НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ (НРУ) — політ. партія (з 1993), яка веде свою історію від заснованої 1989 громадсько-політичної орг-ції «Народний рух України за перебудову». Улітку 1988 необхідність створення демократ. орг-ції на
Мітинг Народного руху України у Запоріжжі. 5 серпня 1990.
зразок прибалт. нар. фронтів обстоювалася новими неформальними об’єднаннями у Львові, Києві, на Вінниччині. Ідея створення «Народного руху України за перебудову» була формалізована в Спілці письменників України восени 1988. Її підтримали на поч. 1989 установчі конференції укр. «Меморіалу» та Т-ва укр. мови ім. Т.Шевченка. Проект програми Руху був надрукований у «Літературній Україні» 16 лютого 1989 і, порівняно з програмами прибалт. нар. фронтів, був поміркованішим. Зокрема, у ньому була відсутня вимога про новий союзний договір і містилося формальне положення про визнання «керуючої ролі» компартії. 8—10 вересня 1989 відбувся установчий з’їзд, на якому був заснований «Народний рух України за перебудову». Як видно з назви орг-ції, спочатку вона підтримувала офіц. курс на перебудову, не ставлячи формально вимогу незалежності України. Але будь-які згадки про «керівну роль» компартії вже зникли. Натомість вимоги перетворення СРСР на «союз дійсно суверенних держав» на основі нового союзного договору фактично означали підтримку ідеї конфедерації, а не федерації. Рух підтримав культ. відродження нац. меншин, зокрема євреїв і кримських татар, виступив зі спец. зверненням до росіян в Україні. Проголошення принципів екон., політ. та ідеологічного
плюралізму дало змогу на першому етапі діяльності об’єднати в Русі представників різних поглядів: від комуністів-реформаторів до членів Української Гельсінської спілки та орг-цій, що виступали з позицій антикомунізму. Участь відомих письменників, літераторів, філософа М.Поповича, який став головою першої орг-ції Руху (Київ. регіональна орг-ція, 1989), надала ідеї Руху своєрідної легітимності, дала змогу залучити до нього більшу кількість людей, ніж могли на той час повести за собою дисиденти-правозахисники. Таким чином, на початку свого існування Рух був широким демократ. фронтом, який залучив до своїх лав представників різних ідеологій та поглядів. На час установчого з’їзду його чисельність склала 280 тис. осіб. Головою Руху став поет і громад. діяч І.Драч, головою секретаріату — правозахисник і член Укр. Гельсінської спілки М.Горинь. У перший рік існування Рух провів низку сусп. та культ. заходів, метою яких були консолідація укр. нації, відтворення істор. пам’яті народу та посилення ролі укр. мови. 21 січня 1990 Рухом було організовано «живий ланцюг» між Львовом і Києвом, присвячений 71-річчю Акту злуки між УНР та ЗУНР. Ця акція символізувала єдність укр. народу. У вересні 1990 відбулося святкування 500-річчя запороз. козацтва, що супроводжувалося масовим виїздом на Нікопольщину та Запоріжжя, великими заходами під Берестечком, Батурином, у Лубнах і Хотині. Рух виявив значну активність у політ. сфері. У результаті спільних дій Руху і демократично налаштованих депутатів СРСР від України (об’єднаних у Респ. депутатський клуб) восени 1989 вдалося внести важливі поправки у вироблений комуніст. номенклатурою проект закону про вибори до ВР УРСР. З метою участі у виборах до ВР УРСР наприкінці 1989 на основі Руху був створений Демократ. блок України, що об’єднав сили, опозиційні до Комуністичної партії України. 9 лютого 1990 Рух був офіційно зареєстрований владою як громадсько-політ. орг-ція. На виборах у березні 1990 Демократ. блок України завоював чверть
