КАРАМЗІН Микола Михайлович (псевдоніми — Анонім, Брат Рамзей, Граф N.N., Мулатов, Старий московський житель та ін.; 12(01).12.1766—03.06(22.05). 1826) — рос. історик, письменник, журналіст і видавець. Почесний чл. Петерб. АН (1818). Н. в с. Карамзиновка (нині село Ульяновської обл., РФ) у сім’ї дворянина. 1775—82 навчався в приватному пансіоні проф. Моск. ун-ту І.Шадена. Одноча-
106 КАРАМЗІН
сно відвідував лекції в ун-ті. З дитинства був записаний у лейбгвардії Преображенський полк, а тому 1782—84 перебував на військ. службі в Санкт-Петербурзі. Вийшов у відставку поручиком, жив у Симбірську (нині м. Ульяновськ, РФ), потім — у Москві. Зблизився з гуртком М.Новікова, вступив у масонську ложу (Юнга; див. Масонство), включився в просвітницьку діяльність, займався перекладами, писав вірші, редагував ж. «Детское чтение». 1789—90 здійснив закордонну подорож (Німеччина, Швейцарія, Франція, Англія), зустрічався в Кенігсберзі (нині м. Калінінград, РФ) з І.Кантом. Враження від поїздки та негативне ставлення до Французької революції кінця 18 століття, свідком якої йому довелося бути, виклав у «Письмах русского путешественника» (друкувалися в «Московском журнале» 1791— 92). Як публіцист виступав проти самовладдя народу, відстоював інтереси рос. монархізму. У 1790-х рр. був найпопулярнішим рос. письменником, став творцем нових прозових і поетичних форм (найвідомішою його худож. роботою була сентиментальна повість «Бедная Лиза»). 1801—03 видавав ж. «Вестник Европы», з яким співпрацювали Г.Державін, В.Жуковський, І.Дмитрієв. 1802 померла його перша дружина Є.Протасова. 31 жовт. 1803 за сприяння М.Муравйова указом рос. імп. Олександра І був назначений офіц. історіографом для написання повної історії Росії. Окрім матеріального достатку, це призначення дало йому змогу мати доступ практично до всіх архівосховищ. Серед багатьох істориків-архівістів, які йому допомагали, був і М.Бантиш-Каменський. 1810—11 підготував політологічний трактат «Записка о древней и новой России в ее политическом и гражданском отношениях», в якому розкритикував проекти заг. держ. перетворень М.Сперанського та питання про розкріпачення селян (див. Кріпацтво), що піднімалося передовою рос. громадськістю, оскільки вважав, що селяни «не доросли» до свободи: «Для твердости бытия государственного, — писав він, — безопаснее поработить
людей, нежели дать им не вовремя свободу». 1804 одружився з Є.Коливановою, донькою кн. А.Вяземського. Від 1804 гол. його працею стала 12-томна «История государства Российского». Над нею він працював понад 20 років. До 1811 написав 8 томів, однак опублікував їх значно пізніше. Робота була перервана Війною 1812, тоді під час пожежі Москви згоріла його б-ка і зібрання рукописів. 1816 перебрався до С.-Петербурга, влітку жив у Царському Селі. 1824 отримав чин дійсного статського радника. Зблизився з імп. Олександром I, який став цензором «Истории…» (1—8 томи вийшли у світ 1816—17, 9— 11 — 1821—24, останній, не завершений 12-й, був видрукуваний посмертно 1829, у ньому виклад доведено до поч. 17 ст.). З часом «История…» набула статусу класичного зразка рос. великодерж., імперської історіографії. Події минулого в ній тлумачилися як боротьба самодержавства з народоправством, олігархією й аристократією, а монархія — як стрижень, на який нанизане все сусп. життя Росії. Великого значення надавалося «моральним апофегмам», які, однак, теж мали держ.