КИТАЙ (самоназва Чжунґо — «Серединна країна»), з 1949 — Китайська Народна Республіка (транслітерація з китайської: Чжунхуа Женьминь Ґунхеґо), КНР. КНР — держава у Сх. і Центр. Азії. Омивається водами Жовтого, Східнокитайс. і Південнокитайс. морів, у їхній акваторії є понад 5,4 тис. о-вів заг. площею понад 80 тис. км2, що належать К. Найбільші з них — Тайвань (36 тис. км2) та Хайнань
Китай. Пекін. Площа Тяньаньмень.
306 КИТАЙ
(34 тис. км2). Заг. тяглість берегової лінії — 32 тис. км, кордону по суші — 22,8 тис. км. Суходолом межує з 14 д-вами: Монголією, РФ, Корейською Нар. Демократ. Республікою, В’єтнамом, Лао-
Пекін. Будинок Музею історії Китаю та китайської революції.
сом, М’янмою, Бутаном, Непалом, Індією, Пакистаном, Афганістаном, Таджикистаном, Киргизстаном, Казахстаном. Площа 9 млн 596,96 тис. км2 (3-тє місце у світі після РФ та Канади), нас. 1 млрд 306 млн 313 тис. 812 осіб (2005), щільність нас. — 135 осіб/км2 (1-ше місце у світі). Країна має 3-рівневий адм.-тер. поділ: 1) провінції, автономні райони та міста центр. підпорядкування; 2) округи; 3) повіти та волості. Нині в КНР 23 провінції (серед них — Тайвань), 5 автономних р-нів, 4 міста центр. підпорядкування. Після відновлення суверенітету К. над своїми тер. — Гонконгом (1997) і Макао (1999), що перебували під владою, відповідно, Великої Британії та Португалії, були створені спец. адм. р-ни (САР; кожен з них має високу ступінь автономії у внутр. справах, власне законодавство, суд. систему й грошову одиницю) — Сянґан і Аомень. Ці р-ни є також самостійними митними тер. і членами Світової організації торгівлі. У К. проживає 56 національностей (зокрема — і, туцзя, дун, яо, бай, лі, дай, казахи, корейці), із них за чисельністю в заг. складі нас. абсолютну більшість (94 становлять хань (китайці). Серед меншин найбільш численними є чжуани, маньчжури, хуей, монголи, уйгури, мяо, тібетці. Офіц. мова — пунтухуа (китайс.). Найбільш поширеними реліг. віруваннями є конфуціанство, буддизм і даосизм.
Столиця — Пекін (Бейцзін). Грошова одиниця — юань. З часу утворення КНР у країні було ухвалено чотири конституції (1954, 1975, 1978, 1982). Згідно з чинною конституцією (1982, зі змінами 1993, 1999 і 2004), КНР — це унітарна багатонац. соціаліст. д-ва демократ. диктатури народу. Вищим органом влади в країні є Всекитайс. збори нар. представників (ВЗНП), вони складаються з 2979 депутатів, яких обирають регіональні збори нар. представників. Термін повноважень ВЗНП — 5 років, сесії відбуваються один раз на рік. ВЗНП обирають президента КНР і заступника президента КНР. У період між сесіями функції ВЗНП виконує Постійний к-т (ПК) ВЗНП на чолі з головою ПК КНР. До участі у виборах допускаються лише депутати від 9 партій: від Комуніст. партії Китаю та 8 т. зв. демократ. партій, що входять до Нар. політ. консультативної ради Китаю. Сянґан (Гонконґ) і Макао мають власні органи законодавчої влади. Темпами екон. зростання К. 1978—2003 істотно випереджав відповідні світ. показники, зокрема, щорічне зростання ВВП К. за 1990—98 становило 10,3 %, за 1999—2001 — 10 %, за 2002— 05 — 9 % (відповідний середньосвіт. показник за 1980—2002 був на рівні 3,2 %). За обсягом ВВП, розрахованому за купівельною спроможністю валют, на поч. 21 ст. К. посідав 2-ге (після США) місце у світі. Обсяг зовн. торгівлі К. станом на 2004 перевищував 850 млрд дол. США. К. — чл. Організації Об’єднаних Націй (з 1945). Дипломатичні відносини з Україною встановлено 4 січ. 1992 (див. Китайці в Україні). Історію К. дослідники ділять на такі періоди: раннього К., стародавнього К., середньовічного К., постсередньовічного К., Китайс. Республіки, Китайс. Нар. Республіки. Ранній Китай. За даними археол. досліджень, людина мешкає на теренах К. з часів раннього палеоліту: у печері Чжоукоудянь (поблизу Пекіна) знайдено скам’янілі рештки викопного архантропа (ін. назва — синантроп). Епоха неоліту представле-
на ранньоземлеробськими к-рами Яншао і Луншань: у 3-му — 1-й пол. 2-го тис. до н. е. вони поширилися в долині р. Хуанхе, з-поміж ін. археол. культур свого часу вирізнялися високою майстерністю виготовлення кераміки й шліфування каменю. Соціально-політ. життя неолітичного К. описав Сима Цянь (145—86 до н. е.) — «батько китайської історичної науки» — в «Історичних записках», він зарахував неолітичний К. до часів напівлегендарної першої династії китайс. правителів Ся (23—18 ст. до н. е.). Стародавній Китай. Початок епохи бронзи (див. Бронзовий вік) на землях К. датується серед. 