місць у парламенті УРСР і створив парламентську опозицію — Народну раду. При цьому в 3-х західних областях — Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській — Рух одержав перемогу і прийшов до влади. Перебуваючи в складі ВР УРСР, Рух мав сильний вплив на позицію, зокрема, т. зв. націонал-комуніст. крила КПУ на чолі з Л.Кравчуком. Завдяки тискові і впливу Руху 16 липня 1990 ВР УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. В умовах посилення політ. боротьби восени 1990 25—28 жовтня відбулися 2-гі Всеукр. збори Руху. Кількість членів Руху на час з’їзду склала 633 тис. осіб, що стало піком масовості цього громадсько-політ. об’єднання. 2гі збори Руху закріпили в програмних документах зміни в політиці, що відображали процес його радикалізації. Було підкреслено, що «необхідна не перебудова, а повний демонтаж тоталітарної системи», тому з назви «Народний рух України за перебудову» зняли слова «за перебудову». Якщо раніше Рух виступав за новий союзний договір, то тепер його гол. метою стала побудова ненасильницьким шляхом укр. незалежної д-ви і усунення Комуністичної партії Радянського Союзу від влади. Участь членів КПРС у Русі була заборонена. Заради запобіганню відпливу активістів Руху в різні новостворені партії на з’їзді було запроваджено асоціативне членство. Проте Українська республіканська партія (УРП) та Демократ. партія України (ДемПУ), що відігравали значну роль у діяльності Руху, відмовилися бути його асоційованими членами. Протягом 1991 Рух продовжував мати значний вплив на представників націонал-комуніст. крила КПУ, які в умовах послаблення режиму були змушені значною мірою запозичувати рухівські гасла. 24 серпня 1991 ВР УРСР був прийнятий Акт проголошення незалежності України, а на референдумі 1 грудня 1991 незалежність України підтримав 91 % виборців з тих 84 %, хто взяв участь у голосуванні. Під час президентської виборчої кампанії 1991 рішенням Великої ради Руху кандидатом
від нього був висунутий В.Чорновіл, проте ін. лідери Руху — І.Драч та М.Горинь — агітували за лідера УРП Л.Лук’яненка. Роздрібленість опозиційних сил (5 кандидатів) сприяла перемозі вже в 1-му турі Л.Кравчука — 61,6 %. В.Чорновіл зібрав 23,3 % голосів, Л.Лук’яненко — 4,5 %. Після референдуму і виборів 1 грудня перед Рухом постала дилема — співпрацювати з президентом незалежної України чи залишитися в опозиції. На 3-му з’їзді Руху, що відбувся 28 лютого — 1 березня 1992, офіц. розколу вдалося уникнути завдяки обранню 3-х співголів Руху — І.Драча, М.Гориня та В.Чорновола. Рішення про те, щоб залишитися в опозиції, підтримував лише В.Чорновіл, прихильники якого, проте, отримали перевагу на з’їзді. Колишні союзники Руху — УРП і ДемПУ — проголосили необхідність підтримки президента Л.Кравчука. На 4-му з’їзді Руху, що відбувся у грудні 1992, єдиним його головою було обрано В.Чорновола. З’їзд засвідчив перетворення Руху на політ. партію. Офіційно Рух був зареєстрований як партія 1 лютого 1993. На позачергових парламентських виборах 1994 Рух здобув 20 депутатських мандатів, що було спричинено відокремленням від нього УРП, ДемПУ та низки ін. партій. До парламентських виборів 1998 Рух перетворився на партію правоцентристського спрямування, втративши монополію на представлення опозиційних сил у сусп-ві і ставши лише однією,
185 НАРОДНИЙ
Будинок у Києві по вул. О. Гончара, 33, де з 1998 знаходиться штаб-квартира Народного руху України. Архітектор І. Лєдуховський, скульптор Ф. Соколов. 1907. Фото 2009.
