Нац. меншиною (Н.м.) вважається фізичний масив (група) людей некорінного
етнічного статусу, які живуть в сучасному для себе етносередовищі. Н.м. включає осіб, які мають громадянство і, за визначенням, не відіграють провідної ролі в сусп-ві, що зумовлює необхідність відстоювання політ. прав і забезпечення відповідного юрид. захисту. Н.м. поступається чисельністю ін. етнічним групам, але має достатньо сил для впливу на політ. ситуацію регіонів проживання. Прагнучи зберегти ідентичність етнічну, Н.м. створює спец. інституції, нац. культ. центри, освітні установи, ЗМІ тощо. Приналежність до Н.м. визначається суб’єктивно і не вимагає зворотного визнання етнічної групи, на відміну від приналежності до етнічної групи, яка є об’єктивною і визначається генетично. Формування Н.м. супроводжується етапом етнічного відродження (створенням нац. культ. т-в, освіт. центрів, активізацією істор. пам’яті); т. зв. мобілізацією етнічної групи, тобто переходом від елементарного задоволення мовних, культ., реліг. потреб до організованого захисту соціально-екон. інтересів Н.м. Наступним етапом розвитку Н.м. є «політизація етнічності» шляхом висунення політ. вимог, розробки політ. програм, створення відповідних партій політичних. Поняття Н.м. введене до теор. вжитку ідеологами австромарксизму у контексті опрацювання проблеми відносин між держ. й недерж. націями та розробки концепції національноперсональної (екстериторіальної) автономії. Ідеї австромарксизму продуктивно розроблялися в Росії С.Бубновим у контексті вирішення «єврейського питання». Національно-культурна автономія для рос. єврейства передбачала самоуправління єврейс. громади, нац. школу і свободу мови. Вона стала політ. платформою кількох політ. єврейс. партій. Російська соціал-демократична робітнича партія (більшовиків) протиставила ідеї національнокульт. автономії принцип національно-територіальної автономії. У програмі 1903 ідеалом майбутнього ладу була проголошена республіка, організована за принципом обласного «самоврядування для тих місцевостей, які від-
значаються особливими побутовими умовами і складом населення». Виголошувалися право населення отримувати освіту рідною мовою в створюваних за держ. кошт навч. закладах; запровадження рідної мови нарівні з державною в усіх місц. громад. і держ. установах; право на самовизначення за всіма націями, що входять до складу д-ви. Подальший розвиток більшовицької концепції вирішення нац. питання ґрунтувався на визнанні догми про те, що дотримання прав Н.м. може гарантувати тільки пролетарська революція. Під час національно-визвол. змагань проблема самовизначення нац. меншин та їхнього конституювання на постімперських просторах набула небаченої теор. та політ. гостроти. Тимчасовий уряд у Декларації від 3 березня 1917 скасував усі обмеження громадян за нац. ознакою, ухвалив ін. правові гарантії прав людини. Однак загальнодемократ. засади вирішення нац. питання не призупинили розвиток національновизвол. рухів. В основу вирішення нац. питання в Українській Народній Республіці були покладені теор. засади західноєвроп. соціал-демократії. Правові засади нац. політики в Україні були сформульовані під час Всеукраїнського національного конгресу (6—8 квітня 1917), резолюція якого зазначала, що одним із гол. принципів майбутньої укр. автономії в складі Рос. Республіки стане повне забезпечення прав нац. меншин, які живуть в Україні. Резолюція Всеукр. нац. конгресу «Про розширення складу Центральної Ради» (7 квітня 1917) проголосила квотний принцип представництва нац. меншин в уряді — 25 %. 8 серпня 1917 мандатна комісія доповіла про введення до складу Української Центральної Ради 104-х членів від рос. політ. партій, 50 — єврейс., 20 — польс., по одному — від молдован, німців, татар, білорусів, чехів, греків, болгар, менонітів. У створеному 17 червня 1917 уряді було передбачене секретарство з міжнац. справ, очолюване С.О.Єфремовим. 11 липня 1917 відбулося перше засідання Генерального секретаріату Української