2го тис. до н. е. Традиційна китайс. історіографія зараховує цей період до часів династії Шан-Інь (16—11 ст. до н. е.). Окрім бронзоливарництва іньці опанували іригаційне землеробство, шовківництво, конярство; навчилися будувати міста і творити зрілі політ. інститути. У цей період зародилася ієрогліфічна писемність. Не виключено, що деякі елементи іньського ранньоцивілізаційного синтезу (іригація, сакралізація влади, масштабне храмове й заупокійне буд-во, розвинена міська арх-ра, тактика кінних бойових колісниць) мають близькосх. коріння. Екстенсивний тип іньської іригації близькосх. типу спричинив екологічні негаразди, а постійні війни з сусідами та надлишкове храмово-заупокійне буд-во виснажили економіку іньського К., що завершилося падінням династії Шан-Інь. У 11 ст. до н. е. владу над долиною р. Хуанхе захопили близькі до іньців в етнічному відношенні чжоу. Попри певні спроби етнічної сегрегації (відокремлення), що були пов’язані з системою чжоуських спадкових рангів, вони поступово злилися з іньцями в єдиний синкретичний давньокитайс. етнос. Чжоуська система спадкових рангів відкривала широкі можливості для регулювання в країні соціальних процесів при мінімальному втручанні в них центр. влади. Це спричинило фактичний розпад д-ви Чжоу. На її уламках утворилися номінально залежні від чжоуських династів, а фактично суверенні 71 царство. Проте існуюча в долині р. Хуанхе розгалужена іригаційна система могла результативно
функціонувати лише за наявності єдиного централізованого управління, тому для епохи Чжоу (11—3 ст. до н. е.) характерні не лише політ. роздробленість, а й спроби її подолати через воєнноекспансіоністську активність найпотужніших чжоуських «царств» та шляхом створення філос.ідеологічних доктрин об’єднавчої спрямованості, найавторитетнішими з них стали доктрина фацзя, що була розроблена китайс. легістами і спрямовувалася на побудову жорсткої правової держави, та соціально-етичне вчення «батька китайської нації» Конфуція (551—479 до н. е.). Легістські реформи, проведені в серед. 4 ст. до н. е. за ініціативою першого міністра Шан Яна в західнокитайс. царстві Цинь, настільки посилили військ.-мобілізаційний потенціал цього царства, що після серії вдалих воєн циньці здолали опір ін. китайс. держав і 221 до н. е. завершили возз’єднання «Серединної країни». У К. була створена перша централізована імперія Цинь (221—207 до н. е.). Її перший імператор Цинь Шихуанді запровадив єдині закони, уніфікував писемну й грошову системи, стандартизував міри ваги й довжини, ввів єдиний розмір відстані коліс на возах, поширив на весь К. легістські порядки «правової держави», керованої за допомогою централізованого бюрократичного апарату методом покарань і заохочень, істотно розширив кордони імперії на пд.. і пн. сх. За його ініціативою система розпорошених оборонних споруд, збудованих на пн. К. для захисту від набігів кочовиків, була з’єднана у Великий китайс. мур. Надмірні воєнні й буд. видатки розорили циньську економіку, а жорсткість легістських порядків спричинила масове нар. невдоволення. Невдовзі після смерті Цинь Шихуанді (210 до н. е.) імперія Цинь була знищена в результаті нар. повстання, тоді ж один з його лідерів — Лю Бан став новим імператором К. і засновником династії Хань (206 до н. е. — 220 н. е.). Офіц. релігією імперії Хань було проголошене істотно гуманніше від легізму конфуціанство. Найвизначнішим технологічним досягненням епохи стало винайдене саме в
ханьські часи виготовлення паперу. У часи імперії Хань завершилося формування держ. політ. доктрини цивілізаційного китаєцентризму. Вона стверджувала, що у всьому світі (його ханьці називали «Піднебесною») є лише одна справжня цивілізація (вона іменувалася «Серединною») — це та соціальна орг-ція, яку створили китайці, всі ін. соціальні оргції ін. народів не є і не можуть бути цивілізованими доти, доки вони відрізнятимуться від єдино правильного стандарту цивілізованого життя — китайс. способу життя. Нецивілізовані народи (а це всі, окрім китайців, народи Піднебесної) є «варварами» з «людськими обличчями та звірячими серцями». «Варвари» поділялися на «заспокоєних» — тих, хто продовжує зберігати власну етнокульт. та госп. ідентичність, але вже визнає воєнно-політ. панування китайс. імператора («сина Неба») і поступово долучається до «благотворних» стандартів єдино можливої китайс. цивілізації, та «тимчасово бунтуючих» — тих, хто поки що не визнає світ. панування китайс. імператора, але обов’язково визнає його в перспективі. Відтоді дипломатія традиційного К. визнала неприпустимим застосовувати у стосунках з ін. народами принцип рівноправності й тому розвивала ці стосунки виключно у формі «данницьких відносин» «варварів» з апріорі вищим за статусом китайс. імператором. Навіть дипломатичні дари, з якими приїздили до К. іноз. посли чи купці із суверенних д-в, розцінювались офіц. китайс. пропагандою як данина та свідчення «виявлення покірності з боку варварів». Намагання втілити цю доктрину в життя призводили до спроб ханьських імператорів поширити свою владу на сусідні народи (зокрема, хуннів, сяньбі, в’єтів) воєн. шляхом і наштовхувалися на спротив останніх. Агресивна зовнішня політика виснажила ханьське господарство та розорила підданих імперії. Ситуацію ускладнили чвари у владних структурах, у боротьбі за домінування ворогували кланові угруповання цивільних чиновників, армійської верхівки і зв’язаних з гаремними інтригами придвор-
307 КИТАЙ
Великий китайський мур.
