Кредитний ризик — це ризик несплати в установлений строк основного боргу і процентів по позичках, що належать кредитору. Кредитний ризик визначається ймовірністю того, що позича-льник не зможе або не захоче виконати свої зобов’язання згідно з кредитною угодою. Управління кредитним ризиком банку здійс-нюється на двох рівнях відповідно до причин його виникнення — на рівні кожної окремої позики та на рівні всієї сукупності креди-тних операцій банку. Управляти ризиком означає чинити дії, спрямовані на підтри-мання такого рівня, який відповідає поставленим на даний мо-мент цілям управління. У процесі управління кредитним ризиком комерційного банку слід визначити такі етапи: — розробка цілей і завдань кредитної політики банку; — створення адміністративної структури управління кредит-ним ризиком і системи прийняття адміністративних рішень; — вивчення фінансового стану позичальника; — вивчення кредитної історії позичальника, його ділових зв’язків; — розробка і підписання кредитної угоди; — аналіз ризиків неповернення кредитів; — кредитний моніторинг позичальника і всього портфеля по-зичок; — заходи з повернення прострочених і сумнівних позичок і з реалізації застави. До чинників, які збільшують ризик кредитних операцій коме-рційного банку, належать: — надмірна концентрація — зосередження кредитів в одному із секторів економіки, виді кредиту; — надмірна диверсифікація, яка призводить до погіршення якості управління за відсутності достатньої кількості висококва-ліфікованих фахівців зі знаннями особливостей багатьох галузей економіки та видів кредиту; — валютний ризик кредитного портфеля; — структура кредитного портфеля, якщо він сформований лише з урахуванням потреб клієнтів, а не самого банку; — рівень кваліфікації персоналу банку. При визначенні рівня кредитного ризику враховуються: — репутація клієнта; — можливість клієнта щодо погашення боргу; — капітал клієнта; — умови, в яких знаходиться позичальник; — застава. Репутація клієнта — це бажання і рішучість позичальника погасити свої зобов’язання. Репутація клієнта визначається на підставі особистих стосунків між банком і позичальником. Не слід забувати, що виникають іноді ситуації, коли клієнт свідомо не збирається погашати позичку. Тому тільки впевненість банкі-ра в тому, що позичальнику властиві такі якості, як чесність і по-рядність, може бути підставою для довіри до нього. Рівень репу-тації клієнта повинен бути підкріплений його менеджерськими здібностями. Можливість клієнта — здатність позичальника отримати гро-ші по своїх активних операціях або по конкретному проекту, що пропонується прокредитувати й ефективно управляти своїми гро-шовими потоками, з тим щоби забезпечити повне та своєчасне по-гашення кредитної заборгованості і процентів. Слід мати на увазі, що якщо у підприємця справи ідуть кепсько, то у банкіра не може бути впевненості, що проект, під який надається кредит, буде реа-лізовано успішно. Не можна також вважати, що гарні справи на підприємстві в цілому є надійною запорукою ефективного впрова-дження заходу, що буде кредитуватися. Тому фактор «можливість» повинен бути присутнім як при оцінці роботи клієнта в цілому, так і стосовно тієї справи, яку пропонується прокредитувати. Капітал. Кожен клієнт повинен мати власну капітальну базу і стійку рішучість використати свій капітал у реалізації проекту, що кредитується, тобто взяти на себе певну частину ризику. Дуже важливо при аналізі проекту, що кредитується, правиль-но визначити розмір кредиту. При цьому слід упевнитися, що клієнт не запитує більше кредиту, ніж йому потрібно, оскільки це може призвести до нераціонального використання лишку креди-ту, а звідси і до проблем його погашення. Слід також упевнитися, що клієнт не запитує менше кредиту, ніж йому необхідно, оскі-льки в цьому випадку можуть виникнути проблеми, пов’язані зі здійсненням проекту, що кредитується, а звідси і з погашенням кредиту. Дуже важливо, щоб участь власним капіталом у заході, який кредитовано, була достатньою порівняно з розміром запи-туваного кредиту. Це зумовлено тим, що банк не зацікавлений у здійсненні ризикових вкладень. Якщо кредитна угода зазнає не-вдачі і клієнт не бере участі в ній своїм капіталом, то у разі не-здатності позичальника погасити кредит збитки нестиме банк. Якщо ж клієнт вклав значні власні кошти в проект, що кредиту-ється, то спочатку саме клієнт понесе збитки, а потім тільки на-разяться на небезпеку вкладені