НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ — духовна основа життєдіяльності нації, система соціокульт. координат, яка задає їй світоглядні та цілепокладаючі орієнтири, визначає ціннісні орієнтації. На побутовому рівні — відчуття й розуміння спільності істор. долі, усвідомлене сприйняття нерозривності генетичного зв’язку нації, д-ви, особи, власний ідеал народу, що є узагальненим (часто інстинктивним, підсвідомим) уявленням про призначення нації та її місце в навколишньому світі. На політ. рівні — система символів і вольовий імпульс, що виступають духовною основою нац. рухів і нац. самоідентифікації, стрижень нац. ідеології, політ. проект майбутнього нації. На теор. рівні — уза-
гальнена світоглядно-методологічна вихідна позиція в концепціях державотворення, нац. інтересу, нац. безпеки тощо. На пізнавальному рівні — гносеологічна конструкція, що відображає погляди визначних представників сусп. думки на процеси націєстановлення, державотворення, на місце й роль націоналізму. Н.і. не є ні доктриною, ні концепцією, а явищем духовноекзистенційного порядку. У найбільш узагальненому вигляді — це концентрований вираз прийнятного для сусп-ва гуманістичного ідеалу сусп. організації. Утім, ставити знак рівності між Н.і. та нац. ідеалом некоректно; порівняно з умоглядним ідеалом Н.і. більше орієнтована на життєві потреби. Філософія Н.і. — ґрунт, на якому відбувається самоідентифікація нац. спільноти, першооснова націоналізму як ідеології і політики. За своїм змістом Н.і. багатша за націоналізм, оскільки є плюралістичною й багатовимірною. Як духовний фундамент самопізнання й самоствердження нації Н.і. визначає осн. параметри сусп. буття і в цьому розумінні є онтологічним феноменом. В ідеалі Н.і. містить в узагальненому вигляді відповіді на питання — заради чого живе нація, яким ціннісним орієнтирам віддає перевагу, як реалізує свій творчий потенціал в оточенні ін. спільнот. Н.і. здатна виконувати різноманітні функції: етнотворчу, інтегруючу, ідентифікуючу, аксіологічну, державотворчу, футурологічну тощо. У процесі своєї об’єктивації вона проходить кілька стадій — від етнічної самоідентифікації людини через самовизначення окремих етнічних спільнот до усвідомлення цілісності соціуму й політ. значущості злагоджених зусиль. Динамізм — гол. риса життєздатності Н.і.; вона чутливо реагує на сусп. зміни, зациклення на вчорашніх гаслах і етнічних пріоритетах для неї згубне. Радикалізм і загострене відчуття ущемленості — ознака Н.і. в сусп-вах, що обстоюють своє право на самовизначення й виборюють власну державність. Здобуття державності, як правило, знімає напругу в міжетнічних відносинах і переносить Н.і. в площину технологічного проекту, спрямованого на захист нац.
інтересів і нац. безпеки. Світ. досвід свідчить, що найбільших успіхів досягали ті нації, які вкладали в поняття Н.і. раціонально-прагматичний зміст і розглядали її як ідею загальногромадянську. Поєднання в Н.і. інтелектуальних зусиль з нар. інстинктом, наявність у ній виразної ірраціональної компоненти ускладнює визначення категорійного змісту Н.і. і водночас робить її зручним об’єктом для ідеологізації й маніпулювання свідомістю. Багатовимірністю поняття спричинено безліч різнопланових формулювань Н.і. і дискусій навколо її змісту. Спроби міфологізації Н.і. (аж до її пошуків у пластах Біблії) супроводяться не менш активним намаганням надати їй інструментального звучання, перетворити на знаряддя досягнення певних політ. цілей. В Україні це найбільшою мірою стосується непродуктивного протистояння репрезентантів рос. та укр. національних ідей. Існує й виразна тенденція до заперечення конструктивного змісту Н.і., зображення її у вигляді застарілої ідеологічної схеми. Чималого поширення набули провіденційно-месіаністські підходи до з’ясування суті Н.і. Як духовно-екзистенційне явище Н.і. глибоко закорінена в пласти історії; міфи про «спільну спадщину», відчуття належності до Вітчизни простежуються в багатьох народів і можуть розглядатися як «протоідеї» етнічних спільнот. В Україні Н.і. впродовж століть уособлювала спонтанне прагнення бездерж. й розчленованого народу до збереження своєї етнічної самобутності. Відчуття єдності «землі Руської», яке сягає часів Київської Русі, в умовах польсько-катол. експансії трансформувалося в ідею повернення до «Володимирової спадщини» і неприйняття церк. унії. У ході національної революції 1648—1676 сформувалися зачатки укр. держ. ідеї, яка еволюціонувала від захисту «прав і вольностей козацьких» та козац. автономізму до ідеї створення укр. д-ви як спадкоємиці Київ. Русі. У 19 ст., після тривалого періоду нац. занепаду, укр. Н.і. сфокусувалася навколо прагнення «розкувати закованих» (Т.Шевченко), «не вмерти», «жити гідно, розви-