них євнухів. Особливої гостроти ця боротьба набула на поч. 1 ст., її результатом став розвал держ. апарату, в 9 р. колиш. перший міністр ханьського уряду Ван Ман захопив китайс. престол і проголосив себе засновником «Нової» (Сінь) династії (9—23). З метою стабілізації ситуації Ван Ман ліквідував приватне землеволодіння і рабство, запровадив систему архаїчного зрівняльного тотально одержавленого землекористування, держ. регулювання ціноутворення. Впровадження реформ здійснювалося методами жорстких покарань і заохочень. Усе це спричинило спочатку колапс економіки, а потім повстання «червонобрових», у ході якого Ван Ман був убитий. Престол повернувся до династії Хань. Однак намагання імператорів дотримуватися політики, заснованої на доктрині ханьського китаєцентризму, не дало змоги династії перебороти кризу. Після ще одної нар. війни «жовтих пов’язок» (184—205) імперія Хань
308 КИТАЙ
Пекін. Тяньтань («Храм неба»), шедевр архітектури династії Мін.
розпалася. Владу над окремими областями країни захопили командувачі каральних армій, 220 династія Хань припинила існування. Середньовічний Китай. Після падіння династії Хань К. розпався на 3 д-ви, однак усвідомлення необхідності колективного утримання на належному функціональному рівні єдиного іригаційного комплексу та необхідності організації спільної оборони від войовничих сусідів, а також ментальне відчуття етнічної всекитайс. єдності ініціювали політ. об’єднання країни, яке воєн. шляхом завершив 280 імп. Сима Янь із династії Цзінь (265—420). Основою соціально-екон. відродження Цзіньської імперії стала запроваджена 280 держ. надільна система, її реалізація була неможливою без централізовано керованої бюрократичним апаратом планової командно-адм. економіки та тотального одержавлення всіх земель. Її суть полягала в тому, що з фонду держ. землі кожна сел. родина отримувала в користування певного розміру ділянку, площа якої визначалася пропорційно кількості членів сім’ї. Подальшій стабілізації завадили, однак, навали войовничих сусідів (хуннів, кулів, табгачів, сяньбі, ді, цянів та ін.), внаслідок яких імперія Цзінь 316 втратила контроль над долиною р. Хуанхе й існувала надалі лише в межах долини р. Янцзи. К. розділився на дві частини: на пн. володарювали династії «варварського» походження, на пд. в умовах внутр. політ. нестабільності місц. китайс. династій ішов процес етно-демографічного, госп. й мовного «окитаєння» аборигенних народів (яо, мяо, мань, лоло та ін.). Нас. К. зневірилося в культових ханьських традиціях, це
сприяло поширенню тут буддизму, який принесли в «Серединну країну» проповідники із Індії та Согду. Тоді ж завдяки масовому переселенню китайців на пд. у повноводну й теплу долину р. Янцзи основою китайс. аграрного комплексу стало поливне рисівництво (відтоді рис є базовим продуктом китайс. системи харчування). Тривала роздробленість і нац. приниження гнітили ханьців, тому коли вдалий полководець Ян Цзянь, здійснивши переворот в одному з центральнокитайс. царств, проголосив 581 себе імператором династії Суй (581— 618) і взяв курс на об’єднання країни на засадах доктрини ханьського китаєцентризму, він отримав широку підтримку й розуміння більшості співвітчизників. 589 династія Суй об’єднала К. Видатним здобутком цієї династії стала добудова Великого китайс. каналу, що з’єднав у єдину іригаційну систему аграрні комплекси долин річок Хуанхе і Янцзи. Але після смерті засновника династії імперія Суй надірвалася на реалізації китаєцентристської доктрини. Виснажливі війни з тюрками і тибетцями, у В’єтнамі й Кореї зруйнували госп-во і спричинили мільйонні жертви, після чого в К. «заколотники, як бджолиний рій, піднялись». 618 династія Суй впала, а владу над країною виборов колиш. військ. провінційний намісник Лі Юань — засновник династії Тан (618—907). Справжнім творцем імперії Тан став син Лі Юаня Лі Шимінь (626—49). Виборюючи престол, він знищив двох своїх братів і, відсторонивши від влади батька, став 626 «сином Неба». Відкинувши доктрину ханьського китаєцентризму, Лі Шимінь почав творити синкретичну «світову імперію» на засадах зрівняння в правах усіх танських підданих незалежно від етнокульт. і мовних ознак, однак за умови, що вони визнають владу танського імператора, платять податки, служать в танській армії й дотримуються танських законів. Така практика (вона офіційно називалася політикою «довгого поводу») дала Танам змогу долучити до підданства численні степові народи (тюрків, уйгурів, байир-
