ІПСІЛАНТІ (’YшзлNнфзт) — грец. князівська родина, з якої вийшли відомі діячі грец. нац.-визвол. руху проти панування Османської імперії. Олександр (бл. 1726—13.01. 1807) — господар Валахії (див. Волощина; 1774—82, 1796—97) і Молдови (1786—88). Був прибічником Російської імперії в її боротьбі з Туреччиною, за що був страчений турец. урядом. Костянтин, син Олександра (1760—24.06.1816), — певний час обіймав важливі держ. посади в турец. адміністрації: великого драгомана Осман. імперії (1796— 99), господаря Дунайських князівств — Молдови (1799—1802), Валахії (1802—06). 1799 сприяв укладанню рос.-турец. договору. 1804—06 допомагав повсталим сербам. 1806 уряд Осман. імперії звинуватив його в зраді, він був позбавлений престолу господаря Валахії. В тому ж році імп. Олександр I запросив його до Росії. 1807 він разом із сім’єю: дружиною Єлизаветою, дочками Оленою, Катериною, Марією та синами Дмитром, Георгієм, Миколою і Григорієм оселився в Києві. Його син Олександр прибув до Санкт-Петербурга на рік раніше. Після переїзду до Києва Костянтин відійшов від активної участі в політ. справах. Гол. його турботою стало виховання дітей та влаштування синів на службу. П. у м. Київ. Олександр, молодший син Костянтина (12.12.1792—31.01. 1828). Освіту здобув у С.-Петербурзі. Від 1808 перебував на службі в рос. армії. Учасник Війни 1812. За мужність та відвагу був нагороджений двома орденами — св. Володимира 4-го ст. та
св. Анни 2-го ст., а також золотою шаблею з написом «За хоробрість». 1816 призначений особистим ад’ютантом імп. Олександра I, 1817 отримав чин генералмайора. Від 1820 — один із кер. грец. таємної орг-ції «Філікі етерія». В берез. 1821 прибув у князівство Молдова з метою підняти балканські народи на повстання проти турец. гніту. 13 черв. 1821 створений ним військ. загін був розбитий турками. І. перебрався до Австрії, де був заарештований австрійс. урядом. Від 1821 до 1827 перебував у Віденській в’язниці. Звільнений завдяки втручанню Росії. Невдовзі помер. Виступ І. став поштовхом до грец. нац.-визвол. повстання 1821—29, яке привело до визволення Греції від турец. неволі. Сини Костянтина — Микола, Георгій та Дмитро — 1815 були прийняті на службу в рос. армію. Дмитро (1793—16.08.1832) — брав активну участь у діяльності «Філікі етерія». 1821 прибув у Морею (Пелопоннес) для кер-ва грец. нац.-визвол. повстанням. 1822 грец. Нац. зборами він був обраний головою Законодавчого корпусу, 1828 призначений команд. військ у Сх. Греції. У битві при Патрах 24 верес. 1829 грец. повстанці під його командуванням здобули перемогу над переважаючими в два рази силами супротивника. Літ.: Арш Г.Л. Этеристское движение в России. М., 1970; Його ж. Ипсиланти в России. «Вопросы истории», 1985, № 3; Терентьева Н. Греки в Украине: экономическая и культурно-просветительская деятельность (XVII—XX вв.). К., 1999. Н.О. Терентьєва.
531 ІРАК
ІРАК, Республіка Ірак (Al-’Irаq, Al-Jumhouriya al-’Iraqia) — д-ва в пд.-сх. Азії. Тер. — 438,3 тис. км2. Нас. 25,375 млн осіб (2004). Етнічний склад: араби (бл. 77 %), курди (бл. 18 %), туркмени, перси, ассірійці та ін. (бл. 5 %). Столиця — м. Багдад. Адм.-тер. поділ на 18 мухафаз (провінцій), у т. ч. 3 автономні. Держ. мови — араб. і курдська. Держ. релігія — іслам (шиїти — бл. 62 %, суніти — бл. 35 %), християни та ін. — 3 %. Грошова одиниця — іракський динар. І. розташов. в Месопотамській низовині, де виникла одна з
532 ІРАК
найдавніших землеробських цивілізацій світу. Успішне землеробство в цьому регіоні залежало від іригаційних систем, спорудження і підтримка робочого стану яких вимагали централізованих зусиль. Тому в кін. 4 тис. до н.е. тут виникли міста-д-ви (Урук, Ур, Лагаш та ін.). На поч. 3 тис. до н.е. на тер. І. з’являються перші д-ви — шумерські об-ня містд-в, у кін. 3 тис. до н. е. — царство Шумеру та Аккаду, д-ва III династії Ура. Згодом відбувається піднесення Старовавилонського царства, розквіт якого припадає на правління Хаммурапі (1792— 1750 до н. е.). В 9 ст. до н.е. свою владу на тер. І. поширює Новоассирійське царство, яке в 7 ст. до н.е. було завойоване мідянами. На тлі цих подій почалося піднесення Нововавилонського (Вавилоно-Халдейського) царства. В 2-й пол. 6 ст. до н.е. І. став частиною Перської д-ви. В 2-й пол. 4 ст. до н.е. І. був завойований Александром Македонським, а після його смерті тер. І. увійшла до складу д-ви Селевкідів. У 2 ст. до н.е. тер. І. зайнята парфянами, тут знаходилася столиця Парфянського царства Ктесіфон (стародавнє місто поблизу м. Багдад), од 3 ст. н. е. — у складі д-ви Сасанідів, Ктесіфон залишався його столицею. В серед. 7 ст. І. був завойований арабами. В 2-й пол. 8 ст. в новозбудоване м. Багдад було перенесено столицю Араб. халіфату. В серед. 