ОСТАРБАЙТЕРИ (нім. die Оstarbeiteren — «східні робітники») — таку назву (поряд із назвами «цивільні росіяни», «радянські росіяни») нацистські чиновники вживали щодо багатонац. групи цивільних робітників (не німців), вивезених з окупованих територій СРСР, які до 1939 входили до складу СРСР, чітко позначаючи таким чином їхнє відмінне від ін. іноз. робітників у Третьому райху соціально-правове становище. Робітники із Західної України (дистрикту «Галичина»), Зх. Білорусі, країн Прибалтики перебували в Райхові в ін. політ. статусі. Більшість О. були доставлені на територію нацистської Німеччини та її союзників примусово. Третина О. працювала в сільс. госп-ві, 45 % — у пром-сті, причому в деяких галузях і на окремих підпр-вах відсоток робітників із СРСР був ще більшим: частка О. на підпр-вах видобувної пром-сті становила 60 %, на металургійних підпр-вах — 52, у хімічній пром-сті — 36, на буд-ві — 23, на транспорті — 52 %. Щоб відрізняти О. від ін. іноз. робітників, їх зобов’язали носити на верхньому одязі розпізнавальний знак «ОST», так само як робітники польс. національності з Генеральної губернії на одязі мали літеру «Р». На 30 вересня 1944 заг. кількість О. становила 2 461 163 особи, а за весь період Другої світової війни було залучено до роботи 2 775 000 О. (із заг. кількості 8 435 000 іноз. робітників). В цих
даних не врахована кількість робітників, які відбували покарання в концентраційних і штрафних таборах Третього райху, кількість померлих і відправлених додому за станом здоров’я. За статево-віковим складом серед О. був найбільший відсоток жінок — 51 %, найбільша кількість неповнолітніх — майже 41 % серед чоловіків і 60 % серед жінок. Осн. групи за етнічним походженням серед О. складали росіяни, українці, білоруси та крим. татари. Зафіксовані випадки, коли євреї з окупованої України, вербуючись на роботу в Німеччину, рятувалися таким чином від знищення. За обчисленнями «Цивільної комісії обліку жертв злодіянь німців на території СРСР», станом на 1 березня 1946 з України (у сучасних кордонах) було вивезено 1 759 719 робітників, які мали статус О., що становить 49 % від їх заг. кількості. Осн. положення стосовно використання «цивільних росіян» були викладені у т. зв. указах про остарбайтерів (Ostarbeitererlasse), підготовлених спец. комісією Головного управління імперської безпеки Німеччини і підписаних райхсфюрером СС Г.Гіммлером 20 лютого 1942. Вони передбачали контроль над їхніми працею, пересуваннями, дозвіллям і навіть статевим життям. О. утримували у спец. таборах (трудових таборах, таборах для О.) під суворою охороною і забороною залишати табір, окрім як для виходу на роботу. На вир-ві О. ізолювали від нім. населення і від решти іноз. робітників й земляківвійськовополонених. Обов’язковим було постійне носіння на верхньому одязі розпізнавального знаку. Заборонялося задоволення духовних потреб, відвідування церков та ін. установ культу. Зарплата остарбайтера становила не більше 50 % зарплати нім. робітника, і з неї вираховували кошти на утримання. Норми харчування О. були найнижчими серед ін. категорій іноз. робітників у Райху і в середньому становили 2283 калорії на день. Була розроблена спец. система нагляду й контролю за О., вони мали відмінну від ін. іноземців систему штрафних санкцій за трудові й політ. провини — від
тілесних покарань до відправки на кілька тижнів до штрафного (Arbeitserziehungslager) і концентраційного таборів. За статеві контакти остарбайтера з нім. жінкою — смертна кара для партнера і концтабір для партнерки. Упродовж війни законодавство щодо О. змінювалося. Наприкінці 1942 їм дозволили листуватися з рідними (надсилати 2 листівки на місяць), із листопада 1943 — виходити за межі табору з дозволу кер-ва, наприкінці 1944 модифікували знак «ОSТ» на знаки з нац. символікою для українців, росіян і білорусів, прирівняли норми харчування О. до норм ін. іноз. робітників. Після закінчення бойових дій в Європі 1945 більшість О. деякий час перебували у таборах переміщених осіб або ді-пі (англ. Displaced Persons; DPs). Згідно з міжнар. угодами між союзниками по антигітлерівській коаліції (СРСР, США та Великою Британією), ухваленими на Кримській конференції 1945 та Берлінській (Потсдамській) конференції 1945, повернення (репатріація) до СРСР було обов’язковим для всіх О. За даними Комісії у справах репатріації при РМ УРСР, на 1950 в Україні було зареєстровано 1850 тис. репатріантів, серед яких значна кількість колишніх О. Ті з них, хто не побажав вертатися до СРСР і зміг уникнути примусової репатріації, склали т. зв. 3-тю хвилю еміграції з України. 1946 Міжнар. військ. трибунал у Нюрнберзі (Німеччина) визнав нацистську практику вигнання та примусової праці іноземців як злочин проти людяності і грубе порушення норм міжнар. права. Проте питання визнання О. жертвами нацизму та їхнього права на компенсацію тривалий час перебувало поза межами міжнародно-правового та внутрішньодерж. регулювання. 1993 закінчилися переговори між об’єднаною Німеччиною та СРСР/РФ, що тривали з кінця 1980-х рр., про виплату гуманітарної допомоги колиш. примусовим робітникам із СРСР, для цього ФРН мала надати в розпорядження Фондів «Взаєморозуміння і примирення», які мали бути створені в Києві,
673 ОСТАРБАЙТЕРИ
674 ОСТЕЛЕЦЬКИЙ
Д.Є. Остен-Сакен.