ку, тонґрів та ін.) й істотно розширити кордони імперії, включивши до її складу Корею і значну частину Центр. й Середньої Азії. Але більшість етнічних китайців не сприйняли новаторство Лі Шиміня, і після його смерті в політику поступово повернулися старі китаєцентристські звичаї. Лідером прихильників такого політ. курсу стала імператриця У Цзетянь. 690 вона символічно ліквідувала династію Тан, замінивши її назву на власну — Чжоу (690—705). Однак з-під влади цієї династії вийшли некитайс. народи, і імперія знову повернулася до геогр. меж іригаційних комплексів долин річок Хуанхе і Янцзи. Після смерті У Цзетянь її син-наступник повернув династії назву Тан, але повернути втрачені тер. не зміг. Паралельно стався розклад держ. надільної системи, а за екон. занепадом прийшов розвал армії і держ. управління. Воєнну могутність Танів остаточно підірвав заколот провінційного воєнізованого намісника Ань Лушаня (755—63). Останній удар династії Тан завдала сел. війна під проводом кримінального ватажка Хуан Чао (874—84): витрата ресурсів на її придушення повністю виснажила сили імперії. 907 династія Тан припинила існування, а в К. запанувала півстолітня воєнно-політ. анархія. Новим об’єднавцем К. став колиш. командувач столичної гвардії Чжао Куан’інь. Після військ. перевороту він проголосив себе імператором династії Сун (960—1279). 979 ця династія завершила воєнно-політ. об’єднання К. Сунські імператори обмежили зовнішньополіт. експансію, і це дало їм можливість зосередити ресурси на вдосконаленні китайс. економіки. Із В’єтнаму завезли нові високоврожайні сорти рису, було модернізовано плуг, а також були винайдені й почали використовуватися компас, косе вітрило й порох, значних масштабів набуло створене ще в танську епоху фарфорове вир-во (порцеляну виготовляли 28 з-дів), а обсяги виплавлювання заліза сягнули 150 тис. т на рік. В обігу з’явилися паперові гроші, запрацювали банки, сунські монети стали світ. валютою, що ходила в обігу в 50 того-
часних афро-азіат. д-вах. Екон. піднесення, назване істориками «сунським бумом», дало змогу Сунам певний час відкупатися від нападів сусідів, але в серед. 11 ст. пн. частину К. (долину р. Хуанхе) завоювали чжурчжені (предки маньчжурів), а 1279 весь К. був завойований монголами. Епоха монгол. правління в К. (1279—1368) іменується в історіографії імперією Юань, оскільки саме таке офіц. ім’я мала династична гілка Чингізидів, що володарювала над Монголією, К. і Кореєю. 1368 в результаті всенарод. повстання монголи були вигнані з К., і престол знову обійняла китайс. династія. Це була династія Мін (1368—1662). Її засновник Чжу Юаньчжан, будучи вихідцем із селян, висунувся в лідери антимонгол. війни завдяки своїм орг. і полководницьким здібностям. Ставши імператором, Чжу Юаньчжан жорсткими методами поновив держ. управління (за недбалість були страчені 50 тис. чиновників), наділив селян землею з маєтностей, конфіскованих у вигнаних монгол. ханів і їхніх пособників, приділив держ. увагу відбудові та вдосконаленню іригаційної системи. Рисові поля почали не засівати, а засаджувати розсадою, це дало змогу поширити рисові посіви на долину р. Хуанхе. З’явилося тютюнярство, створювалися мануфактури. Великим попитом у світі користувалися китайс. фарфор, шовк і чай. Наступні мінські імператори спробували поширити вплив К. на акваторію Індійського океану, для цього вони 1405—33 спорядили і направили туди 7 мор. експедицій під кервом адмірала-євнуха Чжен Хе. Кораблі Чжен Хе відвідали Індокитай, Індонезію, Індію і Бл. Схід, досягли Сх. Африки, але витрати на експедиції були настільки великими, що 1434 від них довелося відмовитися, океанічний флот Мінів за наказом імператора був знищений. Наприкінці 16 ст. К. досяг максимально можливого рівня розвитку традиційної цивілізаційної структури конфуціанського типу. Всі придатні для рисівничо-іригаційного застосування землі в регіоні були освоєні і включені в госп. цикл, у підвла-