банком кошти. Якщо клієнт вкла-дає власні кошти в проект, то він, вірогідно, прикладе більше зусиль для забезпечення успіху даного проекту. Основне правило для банкіра — не надавати кредиту, розмір якого перевищує особистий внесок клієнта в його справу, навіть за наявності забезпечення. Згідно зі світовими стандартами при видачі кредиту в основні фонди частка власних коштів позичальника повинна складати не менше 30% заходу, котрий кредитується. При видачі кредиту в оборотні фонди власні кошти позичаль-ника повинні складати не менше 50% валюти балансу, або власні кошти повинні повністю покривати запаси і витрати. Умови, в яких перебуває позичальник, тобто знання поточно-го стану та огляд регіональної і загальноекономічної ситуaції в економіці, а також у тій галузі, до якої відноситься позичальник. Різні економічні умови і різні прогнози для різних галузей го-сподарства часто вимагають різних підходів відносно надання позичок. Застава — це надійне додаткове забезпечення повернення кредиту у формі застави, проте це не є головне джерело пога-шення кредиту. Застава — це страховка погашення кредиту. На-дійне забезпечення кредиту у формі застави може подолати слаб-кість інших параметрів кредитної угоди, однак банкіру слід пам’ятати про якість застави, її юридичне оформлення, співвід-ношення між вартістю застави і вартістю кредиту, а також те, як часто ці вартості змінюються. Застава, згідно з чинним законодавством України, є способом забезпечення зобов’язань, зокрема отриманих позик. У цьому ви-падку банк набуває права у разі невиконання позичальником зо-бов’язання щодо повернення кредиту та процентів за ним задово-льнити свої вимоги за рахунок вартості заставленого предмета. Тому предмет застави повинен мати такі характеристики. 1. Високу ліквідність. Під ліквідністю у даному разі розуміють здатність заставленого активу до конвертації у грошові засоби. 2. Здатність до тривалого зберігання (щонайменше протягом терміну дії кредитного договору). 3. Відносну стабільність ринкових цін на заставлений предмет та наявність реальної вартості предмета застави. 4. Низькі витрати на зберігання (утримання) та можливу реа-лізацію застави. Предметом застави можуть бути майно та майнові права. За-лежно від об’єкта застави розрізняють кілька видів застави. 1. Застава товарно-матеріальних цінностей: при застосуванні цієї форми як предмет застави виступають пар-тії сировини, матеріалів, готової продукції. Перевагу надають това-рам, торгівля якими провадиться на біржі, тобто таким, на які легко визначити ринкову ціну. Прийнятність товарно-матеріальних цін-ностей для застави зумовлюється якістю цінностей та доступністю кредитора до здійснення контролю за їх збереженням. Критеріями якості товарно-матеріальних цінностей вважають вищенаведені хара-ктеристики предметів застави. Також умовою використання товарних запасів у вигляді застави є можливість їх страхування. 2. Застава дебіторських рахунків: прийнятність даного виду застави визначається такими крите-ріями, як якість товарів та послуг, що реалізуються, та фінансова стійкість покупця. У зв’язку з цим банки аналізують динаміку покупця, що характеризує повернення окремих цінностей, а та-кож динаміку, структуру та тривалість дебіторської заборговано-сті стосовно кожного платника. 3. Застава цінних паперів: у заставу приймають державні цінні папери та папери підприємств і фірм. Обов’язковою умовою тут постає висока ліквідність цінних паперів. Якщо за предмет застави використовують, наприклад, акції фірм, то у даному разі не йдеться про акції, емі-товані підприємством-позичальником, а про ті акції, які він при-дбав на ринку цінних паперів, оскільки вкладення капіталу у цін-ні папери є його реальним майном. 4. Застава векселів: можливе широке застосування даного виду застави з розвит-ком комерційного кредитування та вексельного обігу в Україні. Головна вимога до векселя як до предмета застави полягає в обов’язковості відображення реальної товарної угоди. Слід вра-ховувати також строк платежу за векселем, якість та асортимент товарів, що продаються в кредит. 5. Застава депозитів, що знаходяться у тому ж банку: найбільш зручний і найбільш привабливий для банку вид за-стави, оскільки застава пропонується одразу в грошовій формі, банк має пряму змогу контролювати стан предмета застави, а у разі невиконання позичальником своїх вимог заставлений депо-зит просто використовується банком для погашення боргу. 