331 НАЦІОНАЛЬНІ
332 НАЦІОНАЛЬНІ
Центральної Ради за участю представників нац. меншин. 25 липня 1917 секретарство з міжнац. справ було реорганізоване в секретарство охорони прав нац. меншин (очолив О.Шульгін). Принципово важливими були ухвали З’їзду поневолених народів (8—15 вересня 1917, Київ). Постанова «Про загальнодержавну та крайові мови» (15 вересня 1917) визначила статус російської як загальнодерж. в Рос. Федеративній Республіці й анонсувала вдосконалення законодавства щодо сфер застосування крайових мов. Постанова Ген. секретаріату УЦР (18 вересня 1917) ввела на теренах керованих ним укр. губерній українсько-рос. двомовність, заступникам ген. секретаря з нац. справ було надане право спілкуватися і вести діловодство мовами нац. меншин. III Універсал УЦР (7 листопада 1917) гарантував нац. меншинам право використання рідної мови при зверненні до держ. установ. Рос., єврейс. та польс. мови повинні були відображатися на нових держ. кредитових білетах та укр. грошах. Найзначнішим етапом у теор. та практичному опрацюванні нац. питання в УНР треба вважати ухвалення Закону Української Народної Республіки про національно-персональну автономію 1918. Закон «Про національноперсональну автономію» був включений до тексту Конституції Української Народної Республіки 1918. Великороси, євреї та поляки отримали національно-персональну автономію на підставі прямої дії Конституції, ін. громади могли скористатися цим правом, надіславши до Ген. суду УНР колективну заяву, підписану не менш ніж 10 тис. громадян УНР відповідної національності. Досягнення УЦР у вирішенні нац. питання не треба переоцінювати. Упродовж нетривалої історії УЦР досягнення лояльного ставлення Н.м. до конституювання нації української залишалося найгострішим політ. завданням укр. урядовців. Лідери деяких нац. громад виступили проти постанови УЦР про скликання Українських Установчих зборів. IV Універсал УЦР привітали лише поляки, хоча незадовго до цього
вони виявляли гостро негативну реакцію на III Універсал УЦР, що ліквідував велике польс. землеволодіння в Україні. З’їзд нім. колоністів Херсон. та Бессарабського округів (квітень 1918) висловився за те, щоб німці не приймали укр. громадянства. Позиція нім. громади та її активна зовнішньополіт. підтримка з боку нім. уряду впродовж 1918—21 надали визначального поштовху визріванню ідеї створення нац. адм.-тер. утворень. Відомо, що вже під час переговорів у Брест-Литовську нім. сторона домагалася визнання колоністів нім. емігрантами і, ґрунтуючись на цьому, вимагала права встановлення протекторату над рос./укр. німцями. Найбільш непримиренною була позиція рос. громади, яка не визнавала статусу Н.м. На нелояльне ставлення Н.м. до УЦР, як на вагомий чинник її політ. невдач, вказували Д.Дорошенко та В.Винниченко. Перший, зокрема, скептично висловився про ставлення Н.м. до закону «Про національно-персональну автономію», який, на його думку, «не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ущасливити, — з боку національних меншостей». Найбільшою ж перешкодою гармонізації міжетнічних відносин у добу УНР стала повсякденна практика міжнац. відносин, яка знала приклади держ. свавілля, починаючи від звільнення з держ. служби неукр. громадян та виселення їх за межі країни, репресій щодо рос. і польс. преси, закінчуючи стихійними єврейс. погромами. Реалізація теорії національно-персональної автономії стала політ. платформою держ. розвитку Західноукраїнської Народної Республіки. 19 жовтня 1918 прокламація УНРади (див. Українська національна рада ЗУНР) задекларувала намагання залучити нац. меншини до управління ЗУНР. Нац. меншини запропонували скерувати своїх делегатів до УНРади, передбачалося також надання їм національно-культ. автономії майбутньою конституцією. Відозва 1 листопада 1918 вказувала полякам, євреям та німцям на необхідність їхнього представництва в УНРаді, а та-