дних Мінам тер. неосвоєними залишалися тільки гори, ліси й пустелі, де традиційні китайс. способи аграрного вир-ва не спрацьовували. Але нас. імперії продовжувало зростати. Це призвело до того, що обсяг ВВП на душу нас. різко зменшився, в результаті — відбулося скорочення податкових надходжень і зменшення бюджетних видатків на армію, науку і освіту. Криза спричинила нову сел. війну під проводом Лі Цзичена. Захопивши 1644 столицю, Лі Цзичен проголосив себе імператором династії Шунь. Намагаючись придушити повстання, мінський генералітет запросив до К. войовничих маньчжурів. Останні допомогли придушити повстання, але не пішли з К., а, захопивши долину р. Хуанхе, приступили до завоювання всієї «Серединної країни». Міни трималися в долині р. Янцзи до 1662, доки не зазнали цілковитої поразки: династія Мін припинила існування. 1683 захопленням о-ва Тайвань маньчжурське завоювання К. завершилося. У Чжунґо запанувала маньчжурська династія Цин (1616/1636—1912/1945). Постсередньовічний Китай. Перед Цинами постали ті ж проблеми, що і перед пізніми Мінами: демографічне перенаселення, нестача земель і коштів, прогресуюча інтелектуально-технологічна відсталість від Заходу. Протягом 18 ст. Цини намагалися перебороти ситуацію шляхом зовн. завоювань. Вони більш ніж удвічі збільшили терени своєї імперії, включили до її складу, окрім Маньчжурії і К., Монголію, Сіньцзян-Уйгурію, Тибет, обширні території на пд. і пд. зх. регіону. Але війни лише виснажили казну, оскільки завойовані землі з природно-кліматичної точки зору виявилися непридатними для китайс. типу землеробства. Посилився експансіоністський тиск на імперію з боку бурж. держав Заходу, це змусило Цинів 1757 закрити країну для іноземців. Щоб прорватися на китайс. ринок, Велика Британія почала активно сприяти контрабандній торгівлі опіумом, він масово вирощувався в британ. володіннях в Індії, після чого різними шляхами доставлявся до К. Опіумна агресія негативно вплинула на
фінанси й зовнішньоторг. сальдо імперії, спричинила корупційний розклад цинської бюрократії і фізичне вироджування китайс. нації. У боротьбі з опіумною експансією Цини вдалися до силових акцій, однак після програшу двох «опіумних війн» (1840—42 і 1856—60) з Англією і Францією змушені були відкрити свій ринок для необмеженої експансії зх. пром. товарів. Вкрай руйнівним для імперії стало повстання тайпінів 1851—64, воно відбувалося під псевдохристиян. і сел.егалітарними гаслами й мало одночасно антицинський, антиконфуціанський, тоталітарно-деспотичний, мілітарно-теократичний і китайс.-націоналістичний характер. Намагаючись знайти вихід із кризового становища, Цини ініціювали проведення в країні політики «самопосилення»: планувалося модернізувати китайс. економіку і армію шляхом запозичення зх. технологічних новинок при збереженні глибинних духовних основ конфуціанського сусп-ва. З метою притишення маньчжуро-китайс. міжетнічних суперечок було введено практику ширшого залучення до служби в держ. і військ. органах імперії етнічних ханьців. Проте половинчастість реформ «самопосилення» зробила їх неефективними: бізнес залишився цілковито залежним від влади, процес формування буржуазії відбувався повільно, їй так і не було надано належних політ. прав, простолюдинів залишили підданими, а не громадянами. В імперії майже не додалося політ., ідеологічних та екон. свобод, не виникли виборні органи влади, не з’явилася правова захищеність особи перед сваволею всесильних чиновників, зате відбувся процес руйнівної децентралізації війська та управлінських ін-тів. «Самопосилення» виявилося ілюзорним, це довели розгромні поразки Цинів у Франко-цинській війні 1884—85 (французи витіснили Цинів з Індокитаю) і Япон.-цинській війні 1894—95 (Японія відібрала в К. о-в Тайвань і о-ви Пенхуледао та витіснила Цинів з Кореї). Воєнні поразки продемонстрували цілковите безсилля Цинської імперії, цим одразу скористалися тогочасні капіта-
309 КИТАЙ
310 КИТАЙ
ліст. агресори, уже наприкінці 19 ст. вони почали ділити К. на зони впливу, намагаючись насадити в країні колоніальні порядки. Щоправда, встановити в К. класичний колоніальний режим не вдалося: занадто великими були розміри його тер. та чисельність нас., а жодна з конкуруючих капіталіст. імперій не змогла отримати в боротьбі за К. істотних переваг над суперниками. Протистояння «великих держав» привело до фактичного поділу цинських володінь на «сфери впливу». Причому цей поділ формально підвладних Цинам земель відбувався без участі цинського імператорського уряду: європ., амер. й япон. колонізатори самі домовлялися про це між собою. Наприкінці 19 ст. ім-
перія Цин як єдина д-ва фактично перестала існувати, збереглися лише церемоніальні атрибути владного суверенітету. Велика Британія на додаток до колонізованого Гонконґу включила у сферу свого впливу долину р. Янцзи і порт Вейхайвей, Франція залишила за собою пд. й пд.-сх. провінції К., Німеччина дістала від Цинів «згоду» на утвердження нім. концесій в Ханькоу і Тяньцзіні та окупувала Шаньдунський п-ів, де отримала монопольні права на розробку родовищ і буд-во залізниці, вона також «взяла в оренду» на 99 років порт Циндао для розбудови там нім. військ.-мор. бази. Російська імперія отримала аналогічні права на Ляодунському п-ові (з портами Дальній (нині м. Далянь) і Порт-
