Лекции по философии истории. М., 1993; Тойнбі А.Дж. Дослідження історії, т. 1—2. К., 1995; Павленко Ю.В. Человек и власть на Востоке. В кн.: Павленко Ю.В. История мировой цивилизации: Философский анализ. К., 2002. Ю.В. Павленко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ОСЬОВИЙ ЧАС» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