кож підтвердила рівноправність громадян незалежно від їхньої нац. та реліг. приналежності. Уряд Є.Петрушевича не приховував, що натомість очікував від Н.м. лояльності й визнання нової, укр. влади. 18 листопада 1918 УНРада ухвалила постанову про створення польс., єврейс. та нім. секретарств, 5 квітня 1919 було створене секретарство з єврейс. справ. Уряд ЗУНР сприяв утворенню Нім. нац. ради ЗУНР та Єврейс. нац. ради Сх. Галичини в Станіславі (нині м. Івано-Франківськ). Лідери ЗУНР розглядали їх як прообрази загальнонац. громад. орг-цій нац. меншин, через які останні мали в майбутньому реалізувати право національно-культ. автономії. Закони від 15 квітня 1919 «Про вибори (виборча ординація) до Сойму ЗОУНР» і «Про скликання Сойму ЗОУНР» передбачали обрання парламенту на основі заг., рівного, таємного, прямого, пропорційного права, який мав складатися з 226 послів (з яких — 33 поляки, 17 євреїв, 6 німців). Поляки, євреї та німці набули право вільного використання рідної мови у взаєминах з органами влади й управління. Закон 13 лютого 1919 «Про основи укладання шкільництва на ЗОУНР» дозволив відкривати нац. школи. У деяких місцевостях нац. меншини встигли скористатися наданим правом: у Станіславі, Тернополі, Стрию та Коломиї працювали єврейс. держ. г-зії, Станіславі — німецька. Відкриття польс. г-зій зірвалося через відмову польс. учителів скласти присягу на вірність ЗУНР. Про послідовну демократ. позицію ЗУНР в галузі вирішення нац. питання свідчила низка конституційних актів 1920—21, які не були реалізовані внаслідок поразки визвол. змагань. Втім, і в ній існували приклади невиправданого інтернування поляків, незаконних реквізицій, фізичних покарань, антисемітських виступів, закриття газети Єврейс. нац. ради, єврейс. погромів у Тернополі, Станіславі, Дрогобичі. Неоднозначним було ставлення до проблеми національноперсональної автономії в урядових колах гетьманату П.Скоропадського. 8 липня 1918 Рада
міністрів Української Держави скасувала чинність закону «Про національно-персональну автономію», внаслідок чого були ліквідовані великорус., польс. та єврейс. мін-ва. Чиновників їхніх підрозділів перевели до кадрового резерву. Газ. «Нова Рада» назвала скасування ухвал УЦР поверненням нац. справи до початкового періоду революції. Проте, проголосивши принцип надання рівнозначної допомоги всім громадянам незалежно від нац. приналежності, гетьманат зробив багато корисного в справі політ. дорослішання нац. меншин. За його сприяння були створені нова єврейс. партія, рос. нац. центр, проведений єврейс. санітарний з’їзд, всеукр. польс. з’їзд, відновлена діяльність чехословац. к-ту. 11—13 серпня 1918 відбулися вибори до Тимчасових єврейс. нац. зборів (що мали стати вищим представницьким органом Єврейс. нац. союзу). Реанімація низки ухвал УЦР відбулася за часів Директорії УНР. У «Зверненні до російської, єврейської і польської демократії на Україні» (листопад 1918) Директорія УНР проголосила відновлення принципів етнонац. політики УЦР та необхідність запровадження національно-персональної автономії. 24 січня 1919 відповідний закон гетьманату був скасований, ще до повернення до Києва був створений Відділ у справах нац. меншин на чолі із С.Гольдельманом. Втім, формальне відновлення правових гарантій прав нац. меншин не заперечувало їхнього нехтування насправді. Так, в УНР були заарештовані рос. правосл. ієрархи, порушувалися мовні права росіян, ігнорувалися вимоги поляків про надання їм права національноперсональної автономії. На цей час єврейс. громада мала оформлені вимоги і уявлення про форми їхнього втілення в УНР. 6 квітня 1919 секретаріат звернувся до Директорії УНР з доповідною запискою, в якій пропонував визнати Тимчасові нац. збори і Нац. секретаріат законодавчим і виконавчим органами єврейс. автономії до скликання Установчих зборів євреїв України; функції посередника у взаєминах між д-вою та автономією мав виконувати статс-сек-