Артур (нині м. Люйшунь) і здобула права на спорудження через Маньчжурію знаменитої КВЖД («Китайско-Восточной железной дороги» — Китайс. Чанчуньської залізниці). Японія витребувала в Цинів обіцянку «не здавати в оренду жодній іноземній державі» провінцію Фуцзянь — материкову зону навпроти захопленого японцями о-ва Тайвань (Формоза), яка ставала япон. зоною впливу. У липні 1898 цинський уряд змушений був під тиском «великих держав» відкрити для вільного іноз. судноплавства всі ріки та внутр. водоймища імперії, передати в іноз. концесії права на розробку майже всіх розвіданих у К. родовищ корисних копалин та на буд-во залізниць заг. довжиною в 7500 миль. На-
прикінці 19 ст. К. перестав бути суверенною цілісною д-вою. Він перетворився на органічну складову світ. колоніальної системи і являв собою конгломерат залежних від іноземців напівколоніальних територій. Китайська Республіка. Криза держ. територіальної цілісності, нац. приниження китайс. етносу з боку імперіалістичних д-в і маньчжурської за походженням династії Цин спричинили нац.визвол. бурж.-демократ. революцію в К., яка увійшла в історію під назвою Сіньхайської (її початок припав на 1911, а цей рік іменувався за традиційним китайс. календарем роком «білої свині під знаком металу» — покитайс. сіньхай). 12 лют. 1912 в К. була ліквідована монархія, її заступила Китайс. Республіка (КР). Першим президентом КР став лідер антицинського демократ. руху Сунь Ятсен (1866— 1925). Однак невдовзі владу в К. захопили мілітаристські кліки, структуровані в кілька пн. і пд. угруповань. Намагаючись зберегти революц. завоювання і дати відсіч найконсервативнішим колам мілітаристських клік, нац.демократ. сили утворили Нац. партію Гоміньдан, яка виступала за збереження респ. ладу та його демократизацію шляхом зміцнення органів місц. самоврядування. За відсутності власних ЗС партія Гоміньдан вступила в союз з лідерами пд. мілітаристських клік, утворивши з ними 1917 спільний уряд на чолі з Сунь Ятсеном. У лип. 1921 у Шанхаї відбувся 1-й установчий з’їзд Комуніст. партії Китаю (КПК), що була створена в обстановці революц. піднесення в країні й у світі. В інтересах спільної боротьби проти пн. мілітаристів 1924 КПК, зберігаючи політико-орг. самостійність, увійшла в партію Гоміньдан, делегувавши своїх лідерів у керівні органи Гоміньдану та в уряд Сунь Ятсена, що дало змогу останньому отримати підтримку фінансами, зброєю та військ. й політ. радниками від СРСР. За цієї підтримки була створена Нац.-революційна армія Китаю (НРАК), її головнокомандуючим був призначений лідер «лівого крила» Гоміньдану Чан Кайши (1887—1975). Після смерті Сунь
Ятсена 1925 Чан Кайши став лідером усього Гоміньдану, 1926— 27 він командував НРАК під час її Пн. походу: тоді були розгромлені осн. армії пн. мілітаристів. У квіт. 1927 Чан Кайши очолив гоміньданівський Нац. уряд, що претендував на статус єдиного легітимного загальнокитайс. центру влади. Проте гоміньданівська претензія на владну монополію викликала спротив з боку КПК, яка сформувала власні ЗС (Червону армію Китаю) та почала утворювати в різних регіонах К. «звільнені райони» («звільнені» від гоміньданівців), де під кервом КПК встановлювалася влада рад.-комуніст. типу. 7 листоп. 1931 у Жуйцзіні (центрі найкрупнішого звільненого району на пд. К.) було проголошено утворення Китайс. Рад. Республіки (КРР), уряд якої очолив гол. політ. комісар Червоної армії Китаю Мао Цзедун (1893—1976). Гоміньданівські війська, маючи чисельну і воєнно-тех. перевагу, спробували силою знищити КРР. Це змусило комуністів передислокувати КРР із Пд. в Пн-Зх. К., що було здійснено під час Великого походу 1934—36. 1935 для керування КПК в умовах «воєнного часу» був створений новий надзвичайний орган парт. управління — Революц. військ. рада. Її очолив Мао Цзедун. Громадян. війною в К. скористалася Японія, вона розгорнула 1931 воєнну агресію проти К. і, захопивши Маньчжурію, проголосила створення там залежної від Токіо маріонеткової Маньчжурської д-ви МаньчжоуҐо, на її чолі був поставлений у статусі номінального «імператора» останній представник цинської династії Генрі Пу І (позбавлений престолу під час Сіньхайської революції 1911). З початком Другої світової війни антияпон. війна китайс. народу зробила К. членом антигітлерівської коаліції. 2 верес. 1945 Японія капітулювала. А в К. знову поновилася громадян. війна між КПК (яку з початком «холодної війни» підтримав СРСР) і Гоміньданом (його підтримали США). Воєнна фаза конфлікту скінчилася в листоп. 1949 перемогою комуністів, які здобули контроль над усім континентальним К. У межах цих територій 1