6. Застава нерухомості (іпотека): зазвичай використовується при наданні великих довгостроко-вих кредитів, так званих іпотечних позик. Іпотекою визнається застава землі, нерухомого майна, при якій земля та (або) майно, що становить предмет застави, залишається у заставодавця або третьої особи. Предметом іпотеки може бути майно, пов’язане із землею, — будівля, споруда, квартира, підприємство (його стру-ктурні підрозділи) як цілісний майновий комплекс, а також інше майно, віднесене законодавством до нерухомого. 7. Застава дорогоцінних металів: як предмет застави приймають монети, зливки, вироби із зо-лота, срібла, платини, дорогоцінні камені, коштовності тощо. Цей вид застави у даний час застосовується дуже рідко. 8. Застава рухомого майна: обладнання, машини, механізми, інвентар, транспортні засоби, худоба та інше — для промислових, комерційних та інших фірм, фермерських господарств; предмети довготривалого вжитку (в т. ч. особисті транспортні засоби) — для індивідуальних позичальників. Банківською практикою напрацьовані певні заходи, спрямо-вані на мінімізацію втрат від кредитного ризику. Серед них виділяються: — лімітування; — дотримання нормативів кредитного ризику; — диверсифікація; — концентрація; — вивчення й оцінка якості сукупних активів банку; — оцінка кредитоспроможності позичальника; — отримання від клієнта достатнього і якісного забезпечення; — оперативність при стягненні боргу; — страхування кредитних операцій; — визначення кредитної політики; — підтримка оптимальної структури кредитного портфеля; — формування резервів; — застосування технології STOP LOSS; — визначення рівня непокритого кредитного ризику; — проведення ефективної цінової політики; — інтенсивна робота з проблемними кредитами. Лімітування Ліміт може встановлюватися по кредитах окремим позичаль-никам, групі однотипних позичальників, галузі господарства. Це дає можливість уникнути ризику концентрації кредитних вкла-день у окремі суб’єкти, що зменшує вірогідність можливих втрат від кредитних операцій. Лімітуватися можуть також права окремих банківських мене-джерів і структур відносно прийняття рішень про надання креди-ту (для дирекцій, відділень, менеджерів та інше). Розрахунок ліміту кредитування здійснюється на підставі фі-нансових показників позичальника і прогнозування його майбут-ніх грошових потоків. Розмір ліміту залежить від можливих фі-нансових результатів об’єкта, що кредитується, з урахуванням діяльності суб’єкта, що кредитується. Розрахунки робляться, як правило, на квартал і після закінчення кожного кварталу на на-ступний квартал уточнюються. Комерційні банки використовують таку форму лімітування, як жорсткий ліміт разового характеру і кредитна лінія. Разовий ліміт встановлюється відносно клієнтів, які зверта-ються за кредитом епізодично. Кредитна лінія — це юридично оформлене зобов’язання банку перед позичальником надавати йому впродовж певного терміну позичку у межах узгодженої суми. Кредитна лінія встановлюєть-ся при тривалих стосунках між банком і позичальником. Вона має переваги перед разовим лімітом: — для позичальника спрощується процес оформлення позич-ки тому, що кожна окрема сума платежу за рахунок кредиту не оформляється окремими документами; — для банку — зменшується робота з оформлення кредитів у межах кредитної лінії. Деякі банки встановлюють ступінь використання кредитів у межах кредитної лінії. При цьому з клієнта стягуються на ко-ристь банку штрафні платежі за невикористання певної суми кредитної лінії. Банк, який встановив клієнту кредитну лінію, бере на себе зо-бов’язання незалежно від ситуації на ринку позичкових капіталів забезпечити клієнта сумою кредиту, передбаченою кредитною угодою. Лімітування прав менеджерів і підрозділів банку може здійс-нюватися в системі одного банку. При цьому розмір права на ви-дачу кредиту залежить, як правило, від рівня кваліфікації відпові-дних фахівців і обсягу капіталу, яким оперує банківська установа. Лімітування — це засіб мінімізації кредитного ризику, який застосовується з ініціативи комерційного банку, але є лімітуван-ня з боку НБУ. Це встановлення нормативів, що регламентують кредитний ризик, а саме: ризик на одного позичальника, норма-тив великих кредитних ризиків, ризик на одного інсайдера, ризик на інсайдерів, нормативи, що обмежують отримані та надані міжбанківські кредити. Ці нормативи є складовою частиною еко-номічних нормативів регулювання банківської діяльності.