ретар або гол. керуючий у справах єврейс. автономії (на правах міністра). Конфлікт між укр. та єврейс. проводом унаочнився в призначенні міністром єврейс. справ А.Ревуцького без узгодження його кандидатури з Єврейським нац. секретаріатом. Проте надалі плідна праця мін-ва стала основою закладання правових засад існування євреїв в УНР, зокрема умов єврейс. громад. самоуправління. До його компетенції зарахували реєстрацію актів громадян. стану, юрид. допомогу, представництво в державних і громад. орг-ціях, виконання яких покладалося на Громад. раду й Громад. управу. Логічним продовженням попередніх пошуків у галузі врегулювання взаємин укр. державності та нац. меншин стало законодавче обґрунтування основ мовної політики. 1 січня 1919 побачив світ закон «Про державну мову в УНР». На розвиток закону 24 січня 1919 був запроваджений наказ міністра освіти, який надав право національно розмежованим установам видавати документи мовами нац. меншин, зі свого боку, Рада народних міністрів Української Народної Республіки ухвалила закон «Про карну відповідальність за образу національної чести та достойності». У надзвичайно складних внутр. і зовнішньополіт. умовах Директорія УНР намагалася підтримувати дію задекларованих УНР демократ. свобод особи й народів. До складу уряду входило мін-во єврейс. справ (очолюване П.Красним). Конституційні проекти містили статті, що мали сприяти дотриманню прав Н.м. Верховний орган уряду УНР у вигнанні — Рада Республіки, — на думку її фундаторів, повинна була складатися з 67-ми депутатів, у т. ч. 6-ти євреїв, 2-х поляків і німця. В Україні натомість мало діяти Нар. представництво, на яке покладався нагляд за реалізацією права нац. меншин на національно-персональну автономію. Намагання заручитися широкою підтримкою нац. меншин втілювалися в законах «Про громадянство УНР», «Про встановлення Єдиної національнодержавної школи та про Статут єдиної школи» (1921) закордонного уряду УНР.
Утвердження рад. влади в Україні започаткувало новий етап в історії Н.м. За винятком єврейських, в Україні припинили своє існування нац. партії, і етнічні меншини, таким чином, втратили можливість формулювати й відстоювати на держ. рівні свої специфічні вимоги в галузі соціально-екон., політ. і культ. життя. Унаслідок внутр. міграцій відчутних змін зазнало становище селянських за складом етнічних груп, таких як німці, болгари, греки, чехи. Зокрема, численна група німців, депортованих на початку Першої світової війни царським урядом на сх. Рос. імперії, лише 1918—20 вернулася в залишені оселі, що були зруйновані або перейшли до нових власників. Інтенсивні міграційні процеси відбувалися в контексті польсько-радянської війни 1920, у місцях компактного розселення поляків на Волині. Значним був наплив біженців, переважно росіян, у Пд. Україну. Докорінно змінилося соціально-екон. обличчя Н.м. Унаслідок соціалістичних за змістом перетворень УЦР, Директорії УНР, а згодом — експропріаторської політики більшовиків росіяни втратили не лише керівну роль у держ. житті, а й екон. основу статусу великоросів. Друга за чисельністю етнічна меншина України — єврейська — унаслідок погромів і політики «воєнного комунізму» втратила економічно найпотужнішу частину своєї громади. У республіці залишилися практично найбідніші прошарки єврейс. спільноти, переважно містечкової, яка прискорено люмпенізувалася. Подальше збіднення громади стало ґрунтом значних соціальних суперечностей і проблем, живило емігрантські настрої, спотворювало екон. й культ. життя регіонів, де переважала єврейс. людність. Рад. земельна реформа вщент зруйнувала ідилію попереднього етапу історії поземельних відносин у місцях компактного розселення колиш. іноз. колоністів. Експропріаторська вакханалія, що охопила Україну на початковому етапі рад. буд-ва, призвела до огульного відрізання в етнічних громад засівних земель, пасовищ та угідь на користь укр. і рос.