жовт. 1949 було проголошено утворення Китайс. Нар. Республіки (КНР), її уряд очолив Мао Цзедун. Залишки гоміньданівських органів влади на чолі з Чан Кайши, а також рештки гоміньданівської армії разом з цивільними прихильниками гоміньданівської держ.-політ. ідеї були за допомогою ВМС США евакуйовані на о-в Тайвань, тут керована Чан Кайши острівна д-ва продовжила існування як окрема від КНР самостійна політ. тер. під офіц. назвою Китайс. Республіка. Китайська Народна Республіка. З часу проголошення КНР 1949 і до 1956 в К. за допомогою СРСР було проведено націоналізацію пром-сті і колективізацію с. госп-ва, створено базові галузі пром-сті, розгорнуто масоване соціаліст. буд-во. 1956 на 8-му з’їзді КПК було проголошено новий курс, який, після перемоги серед партійців ідей Мао Цзедуна, 1958 переріс у курс «3-х червоних знамен»: ген. лінії, «великого стрибка» і нар. комуни (проводилася до 1966). Результатом подальшої боротьби двох ліній в кер-ві КПК щодо розвитку країни стала політика «культурної революції» (1966—76), її осн. постулатами були: посилення класової боротьби в ході буд-ва соціалізму і «особливий шлях» К. в державотворенні. Перший із цих постулатів реалізовувався шляхом організації публічних судів над нечесними політиками, хунвейбінів («червона сторожа» — загони учнів і студентів, які використовувалися для розправ над політ. та громад. діячами) тощо, а другий зводився до заперечення товарно-грошових відносин, недерж. форм власності, згортання зовнішньоекон. зв’язків. Згодом ця політика була засуджена. 3-й пленум ЦК КПК
311 КИТАЙ
Пекін. Пам’ятник перед Мавзолеєм Мао Цзедуна.
312 КИТАЙ
Д.Л. Хорват.
11-го скликання (груд. 1978) проголосив курс на соціаліст. ринкову економіку, на поєднання планово-екон. та ринкової систем, на широке залучення іноз. інвестицій, на збільшення госп. самостійності підпр-в, введення сімейного підряду на селі, скорочення частки держ. сектору в економіці, на утворення вільних екон. зон, подолання бідності, розвиток науки і техніки. Наприкінці 1980-х — поч. 1990-х рр. К. вдалося повністю розв’язати проблему забезпечення нас. продуктами харчування, розвинути високі темпи зростання ВВП і пром. вир-ва, підняти рівень життя людей. Реформи, розпочаті Ден Сяопіном, були продовжені і його наступниками — Цзян Цземінем (з 1993) і Ху Цзіньтао (з 2002). У жовтні 2005 пленум ЦК КПК затвердив черговий, 11-й 5-річний план, стратегічною метою якого проголошено «побудову в Китаї гармонійного суспільства». Дж.: Леонтиев А.Л. Кратчайшее описание городам, доходам и протчему Китайского государства, а притом и всем государствам, королевствам и княжествам, кои Китайцам сведомы. Выбранное из Китайской государственной географии, коя напечатана в Пекине на китайском языке при нынешнем хане Кянь Луне. СПб., 1778; Бичурин Н.Я. (Иакинф). Китай, его жители, нравы, обычаи, просвещение. СПб., 1840; Спафарий Н.Г. Описания первыя части вселенныя, именуемой Азии, в ней же состоит Китайское государство с прочими его городы и провинции. Казань, 1910; Бичурин Н.Я. (Иакинф). Китай в гражданском и нравственном состоянии. Пекин, 1912; Книга Марко Поло. М., 1955; Тайпинское восстание 1850—1864. Сборник документов. М., 1960; Хрестоматия по истории Китая в средние века (XV—XVII вв.). М., 1960; Виноградский Н. Китай. Географическое, этнографическое и статистическое описание Китайской империи. М., 1968; Синьхайская революция. 1911— 1913: Сборник документов и материалов. М., 1968; Сыма Цянь. Исторические записки (Ши цзи), т. 1—7. М., 1972—96. Літ.: Cordier H. Histoire generale de la Chine, vol. 1—4. Paris, 1920—22; Фань Вэньлань. Новая история Китая, т. 1. М., 1955; Його ж. Древняя история Китая. М., 1958; Очерки истории Китая с древности до «опиумных» войн. М., 1959; Переломов Л.С. Империя Цинь — первое централизованное государство в Китае. М., 1962; Новая история Китая. М., 1972; История Китая с древнейших времен до наших