11 ст. Араб. халіфат впав під ударами турків-сельджуків. Протягом 13—14 ст. І. зазнав двох спустошливих монгол. завоювань (навала Хулагу та походи Тимура). На поч. 16 ст. І. став частиною Сефевідського Ірану. Боротьба за тер. І. між Сефевідами і турками-османами на поч. 17 ст. закінчилася перемогою Османської імперії. Після закінчення Першої світової війни Ліга Націй надала мандат Великій Британії на управління І. За сприяння англійців 11 лип. 1921 І. став конституційною монархією на чолі з королем Файсалом I (1921—33) з династії Хашимітів. У січ. 1943 І. проголосив війну Німеччині та її союзникам, але не брав участі в бойових діях. Післявоєн. спроби англійців подовжити свою присутність в І. провалилися. 14 липня 1958 І. було
проголошено республікою в результаті революції та повалення монархії. Після низки військ. переворотів в лип. 1968 до влади прийшли представники Партії араб. соціаліст. відродження (Баас) на чолі з ген. Ахмедом Хасаном аль-Бакром. Поміркована внутр. та зовн. політика, спрямування доходів від продажу нафти на розвиток с. госп-ва та промсті сприяли екон. піднесенню та зростанню авторитету І. на міжнар. арені. 1979 Партію араб. соціаліст. відродження очолив Саддам Хусейн. Територіальні претензії нового кер-ва І. призвели до іраноіракської війни 1980—88, яка мала своїм наслідком великі людські жертви й сильно вдарила по економіці країни. 1990 між І та Іраном встановлено дипломатичні відносини. Спроба анексії Кувейту 1990 обернулася військ. операцією «Буря в пустелі» 1991 на основі резолюції Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй від 29 листоп. 1990 та за участю 28 країн (США, Велика Британія, Франція та ряд араб. країн), що привело до поразки іракського окупаційного корпусу й звільнення Кувейту. По закінченні військ. операції низкою резолюцій Ради Безпеки ООН на І. було накладено екон. санкції. Під контролем ООН почала діяти програма «Нафта в обмін на продовольство», яка давала змогу І. кожні півроку експортувати нафту на суму в 5,2 млрд дол. США, отримуючи в обмін гуманітарні товари. На поч. 2003 США звинуватили І. у підтримці терористів та розробці зброї масового знищення. Всупереч рішенню Ради Безпеки ООН від 20 берез. 2003 міжнар. коаліція на чолі з США розпочала війну з І. з метою усунення режиму С.Хусейна. Від трав. 2003 тер. І. окупована військами США та їх союзників. У країні розпочався процес передачі влади новому урядові. Він проходив у кілька етапів: 28 черв. 2004 тимчасова (окупаційна) адміністрація І. передала владу перехідному уряду; 30 січ. 2005 пройшли вибори до перехідного парламенту, який розробив проект нової конституції; 15 жовт. 2005 проведено заг. референдум щодо нової конституції; 15 груд. 2005 відбулися нові
вибори, на яких обрано новий суверенний уряд І.; 31 груд. 2005 новообраний уряд І. перебрав всі повноваження. Таким чином, з 2006 формально окупація І. припинена. І. займає друге, після Саудівської Аравії, місце у світі по кількості розвіданих запасів нафти. До військ. операції «Буря в пустелі» нафтовий сектор країни забезпечував 95 % надходжень в іноз. валюті. Після окупації країни 2003 та зняття міжнар. санкцій видобуток нафти знову почав збільшуватися. Також в І. розвинена хім., текстильна та буд. пром-сть. Фундамент укр.-іракського співробітництва було закладено ще за доби СРСР, коли протягом 1980-х рр. укр. фахівці брали участь у розбудові інфраструктури І. та розвитку цілих галузей економіки країни. Багато іракської молоді свого часу здобули освіту в укр. вищих навч. закладах. Незважаючи на важкий період міжнар. санкцій та окупації, відносини з І. були і залишаються одним з важливих напрямків політики України, особливо в галузі екон. співробітництва. У черв. 2003 Верховна Рада України ухвалила рішення про направлення до І. укр. миротворців. Миротворча місія в І. розпочалася 28 серп. 2003. Укр. контингент відбував службу в провінції Васит у зоні відповідальності польс. командування. За 2003—05 контингент втратив 18 військовослужбовців, більше як 40 одержали поранення. 11 січ. 2005 ВР України ухвалила рішення відкликати укр. миротворчий контингент. Від 2006 Україна залишає в І. інструкторів, які займатимуться навчанням іракської армії. Дипломатичні відносини між Україною та І. встановлені 16 груд. 1992. З трав. 2001 в Багдаді розпочало роботу укр. посольство. Укладені угоди про торг., екон., наук.-тех. співробітництво та ін. І. є чл. Організації Об’єднаних Націй з 1945, Ліги арабських д-в — з 1945, Орг-ції країн-експортерів нафти — з 1945. Літ.: Данциг Б.М. Ирак в прошлом и настоящем. М., 1960; Федченко А.Ф. Ирак в борьбе за независимость: 1917—1969. М., 1970. Я.Л. Шолох.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ІПСІЛАНТІ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