333 НАЦІОНАЛЬНІ
334 НАЦІОНАЛЬНІ
земельних громад. Перерозподіл відбувався не на засадах соціальної справедливості: нац. меншини, як правило, втрачали найкращі ділянки, залишаючись господарювати на непридатних або малопридатних землях. У 1-й пол. 1920-х рр. екон. міць і пересічна заможність іноз. колоністів залишились у згадках, хоча їхнє матеріальне становище було кращим порівняно з укр. та рос. селом, яке ледь животіло. На 1921 відбувся перерозподіл національно-етнічного складу населення між містом і селом на користь останнього. При практично незмінній частці укр. сільс. населення 1920 питома вага росіян у селах зросла порівняно з 1917 від 18 до 46 %, євреїв — від 2,5 до 33,8 %, поляків — від 51 до 74 %. Стався повний злам попередньої моделі функціонування сусп-ва і міжнац. розподілу праці як його складової частини. На 1924 селянами були 95 % нім. і болг. громад, 85 — польс., 7 % — єврейської. Росіяни становили найчисельнішу етнічну меншину України, в її складі переважала міська людність Слобідської та Пд. України. Вони становили до 40 % робітн. класу великих міст Пд. України. 1918 КП(б)У, що налічувала 5 тис. членів, переважно складалася з етнічних росіян, російськомовних євреїв, поляків та українців. 1925 в ній перебувало 75 тис. осіб, проте етнічний склад залишався попереднім. Рос. громада України в соціальному відношенні була найбільш диференційованою серед етнічних меншин: міські і сільс. верстви в ній були майже рівними. 46 % росіян жили в селі. Мешкаючи відносно компактними масами в прикордонних р-нах Конотопської, Харків., Луган. округ, а також у Нижньому Подніпров’ї, вони в майбутньому склали основу населення Путивльського, Великописарівського, Чугуївського, Олексіївського, Велико-Теплівського та Сорокинського рос. нац. р-нів. Рос. селянство колиш. Слобожанщини за своїми соціально-екон. характеристиками мало відрізнялося від українського. 1926 воно становило 5,1 % селянства УСРР, компактно і дисперсно жило в 33-х з 40 округ республіки.
Євреї задовго до революції 1917 вели активні пошуки в галузі усвідомлення й презентації власних нац. інтересів і складали від 1/4 до 1/3 орг. прошарку всіх революц. партій. Значного розповсюдження в громаді набули соціаліст. ідеї. Єврейс. громада за нової економічної політики в значних обсягах постачала кадри як для більшовицької, так і для низки опозиційних їй партій. Єврейс. секції («євсекції»; див. Єврейські секції РКП(б), Єврейські секції КП(б)У), створені 1918, починаючи від 1921, стали складовою Агітпропу РКП(б) і були центром офіц. активності євреїв, виконуючи функцію «встановлення диктатури пролетаріату на єврейській вулиці». Незважаючи на вагоме представництво євреїв у лавах більшовицької партії та комсомолу, значно більшим політ. впливом на «єврейській вулиці» користувалися численні сіоністські партії та орг-ції. Орг. структура сіоністського руху в межах колиш. Рос. імперії мала такий вигляд: Алгемейн-сіоністи (ліберальне крило сіоністського руху); «Мізрахі» (орг-ція реліг. характеру); «Цеірей Ціон» (орг-ція сіоністського робітн. руху поміркованого соціаліст. напряму); «Поалей Ціон» (від 1923 — Єврейська комуніст. робітн. партія; близька до меншовиків сіоністська соціаліст. партія); «Гашомер гацоїр» (юнацька орг-ція); «Геголуц» (сусп. орг-ція, що опікувалася соціально-екон. проблемами підготовки єврейс. колонізації Палестини); «Тарбут» (культ. і просвітницька орг-ція для розвитку освіти на івриті) тощо. Переважна більшість соціаліст. єврейс. партій не перебувала на антирад. позиціях. Вони активно виступали за розбудову рад. системи і наповнення її справжнім демократ. змістом. Вістря політ. виступів єврейс. партій спрямовувалося проти влади більшовицької диктатури, яка стала ототожнювати себе з рад. владою. В цьому сенсі позиція сіоністів була послідовною і непримиренною, а осн. критика припала на «євсекції», які, на думку єврейс. політикуму, узурпували право висловлення інтересів єврейства в СРСР.
