НОГАЙСЬКА ОРДА, Мангитський юрт, Ногаї — пізня кочівницька д-ва, що об’єднала номадів нижнього Поволжя і Приуралля в умовах розпаду Золотої Орди. Виникла наприкінці 14 ст. — на поч. 15 ст. на чолі з беєм Едигеєм (Едиге, Едигю). Остаточно сформувалася в 40-х рр. 15 ст. за правління його сина Нурадина. Етнічний склад Н.о. (ногайці) мав початковим субстратом половецько-кипчацький компонент, які асимілював монгольські та ін. етнічні спільноти (Мангит, Киреїт, Найман, Китаї, Кангли, Оймаут, Буркут, Кунграт та ін.), що мігрували з Центр. Азії до Поволжя в 13 ст.; визначався належністю до кипчацької під-
484 НОГАЙСЬКА
групи тюркської групи алтайської мовної сім’ї. В ієрархії аристократичних родів чільне місце посідали представники роду Мангит, до якого належали основоположник Н.о. Едигей та його спадкоємці. Початкова назва населення і території Н.о. була «Мангитський юрт»; термін «Ногаї» вживався як політонім, що походив від іншого імені Едигея — Ноґай; трансформацією політоніма в етнонім населення Н.о. отримало етнічну назву «ногайці». Територія Н.о. охоплювала пн. Прикаспій, Приуралля і простягалася до Тури і Ками, від Волги до Іртиша, поширюючись на межиріччя Волги й Дону. До серед. 16 ст. Н.о. поділялася на 3 частини: центральну і 2 крила. Гол. орда, на чолі з правителем Н.о. — беєм, — кочувала в пониззі Волги, праве крило займало правобережжя («кримський берег») Волги, контрольоване другою особою в Н.о. — Нурадином. На чолі лівого крила стояв третій за значенням керівник (дигнитарій) — кековат (кейкуват), який контролював кочовища в межиріччі Емби та Уралу. Центром Н.о. вважалась зимова резиденція бея в м. Сарайчик (Сарайджук), що знаходилася в пониззі Волги, де був постійний орган управління — кара-дуван, на чолі з чиновником з однойменним титулом. Йому підпорядковувалася решта чиновників, що мали спеціалізовані адм. та канцелярські функції. Ускладнення соціально-політ. ладу Н.о. в 1-й пол. 16 ст. привело до появи четвертого дигнитарія — тайбуги. Ногайординські урядовці другого плану мали титули мурз і вважалися нащадками Едигея, вели генеалогію від його сина Нурадина. У серед. 16 ст. в результаті завоювання Рос. д-вою Поволжя відбувся розпад Н.о. 1557 бей Ісмаїл прийняв протекторат Москви, що поглибило розкол у ногайському сусп-ві. Першими від орди відокремилися улуси 6-ти дітей колиш. бея Ших—Мамая, їхнє улусне населення склало окрему Алтаулську орду, що зайняла басейн р. Емба (Джемба). На її основі склалася Джембуйлуцька орда (ембулуки; див. Джамбуйлуцька орда), котра по-
чатково перебувала в тісному контакті з казахськими ордами. Бл. 1554 фіксується ін. субетнічна група ногайців — єдисанці (джетисан; див. Єдисанська орда), що розташувалася в пониззі Волги. Унаслідок подальшого дроблення Н.о. відокремилися Мала Ногайська орда на чолі з Казимурзою (Казиїв улус, казиївці), що перейшла на кочування до Пн.-Зх. Кавказу (між Азовом і Кабардою), потрапивши під владу Кримського ханату; упродовж 17 ст. на її основі сформувалася Кубанська орда з центром у м. Копил (нині м. Слав’янськ-наКубані у Краснодарському краї, РФ). На зламі 16—17 ст. залишки осн. складу Н.о. виступають під етнонімом Велика Ногайська орда (великі ногаї); на їх основі протягом 17 ст. складається субетнічна група єдичкульців (єдички; див. Єдичкульська орда). Решту етногр. груп ногайців Поволжя склали карагаші, кундровці, юртівські, астраханські татари. Протягом 20—30-х рр. 17 ст. територію Н.о. завоювали калмики. Більшість субетнічних груп, сформованих у результаті її розколу, ввійшли до складу Калмицького ханату, що перебував під протекторатом Москви. Значна частина ногайців різних груп в останній третині 16 і 2-й чв. 17 ст. мігрувала до Пн.-Зх. Причорномор’я, склала під владою Кримського ханату і Османської імперії окрему Буджацьку орду (див. Білгородська орда) з центром у с. Ханкішла (нині с. Удобне Білгород-Дністровського р-ну Одес. обл.). У 1-й третині 18 ст. відбулася міграція єдисанців, джембуйлуківців та єдичкульців до Пн. Причорномор’я. Після російсько-турецької війни 1735—1739 стабілізувалися межі розселення Єдисанської (степове межиріччя Дністра і Дніпра) та Джембуйлуцької (степове лівобережжя Дніпра до річок Кінська та Берда) орд. 1759 на південь від дніпровських плавнів і на лівобережжі р. Кінська оселена Єдичкульська орда. Разом з Буджацькою та Кубанською ордами вона перебувала під владою Крим. ханату. Під час російсько-турецької війни 1768—1774 причорномор. ногайці перейшли під протекторат Російської імперії (1770) і були