186 НАРОДНИЙ
хоча й найбільш впливовою партією демократ. опозиції. На виборах 1998 Рух отримав 46 мандатів, з них 32 — по парт. списку, набравши 9,4 % голосів виборців. Це засвідчило, що Рух потребує модернізації, виходу за межі традиційного ареалу своєї підтримки (захід і центр країни). Під час 9-го з’їзду Руху у грудні 1998 було названо можливих кандидатів на участь у президентських виборах 1999 — колиш. міністра закордонних справ Г.Удовенка та В.Чорновола (останній зняв свою кандидатуру в січні 1999). Проте 28 лютого 1999 група членів Руху на чолі з Ю.Костенком провела власний з’їзд, де висловила свою незгоду з рішенням попереднього з’їзду та обрала головою Руху Ю.Костенка. Розкол став реальністю. 25 березня 1999 В.Чорновіл загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі неподалік Борисполя. Ця трагічна подія не змогла повернути обидві частини Руху до єднання. На основі частини Руху під проводом Ю.Костенка була утворена партія «Український народний рух» (згодом перейменована на Укр. нар. партію). На президентських виборах у жовтні 1999 Ю.Костенко набрав 2,2 % голосів, Г.Удовенко — 1,2 %, що свідчило про складне становище, в яке потрапив Рух. 2001 була прийнята остання редакція програми Руху (очолюваного Г.Удовенком), яка проголосила його ідеологією «національну демократію». Попри те, що вона визначалася як така, що «поєднує вартості консерватизму, лібералізму, соціальної демократії», погляди представників Руху свідчили на користь правоцентристського спрямування його ідеології. Перед парламентськими виборами 2002 Рух увійшов у виборчий блок В.Ющенка «Наша Україна», що об’єднав партії правоцентристського спрямування і здобув найбільшу кількість голосів — 23,6 %. У новому складі парламенту Рух отримав 19 депутатських мандатів. На 13-му з’їзді Руху 3 травня 2003 головою НРУ було обрано колиш. міністра закордонних справ Б.Тарасюка. Продовжуючи співпрацю з президентом В.Ющенком, рухів-
ці в той же час відмовилися брати участь у створенні єдиної партії на базі «Нашої України». На парламентських виборах 2006 Рух увійшов до складу виборчого блоку «Наша Україна», що набрав 13,95 % голосів. Рух отримав 10 депутатських мандатів. На позачергових парламентських виборах 2007 Рух увійшов до складу виборчого блоку «Наша Україна — Народна самооборона», який набрав 14,2 % голосів. Рух отримав 6 депутатських мандатів. Попри неодноразові заяви УНП і НРУ, їх возз’єднання не відбулося. Рух поступово втрачав свою значущість серед сил правоцентристського спрямування і як наслідок — підтримку серед населення (хоча його офіц. чисельність і складає 60 тис. членів). Зрештою, із запровадженням 3 %-го бар’єру Рух опинився перед перспективою пройти до парламенту лише в складі виборчого блоку. Рішення 2-го етапу 18-го позачергового з’їзду HРУ в січні 2009 засвідчили схильність іти на майбутні вибори разом з Блоком Юлії Тимошенко. Кілька впливових опонентів цього рішення і прихильників продовження орієнтації на президента В.Ющенка було виключено з партії. Отже, Рух відіграв визначальну роль серед опозиційних сил кінця 1980-х — поч. 1990-х рр. у здобутті незалежності України, будучи на той час широким демократ. фронтом. З того часу Рух пережив кілька криз та розколів, що призвело до зменшення його популярності та електоральної бази і перетворення на одну з невеликих сил правоцентристського спрямування. У цьому сенсі він не був унікальним, адже подібний шлях пройшла після повалення комунізму і низка ін. східноєвроп. антикомуніст. рухів. Літ.: Гарань О. Від створення Руху до багатопартійності. К., 1992; Його ж. Убити дракона (З історії Руху та нових партій України). К., 1993; Ковтун В. Історія Народного руху України. К., 1995; Гончарук Г. Народний рух України: Історія. Одеса, 1997; Сучасні політичні партії України: Довідник. К., 1999; Політичні партії в Україні: Інформаційно-довідкове видання. К., 2005; Провісники свободи, державності і демократії: Документи і матеріали: До 20-ї річниці утворення Народного руху України. К., 2009. О.В. Гарань, О.В. Сидорчук.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «НАРОДНИЙ РУХ УКРАЇНИ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