У 1-й пол. 1920-х рр. сіоністські орг-ції, незважаючи на переслідування уряду, виросли в досить значну і впливову політ. силу, яка була фактично всесоюзною орг-цією в підпіллі. Так, Геголуц розпався на ліве і праве крило, кожне з яких мало ЦК у Москві, респ. осередки — у Гомелі та Києві, а також підпорядковані їм окружні орг-ції. Орг. структура єврейс. партій і молодіжних орг-цій практично не відрізнялася від ВКП(б) та Всесоюзної ленінської комуністичної спілки молоді, вони так само скликали конференції і з’їзди, мали ЦК й мережу місцевих осередків окружного та районного рівнів. Повернення єврейс. біженців і відшкодування майнових збитків періоду єврейс. погромів стали значною сусп. проблемою. Справа надто ускладнювалася тим, що колишня смуга осілості була регіоном аграрного перенаселення, критичного сел. малоземелля, що стали основою зростання антисемітських настроїв. У цілому на поч. 1920-х рр. майнове становище та умови життя містечкового єврейства залишалися одними з найгірших серед етнічних меншин України — люмпенізовані прошарки становили щонайменше 60 % єврейс. людності України. Проблема виживання єврейс. меншини на поч. 1920-х рр. ускладнювалася катастрофічним зменшенням єврейс. с.-г. населення, знищенням під час погромів ряду найзаможніших єврейс. землеробських колоній. За переписом 1926, у 21 із 40 округ УСРР налічувалося 98 тис. селян-євреїв. Це стало причиною зростання в громаді, особливо серед молоді, революц. настроїв і підвищення їхньої громадян. активності, чому значною мірою сприяв антипогромницький рух. На початковому етапі рад. буд-ва для радикальної частини єврейс. сусп-ва внаслідок обмеженості соціальної бази рад. влади та нестачі кваліфікованих кадрів склалися найбільш сприятливі за всю історію єврейства умови для відповідної соціальної реалізації й участі в держ. житті. Цьому, зокрема, сприяло і входження більшості єврейс. комуніст. фракцій до складу КПУ на поч. 1921.
Поляки в межах України віками були третьою за чисельністю й другою за впливовістю етнічною меншиною. Національно-визвол. змагання польс. революціонерів, неодноразові спроби вибороти для Польщі держ. незалежність становили осн. зміст революційно-демократичного руху польс. меншини в Рос. імперії. Упродовж 1917—21 ідеї відтворення Речі Посполитої з включенням до неї етнічних укр. земель стали генератором непримиренних польсько-укр. і польсько-рад. суперечностей та озброєної боротьби, що негативно позначилися на характері подальших польсько-укр. взаємин по обидва боки держ. кордону. Польс. меншина на теренах УСРР змінила свій статус однієї з найбільш привілейованих у д-ві на практично повністю селянську. За переписом 1926, переважну її більшість становили селяни — мешканці 14 з 40 округ України, яких налічувалося 360 тис. Особливістю польс. селянства в зх. округах УСРР була дрібнонадільність. Більшість поляків проживала на Поділлі, Волині та Поліссі. На пд. вони були розпорошені і власних однорідних за складом людності населених пунктів не мали: лише в Одесі була невелика польс. громада. Правове становище польс. меншини в межах УСРР визначалося складними польсько-рад. взаєминами. Укладення Ризького мирного договору між РСФРР і УСРР та Польщею 1921 розпочало тривалу смугу міждерж. інтриг і дипломатичної боротьби за симпатії прикордонного населення, з одного боку, та упередженого ставлення до представників відповідної етнічної меншини — з другого. На поч. 1920-х рр. місцями концентрації німецького населення були Олександрійська, Мелітопольська і Бердянська округи Катериносл. губ., Херсон., Миколаїв. та Одеська — Одес. губ. Нім. населення в цих округах переважало за чисельністю ін. етнічні громади. За переписом 1926, селянами були 340 тис. німців. Колись квітучі нім. с.-г. колонії на поч. 1920-х рр. були відкинуті у своєму госп. та культ. розвиткові на багато десятиріч