-політ. аспект. Історія Київської Русі трактувалася як складова частина історії Моск. д-ви. К. глибоко вірив у виховну роль писаної історії. Він увів у наук. обіг величезний масив істор. матеріалу, передусім архівного. Усі 12 томів «Истории…» мають численні примітки і посилання (усього їх 6548), серед яких чимало власне археогр. (це заклало основи для розвитку в рос. істор. науці спеціальних історичних дисциплін). Істор. погляди К. ґрунтувалися на раціоналістичних уявленнях про хід сусп. розвитку як про боротьбу розуму з помилковими судженнями, просвітництва з невіглаством. Вирішальну роль в історії, на думку К., відіграють соціально значущі особистості, психологічний аналіз їхніх учинків він зробив одним із ключових методологічних засобів пізнання минулого, а схему періодизації рос. історії — на давню, середню й нову — вибудував так, що вона
збігалася з історією князівських і царських династій: давній період — від Рюрика до Івана ІІІ, середній — до Петра І і новий — післяпетровський. В основі його філософії історії лежав істор. націоналізм та ідеал консервативної традиції. Він критикував Петра I за спотворення природного ходу рос. життя; Москва, на його думку, була осереддям нац. традиції, а С.-Петербург — носієм насильницької європеїзації. «История…» справила надзвичайно потужний вплив на істор. свідомість росіян взагалі і рос. істориків зокрема. Сприяв цьому і її особливий стиль — худож. виклад наук. матеріалу. Невдовзі після опублікування «Истории…» про К. почали писати як про людину, яка здійснила переворот в істор. свідомості рос. народу. Зокрема, О.Пушкін порівнював К. з Х.Колумбом, за його оцінкою, К. так само відкрив світові стародавню Русь, як Х.Колумб Америку. Кн. П.Вяземський порівнював К. з М.Кутузовим, він писав, що К. врятував Росію від нашестя забуття. Навіть у 20 ст. «История…» продовжувала впливати на життя. Офіц. рад. історіографія, заперечуючи монархічні ідеї К., водночас активно посилалася на його концепції трансформації Київ. Русі в Російську імперію та існування рос., укр. й білорус. народів як єдиної етнополіт. спільноти. На поч. 21 ст. рос. історіографія також високо оцінює «Историю…», підкреслюючи її патріотичний потенціал, рос. націоналізм та моральність. П. у м. С.-Петербург. Тв. (перевидання): Записка старого московского жителя: Избранная проза. М., 1986; Предания веков. М., 1989; История государства Российского, т. 1—12. М., 1989—93; Записка о древней и новой России в ее политическом и гражданском отношениях. М., 1991; Записка о московских достопамятностях: Писано в 1817 г. для некоторой особы, ехавшей в Москву. «Наше наследие», 1991, № 6. Літ.: Соловьев С.М. Н.М. Карамзин: Его жизнь и научная деятельность: Биографический очерк. СПб., 1894; Ключевской В.О. Н.М. Карамзин. В кн.: Карамзин Н.М. Сочинения, т. 7. М., 1989; Лотман Ю.М. Сотворение Карамзина. М., 1989; Шмидт С.О. Николай Михайлович Карамзин (1766—1826). В кн.: Портреты исто-
риков: Время и судьбы, т. 1. М., 2000; Милюков П.Н. Главные течения русской исторической мысли. М., 2006. История государства Российского, т. 1—12. На інтернет-сайті: Библиотекарь.Ру (http://bibliotekar.ru). О.А. Удод.
релах 17 ст. — у Розписові сторожових пунктів та в «Большому чертежу книге». М.Карамзін називав його Когановим городищем. 1968 К. було включено до переліку істор. міст та населених пунктів України. Літ.: ІМіС УРСР. Харківська область. К., 1967; Законодавство про пам’ятники культури: Збірник нормативних актів. К., 1970; Шрамко Б.А. и др. Справочник по археологии Украины: Харьковская область. К., 1977; Памятники истории и культуры Украинской ССР: Каталог-справочник. К., 1987. С.І. Кот.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КАРАМЗІН» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