ватися успішно» (М.Грушевський). Мрія про життя «без хлопа і без пана» стимулювала ідеї солідаризму, з одного боку, і соціаліст. утопії — з другого. На поч. 20 ст. на перший план у Н.і. вийшли вимоги власної державності («своєї хати» та «своєї правди») і територіальної єдності України в її етногр. межах. Оскільки нац. прагнення українців у вирі революц. потрясінь лишилися нереалізованими, неминучою була поява радикалістсько-максималістських варіантів укр. Н.і. — з вимогами «України для українців», пропагандою вождизму, героїзацією терору, елементами ксенофобії. У такому трактуванні Н.і. не могла згуртувати навіть переконаних націоналістів, свідченням чого був розкол в Організації українських націоналістів. Поразка «інтегрального» укр. націоналізму виразно позначилася (не без впливу рад. пропаганди) на авторитеті Н.і. У рад. системі координат ставлення до неї, як і до націоналізму, було різко негативне; натомість культивувався нац. нігілізм. Відродження сусп. інтересу до Н.і. в Україні припадає на кін. 1980-х рр., коли її взяв на озброєння Народний рух України. Живий ланцюг від Києва до Львова, яким було відзначено річницю Акту злуки обох частин України в січні 1990, показав, що потенціал Н.і. не розтрачений і що вона здатна згуртовувати людей. Здобуття Україною незалежності відбулося на фоні заг. нац. пробудження, що засвідчили результати грудневого референдуму 1991. Втім, спроби спадкоємців ОУН відродити «національну ідею зразка 40-х років» успіхом не увінчалися. Самовизначення України здійснювалося не на основі національно-етнічної, а на базі національно-державницької парадигми; її громадянами стали всі, хто жив у той час в Україні. Діапазон підходів до трактувань Н.і. був, проте, досить широким. Домінувала етнічно орієнтована, обернута в минуле парадигма відродження, чим був зумовлений виразний присмак архаїки в тогочасних моделях самоідентифікації. Не лише націонал-радикали, а й націоналдемократи часто надавали Н.і. вузького, етногр. тлумачення,
наголошували на особливій ролі етнічних українців у державотворенні. Реакцією на ці перекоси стала активізація рос. націоналізму, що спричинило поглиблення поляризації в сусп-ві. Педалювання минулих — справжніх і уявних — кривд і образ посилило орієнтацію в бік мовного, традиційного націоналізму, перешкоджало виробленню громадян. моделі функціонування соціуму. А спричинене розколами в Нар. русі України падіння авторитету націонал-демократів зумовило черговий спад рейтингу Н.і. Неуспіх спроб знайти прийнятну для більшості соціуму «метанаціональну» ідею викликав у сусп-ві настрої розчарування в можливостях Н.і. як такої. Вони, зокрема, реалізувалися в сакраментальній формулі «національна ідея не спрацювала» і закидах на адресу представників політ. думки в їхній неспроможності «виробити» Н.і., прийнятну для більшості громадян. Навряд чи такі закиди справедливі. На відміну від держ. стратегії Н.і. не декретується згори, вона повинна визріти в надрах сусп-ва. Нинішній кризовий стан сусп. свідомості, обтяжений гострою поляризацією соціуму, амбівалентністю ціннісних орієнтацій, неоднозначною оцінкою рад. спадщини, не створює належних умов для кристалізації Н.і. на гуманістичних принципах. А всякі спроби вибудовувати її на войовничо-захисних засадах з присмаком ксенофобії позбавлені конструктивного потенціалу, оскільки етап боротьби за самоствердження укр. нацією вже пройдений. У сучасних умовах найбільші шанси на оволодіння масовою свідомістю має ідея залежності добробуту й душевного комфорту кожного громадянина від блага нації і д-ви, нерозривного зв’язку поколінь, стабільності й громадян. миру, спільної відповідальності за майбутнє. Етнічна складова в ній обов’язково має бути присутня — не лише як данина істор. пам’яті, а й як реальний чинник ідентифікації, цементування сусп-ва навколо його ядра — укр. етнонації. Але усвідомлення своєї унікальності і самодостатності не повинно перешкоджати ідеям відкритості до загальноцивілізаційних надбань.
265 НАЦІОНАЛЬНА
266 НАЦІОНАЛЬНА
Реалізація укр. ідеї можлива лише на перехресті врахування власного істор. досвіду і засвоєння загальносвіт. гуманістичних цінностей. Важливі передумови утвердження Н.і. — морально-духовне оздоровлення сусп-ва, нац. самоврядування, дійова держ. підтримка укр. к-ри, мови, нац. традицій. Інтегративна здатність Н.і., її енергетичний потенціал визначаються темпами формування політ. нації як поліетнічної спільноти громадян, об’єднаної спільними цілями й прагненнями. У міру того, як долатимуться кризові явища, укр. Н.і. дедалі більше усвідомлюватиметься як синтез ідей державності, патріотизму й солідарності, консолідації політ., поліетнічної і полікульт. нації, формування дієздатного громадянського суспільства. Цементуючою основою Н.і. виступатиме нац. гордість, взаємна толерантність незалежно від етнічного походження, протидія регіональному сепаратизмові і клановості. Зрештою, колективний розум народу, його здоровий глузд підкаже й формулу єднання, вільну від надмірного захоплення етнічними пріоритетами, від провінційного месіанства і оплакування минулих образ. Кристалізація нац. інтересів, обстоювання екон. та інформаційної безпеки, турбота про здоровий спосіб життя і про довкілля, протидія процесам деінтелектуалізації, забезпечення умов для інтеграції і плідного діалогу різних к-р і реліг. конфесій, захист конституційного порядку, громадян. миру — саме навколо цих конструктивних завдань здатні концентруватися інтелект і воля нації. Літ.: Солдатенко В.Ф. Українська ідея: Історичний нарис. К., 1995; Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: етнополітологічний аналіз. К., 1998;
Фартушний А.А. Українська національна ідея як підстава державотворення. Львів, 2000; Нагорна Л. Національна ідентичність в Україні. К., 2002. Л.П. Нагорна.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