назад. Працівники земельних і податкових органів, рад. та парт. орг-цій розглядали нім. колонії як осередки куркульського засилля. Унаслідок негативного ставлення місц. і центр. органів влади до спроб нім. колоністів самотужки відродити госп-ва, незацікавленості влади в їхньому відродженні, войовничої атеїстичної пропаганди нім. громади виявляли значний потяг до еміграції. Демографічні втрати через від’їзд з УСРР у 1922—24 становили щонайменше 8 тис. працездатних осіб. Лише штучне стримування еміграції перешкодило масовому від’їздові менонітів з країни. Нім. громада в 1-й пол. 1920-х рр. займала досить активну сусп. позицію, а її лідери пильно стежили за розвитком етнонац. політики більшовиків. За відсутності, фактичної заборони існування нац. політ. партій виразником колективної свідомості нім. громади стали с.-г. кооперативи, зокрема Союз голл. вихідців на Україні (СГВ) та с.-г. кооп. спілка «Колоніст». Жодна з ін. етнічних меншин республіки не отримала дозволу на утворення принаймні подібних орг-цій. Статут «Союзу південноросійських колоністів і громадян германської раси» був зареєстрований 26 січня 1921 в Таганрозі, а вже 9 лютого відбулися перші заг. збори орг-ції. Статут кооперативу, який став матрицею для орг. оформлення ряду нац. кооперативів, базувався на принципах інтегральної кооперації. З 2-ї пол. 1923 офіційно розпочала діяти нім. кооп. спілка «Колоніст», створена внаслідок об’єднання кількох нац. т-в взаємодопомоги німців Катеринославщини. На поч. 1924 спілка мала 12 відділень, 5264-х членів, що становило 70 % госп-в німців-колоністів регіону. Прояви неприхованого політ. екстремізму місц. органів виконавчої влади, постійне порушення законності та прав колоністів спонукали кер-во спілки поруч із вирішенням проблем госп. життя колоній чимдалі більше займатися правозахисною діяльністю. Основу діяльності рад. функціонерів в нім. середовищі становили дискредитація і ліквідація осередків нац. єднання. «Коло-
ніст» був підведений до необхідності саморозпуску вже в липні 1924. Замість нього були утворені 24 низові кооп. т-ва, що увійшли до складу заг. кооп. системи УСРР. Наприкінці літа — восени 1925 укр. уряд та ЦК КП(б)У організували проти СГВ потужну екон. і громад. кампанію, яка мала на меті знищення орг-ції. Реорганізація СГВ відбулася 1926. Менонітська громада вважала реорганізацію СГВ прийнятним компромісом на шляху збереження общини в Рад. Україні. Найбільш активні й непримиренні опоненти реорганізації емігрували до Канади. Ті ж, що лишилися чи не змогли емігрувати, прагнули віднайти відповідні точки опори для подальшого існування спільноти за нових політ. обставин. Намагання громади відновити діяльність правління СГВ у вигляді «Бюро з’їздів» не увінчалися успіхом. Менонітська спільнота виявилася дезорганізованою перед обличчям масованого натиску більшовизму, який уже на кін. 1920-х рр. досяг визначних успіхів у дезінтеграції менонітської єдності. Болгари на поч. 1920-х рр. суцільними масивами проживали на пд. України в сільс. місцевостях Одес. і Катериносл. губерній. До революції напрям їхнього госп. розвитку визначали високі (до 60-ти десятин на госп-во) норми землекористування, високотоварні городництво й садівництво. Болг. села менше, ніж сусідні єврейс. чи нім., потерпіли в роки світ. та громадян. воєн. Болг. меншина була селянською за своїм складом: селянами були 85 тис. болгар. Переважна більшість осіб грецької національності складала Маріупольську грец. громаду, що компактно проживала в Юзівській (згодом — Сталінській) та Маріупольській округах. На момент здійснення районування 1923, за відомостями укр. уряду, грец. населення республіки становило 92 560 осіб. Поч. 1920-х рр. став часом не лише госп., а й культ. занепаду грец. села. Незначною, попри територіальну близькість, була чисельність білорусів в УСРР. На пд. їхню більшість (13 тис.) становили
335 НАЦІОНАЛЬНІ
336 НАЦІОНАЛЬНІ