дней. М., 1974; Конрад Н.И. Избранные труды. История. М., 1974; Кучера С. Китайская археология. М., 1977; Чебоксаров Н.Н. Древние китайцы: проблемы этногенеза. М., 1978; Крюков М.В. и др. Китайский этнос на пороге средних веков. М., 1979; Новейшая история Китая: 1917—1927. М., 1983; Древние китайцы в эпоху централизованных империй. М., 1983; Кузнецов В.С. Гоминьдановский режим в Китае (1928—1937), ч. 1—2. М., 1984; Китайский этнос в средние века (VII—XIII вв.). М., 1984; Новейшая история Китая: 1928—1949. М., 1984; Сапожников Б.Г. Китай в огне войны (1931—1950). М., 1984; The Cambridge History of China. London—New York, 1986; Крюков М.В. и др. Этническая история китайцев на рубеже средневековья и нового времени. М., 1987; Китай в период войны против японской агрессии (1937—1945). М., 1988; Энциклопедия нового Китая. М., 1989; История китайской философии. М., 1989; Кузнецов В.С. Кульпин Э.С. Человек и природа в Китае. М., 1990; Нефедов С.А. История Поднебесной. Роман истории. Екатеринбург, 1992; Васильев Л.С. Древний Китай, т. 1—3. М., 1995; Тихвинский С.Л. Путь Китая к объединению и независимости. 1898—1949: По материалам биографии Чжоу Еньлая. М., 1996; Кучера С. Древнейшая и древняя история Китая. Древнекаменный век. М., 1996; Алимов И.А. и др. Срединное государство. Введение в традиционную культуру Китая. М., 1998; Фицджеральд С.П. Китай: Краткая история культуры. СПб., 1998; Белов Е.А. Краткая история Синьхайской революции. 1911—1913. Учебное пособие. М., 2001; Кіктенко В.О. Нарис історії українського китаєзнавства. XVIII — перша половина XX ст.: дослідження, матеріали, документи. К., 2002; Кравцова М.Е. История культуры Китая. СПб., 2003; История Китая. М., 2004; Шорт Ф. Мао Цзедун. М., 2005; Фенби Дж. Генералиссимус Чан Кайши и Китай, который он потерял. М., 2006. В.А. Рубель.
Українці в Китаї. Українці почали відвідувати К. у 1-й чв. 17 ст. у складі рос. посольств, реліг. і торг. місій тощо. Після укладення між Рос. д-вою і К. Нерчинського договору (1689) в Пекіні було відкрито постійну духовну правосл. місію, що мала задовольняти духовні потреби «російської сотні» (так у договорі іменувалися піддані рос. царя, полонені маньчжурами під час нападу 1685 на рос. укріплення Абазин; нині це тер. біля м. Благовєщенськ Амурської обл., РФ). Серед персоналу цієї місії, у т. ч. її головами були й українці. Зокрема, першим головою місії (з
1716) був архімандрит Іларіон (Лежайський, родом з Чернігова), другим (з 1729) — архімандрит Антоній (Платковський), третім (з 1735) — архімандрит І.Трусов, четвертим (з 1743) — архімандрит Гервасій (Ленцовський, випускник Київської акад.), сьомим (з 1768) — архімандрит Микола (Цвіт), восьмим (з 1794) — архімандрит Софроній (Грибовський; багато дослідників вважають його першим рос. істориком К.), одинадцятим — архімандрит В.Морачевич. Вагомий внесок у вивчення К. зробили укр. історик та археограф М.Бантиш-Каменський (укладач зб. документів «Дипломатическое собрание дел между Российским и Китайским государствами с 1619 по 1792 год», 1882), укр. синолог і мандрівник Юрій Тимківський (автор «Путешествия в Китай через Монголию 1820 и 1821 гг.», 1824). Тривалий час імператорським послом у Пекіні був талановитий дипломат Іван Коростовець, родом з Чернігівщини. Від 1819 по 1832 у Пекіні працював укр. лікар, випускник Петерб. медикохірургічної академії Войцехівський, який особливо відзначився у боротьбі з епідеміями холери. Ще за його життя китайці поставили йому в Пекіні пам’ятник (1829). Наприкінці 19 ст. досить великі групи українців у пошуках роботи почали виїжджати до Маньчжурії. Там Росія за домовленістю з китайс. урядом будувала Китайс. Чанчуньську залізницю (нині Харбінська залізниця). Значна група українців прибула в Маньчжурію з Туркестану разом з ген. Д.Хорватом, там вони під його кер-вом брали участь у буд-ві Закаспійської залізниці. Після закінчення буд-ва багато українців залишилися працювати на Китайс. Чанчунській залізниці як службовці. Наприкінці 19 ст. Рос. правосл. церква мала в Маньчжурії, вздовж залізниці, кілька парафій. Усі вони підпорядковувалися єпископу Приморському, офіц. резиденція якого знаходилася в м-ку Седанка поблизу м. Владивосток (нині місто в РФ). Серед священиків Маньчжурії та сусіднього Примор’я були й українці.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КИТАЙ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
становлять хань (китайці). Серед меншин найбільш численними є чжуани, маньчжури, хуей, монголи, уйгури, мяо, тібетці. Офіц. мова — пунтухуа (китайс.). Найбільш поширеними реліг. віруваннями є конфуціанство, буддизм і даосизм. 