Мінську (столиця Білорусі) та Москві, 1 млрд нім. марок. Указом № 453 КМ України від 16 липня 1993 було засновано Укр. нац. фонд «Взаєморозуміння і примирення», а також його регіональні представництва. Станом на 1 вересня 1999 гуманітарні виплати в Україні отримали 631 375 осіб, на що було виділено 377 407 тис. нім. марок. Доки існував СРСР, колишні О. не створювали власних громад. орг-цій. 1988 в Києві за ініціативи письменника і журналіста В.Литвинова та підтримки Рад. дитячого фонду ім. Леніна відбулася перша всесоюзна зустріч колиш. в’язнів нацистських концтаборів. Її учасники стали фундаторами створеної 1991 Укр. спілки малолітніх в’язнів нацистських концтаборів, а 1998 була створена Укр. спілка в’язнівжертв нацизму, яка є офіц. виразником інтересів і колишніх О. У березні 2000 ВР України ухвалила Закон «Про жертви нацистських переслідувань», де визначені правові, екон. й орг. засади держ. політики стосовно цієї категорії громадян, у т. ч. колишніх О., гарантовано їх захист і збереження пам’яті про їхні поневіряння та жертви. Під потужним міжнар. тиском у вересні 2000 у ФРН був створений Фонд «Пам’ять, відповідальність та майбутнє», в заснуванні й діяльності якого взяла участь не лише д-ва, а й пром. кола Німеччини. Завданням фонду стала виплата не гуманітарної допомоги, а саме компенсації колиш. примусовим робітникам. За результатами діяльності фонду, до червня 2007 (коли офіційно було завершено виплати) 1,6 млн людей у понад 100 країнах світу отримали загалом 4,37 млрд євро. В Україні Укр. нац. фонд «Взаєморозуміння і примирення» здійснив виплати 471 тис. претендентів, у т. ч. й колишнім О. або їхнім спадкоємцям, у розмірі 867 млн євро. Літ.: Першина Т. Фашистский геноцид на Украине 1941—1944. К., 1985; Herbert U. Fremdarbeiter: Politik und Praxis des «Ausl@nder-Einsatzes» in der Kriegswirtschaft des Dritten Reiches. Bonn, 1999; Коваль М.В. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939—1945 рр.). К., 1999; Spoerer M. Zwangsarbeit unter dem Hakenkreuz: Ausl@ndische Zivilarbeiter, Kriegsgefangene und H@ftlinge im Deutsche
Reich und im besetzten Europa 1939— 1945. Stuttgart—Mhnchen, 2001; Полян П. Жертвы двух диктатур: Жизнь, труд, унижения и смерть советских военнопленных и остарбайтеров на чужбине и на Родине. М., 2002; Гальчак С.Д. «Східні робітники» з Поділля у Третьому райху: Депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. Вінниця, 2003; Невигадане: Усні історії остарбайтерів. Х., 2004; Goschler C. Schuld und Schulden: Die politik der Wiedergutmachung fhr NS-Verfolge seit 1945. G`ttingen, 2005; Кравченко А., Батурин С. Українські невільники Третього райху (минуле і сучасність): Публіцистична хроніка. Львів, 2005; «...То була неволя»: Спогади та листи остарбайтерів. К., 2006; «Gemeinsame Verantwortung und moralische Pflicht»: Abschlussbericht zu den Auszahlungsprogrammen der Stiftung «Erinnerung, Verantwortung und Zukunft». G`ttingen, 2007; Пастушенко Т.В. Остарбайтери з Київщини: Вербування, примусова праця, репатріація (1942—1953). К., 2009. Т.В. Пастушенко, Т.С. Першина.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ОСТАРБАЙТЕРИ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