нащадки військ. поселенців і поміщицьких селян, вивезених туди наприкінці 18 ст. Білорус. села містилися на Миколаївщині в межиріччі Інгульця й Інгулу. У культ. відношенні їхнє населення практично не відрізнялося від довколишнього слов’ян. селянства. Більшість чеського населення України проживала на Волині, частково — на Поділлі. Чехи Житомирщини налічували трохи більше 4 тис. осіб, з них 3847 компактними масами мешкали в селі. Незначні їхні анклави розміщувалися в Херсон. та Катериносл. губерніях. 88 % чеської громади становило селянство, переважно заможне й середняцьке. Революц. зміни в Україні чеське населення зустріло насторожено. Реквізиції й розкуркулювання періоду «воєнного комунізму» призвели до різкого скорочення земельних наділів чеського селянства, погіршили його матеріальне становище. Деградацію чеських госп-в прискорив занепад хмелярства. Це відштовхнуло осн. масу чехів від рад. влади, надовго визначивши їхню політ. пасивність. Величезну проблему становила і відсутність їхньої нац. школи як такої. Гагаузи, вихідці з Балкан, компактно мешкали на пд. Бессарабії та в Приазов’ї, де їхня чисельність не перевищувала 1 тис. осіб. Вирішальну роль у збереженні специфіки побутового та госп. життя гагаузів відіграли законсервовані елементи сільс. общини з особливим станом великої патріархальної сім’ї. Винесені з Балкан традиції колективного самоврядування, общинного землекористування, кругової поруки та захисту членів громади становили вісь звичаїв і моральних норм, що забезпечували етнозбереження гагаузів у Буджаку. Екон. поступ гагаузького села відбувався в сприятливих умовах. Упродовж 1-ї пол. 19 ст. вони мали статус колоністів: особисто вільних землевласників із правом довічного спадкового користування наділом в 50—60 десятин землі на сім’ю. Про напрями розвитку соціальних процесів у їхньому середовищі до революції та протягом 1917—20 практично нічого не відомо. На початково-
му етапі рад. буд-ва вони розвивалися за тими ж напрямами, що й у середовищі ін. селянських за складом етнічних меншин. Зокрема, норма землекористування в гагаузькому селі була зведена до середніх показників регіону. Татарське населення розташовувалося головно в Донбасі та Приазов’ї. Це були переважно поволзькі татари, які працювали на копальнях і пром. підпр-вах Пд. пром. району. Матеріальний стан татар. мігрантів на поч. 1920-х рр. був нужденним унаслідок екон. кризи й безробіття. Живучи в невеликих робітн. селищах та пролетарських районах міст, татари зберігали замкнений спосіб життя, через мовні й культурні, зокрема конфесійні, відмінності практично не спілкувалися з навколишнім населенням. Міжнац. шлюби в середовищі татар. меншини були рідкісним явищем. На поч. 1920-х рр. татар. населення практично повністю було неписьменним як національною, так і двома найпоширенішими в УСРР мовами. Разом із сезонними робітниками татар. меншина налічувала бл. 12,5 тис. осіб. Більшість литовців потрапила на терени України в 1-й пол. 19 ст. після придушення польського повстання 1830—1831. Мешкали вони в містах Київ., Одес., Катериносл. та Донецької губерній. Їхня чисельність, за даними різних джерел, не перевищувала 10 тис. осіб. Специфічною рисою литов. громади УСРР була її рухливість. Латиші активно заявили про себе під час громадян. війни 1918—22. Більшу їхню частину становили бійці латис. д-зії, які після її розформування залишилися жити в Києві, Харкові, Катеринославі (нині м. Дніпропетровськ), Олександрівську (нині м. Запоріжжя), Миколаєві, Одесі, Кривому Розі, Каховці, Мелітополі. Вони були висококваліфікованими пром. робітниками, за політ. переконаннями — найактивнішою рушійною силою більшовицької влади в Україні, що брала участь не лише у воєнних діях на боці Червоної армії, а й у продзагонах, безпосередньо здійснюючи політику продрозкладки.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ УКРАЇНИ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