переселені рос. урядом до Пн.Зх. Кавказу (1771). Частина їх — відгалуження Єдисанської, Джембуйлуцької та Єдичкульської орд — 1790 оселена в Пн. Приазов’ї біля р. Молочна. Протягом 1801 —04 вони користувалися статусом окремого козац. війська. Після Кримської війни 1853—1856 приазовські ногайці мігрували до Туреччини. Традиційна економіка ногайських орд характеризувалася належністю до кочівницького господарсько-культ. типу. Більшість ногайців кочувала за меридіональним типом, з розподілом на весняні, літні, осінні та зимові кочовища; на півдні маршрутів кочування були зимівники — кишла. Соціально-екон. лад буджацьких і кубанських ногайців тяжів до осілості, переважало відгінне скотарство із застосуванням загінного типу використання пасовища і стаціонарних приміщень для утримання худоби. Практикувалося землеробство, вирощування ячменю, пшениці, проса, вівса, бахчі. Поширені промисли: виготовлення шкіряних виробів, художнє оздоблення килимів. Найголовніша літ. пам’ятка Н.о. — епос «Едиге», поширений серед багатьох тюркомовних народів. На сьогодні окремі етногр. групи ногайців проживають на території РФ: у Поволжі (Астраханська обл.) та на Пн. Кавказі (Краснодарський край, Адигея, Ставропольський край, Чеченська Республіка, Республіка Дагестан). Ногайська діаспора існує в Румунії (Добруджа), на Балканському п-ові та в Туреччині (вілаєт Конья), а також в Узбекистані й Афганістані. Ногайці вплинули на етногенез сучасних каракалпаків, башкирів, казахів, казанських і касимівських татар, татар-мишарів, литов. татар, крим. татар та ін. тюркомовних народів. За даними перепису населення 1989, в Україні на той час проживав 331 етнічний ногаєць. Літ.: Новосельский А.А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине XVII века. М.—Л., 1948; Сафаргалиев М.Г. Распад Золотой Орды. Саранск, 1960; Бачинский А.Д. Народная колонизация Придунайских степей в ХVIII — начале XIX вв.: Дис. … канд. истор. наук. Одесса, 1969; Його ж. Едисанские ногаи в степях Нижнего Побужья. В кн.:
Тези доповідей XV наукової конференції Інституту археології. Одеса, 1972; Кочекаев Б.-А.Б. Ногайско-русские отношения в XV—XVIII вв. Алма-Ата, 1988; Грибовський В.В. Ногайське козацьке військо: передумови і процес формування. В кн.: Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна XVIII—XIX ст., вип. 6. Запоріжжя, 2002; Трепавлов В.В. История Ногайской Орды. М., 2002; Грибовський В.В. Територія розселення і характер відносин причорноморських ногайців із землеробським населенням українського степового порубіжжя у період 1739—1768 років. В кн.: Козацька спадщина: Альманах Нікопольського регіонального відділення Науководослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України, вип. 2. Нікополь—Дніпропетровськ, 2005; Його ж. Ногайські орди Північного Причорномор’я у ХVIII — на початку XIX ст.: Дис. … канд. істор. наук. Запоріжжя, 2006. О.А. Бачинська, В.В. Грибовський.
хвіст — із золота, золоті медальйон та 2 персні з геммами, золоті амулети, срібні туалетні ложки рим. роботи. Поруч лежали тарілка і флакон та чашка із скла міллєфіорі. Одяг похованої був гаптований золотими платівками. Поховання датується кін. 1 ст. Воно належало аланській цариці та є одним із найбагатших сарматських поховань України. О.В. Симоненко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «НОГАЙСЬКА ОРДА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