Диверсифікація
Метод диверсифікації полягає у розподілі кредитних ресурсів серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характеристиками (розмір капіталу, форма власнос-ті), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон). Розглядають три види диверсифікації — галузеву, гео-графічну та портфельну. Галузева диверсифікація означає розподіл кредитів між клієн-тами, які здійснюють діяльність у різних галузях економіки. Для зниження загального ризику кредитних операцій вирішальне зна-чення має добір галузей, який повинен ґрунтуватися на результа-тах статистичних досліджень. Найвищий ефект досягається в разі вибору позичальників, котрі працюють у галузях з протилежни-ми фазами коливань ділового циклу. За допомогою кореляційно-го аналізу виявляються такі галузі, в яких результати діяльності різною мірою залежать від загального стану економіки. Якщо од-на галузь перебуває на стадії економічного росту, то інша пере-живає стадію спаду, а з часом їх позиції змінюються на протиле-жні. Тоді зниження доходів від однієї групи клієнтів компенсу-ються підвищенням доходів від іншої групи, що допомагає стабілізувати доходи банку і суттєво знизити ризик. Географічна диверсифікація полягає в розподілі кредитних ре-сурсів між позичальниками, які перебувають у різних регіонах, географічних територіях, країнах з різними економічними умо-вами. Географічна диверсифікація як метод зниження кредитного ризику доступна лише великим банкам, які мають розгалужену мережу філій та відділень на значній території. Це допомагає ні-велювати вплив кліматичних та погодних умов, політичних та економічних потрясінь, які впливають на кредитоспроможність позичальників. Невеликі банки застосовують метод географічної диверсифікації здебільшого у процесі формування портфеля цін-них паперів, що дає змогу знизити загальний ризик банку. Портфельна диверсифікація означає розосередження кредитів між різними категоріями позичальників — великими і середніми компаніями, підприємствами малого бізнесу, фізичними особами, урядовими та громадськими організаціями, домашніми господарс-твами тощо. Кредити, надані у сфері малого бізнесу, часто супро-воджуються підвищеним рівнем ризику, хоча й мають вищий рі-вень дохідності. Такі позичальники часто обмежені у виборі кредитора, тому банк може диктувати власні умови кредитної угоди. Якщо позичальником є велика компанія, то кредитний ризик оці-нюється як незначний, але й дохідність такого кредиту невелика. Іноді банк надає кредит відомій у світі компанії за ставками, які не приносять йому прибутків. Але проведення подібних опе-рацій сприяє зростанню популярності та рейтингу банку. Загалом невеликі провінційні банки не мають змоги широко застосовува-ти метод портфельної диверсифікації, що призводить до підви-щення ризикованості їхніх кредитних портфелів. Такі портфелі, сформовані, передусім, за рахунок надання кредитів підприємст-вам малого бізнесу, а також споживчих кредитів, характеризу-ються вищим рівнем дохідності порівняно із середніми та вели-кими банками. Портфельна диверсифікація допомагає збалансувати ризик і дохідність кредитного портфеля банку. Метод диверсифікації слід застосовувати зважено та обереж-но, спираючись на статистичний аналіз і прогнозування, врахо-вуючи можливості самого банку і, насамперед, рівень підготовки кадрів. Диверсифікація потребує професійного управління та глибокого знання ринку. Саме тому надмірна диверсифікація ве-де не до зменшення, а до зростання кредитного ризику. Адже на-віть великий банк не завжди має достатню кількість висококва-ліфікованих фахівців, котрі володіють глибокими знаннями в ба-гатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних територій, мають практичний досвід роботи з різними категорія-ми позичальників.
Концентрація
Концентрація є поняттям, протилежним за економічним зміс-том диверсифікації. Концентрація кредитного портфеля означає зосередження кредитних операцій банку в певній галузі чи групі взаємозв’язаних галузей, на географічній території або кредиту-вання певних категорій клієнтів. Концентрація, як і диверсифіка-ція, може бути галузева, географічна і портфельна. Формуючи кредитний портфель, слід додержуватись певного рівня концентрації, оскільки кожний банк працює в конкретному сегменті ринку і спеціалізується на обслуговуванні певної клієн-тури. Водночас надмірна концентрація значно підвищує рівень кредитного ризику. Часто банки концентрують свої кредитні портфелі в найпопулярніших секторах економіки, таких як енер-гетика, нафтова та газова промисловість, інвестування нерухомо-сті. Як показує міжнародний досвід, саме надмірна концентрація кредитного портфеля стала причиною погіршення фінансового стану та банкрутства ряду банків у розвинених країнах упродовж 70—80-х років. Визначення оптимального співвідношення між рівнями диве-рсифікації та концентрації кредитного портфеля банку є завдан-ням, яке має вирішувати менеджмент кожного банку залежно від обраної стратегії, можливостей та конкретної економічної ситуа-ції.
Вивчення та оцінка якості сукупних активів банку
У багатьох країнах якість кредитного портфеля, або кредит-ний ризик, банку розглядається як показник якості всіх сукупних активів. Такий підхід виправданий, оскільки кредити є найбільш ризикованою частиною активів банку і саме кредитний портфель значною мірою визначає загальний рівень ризикованості активів. Це дає підстави за розмірами резервів судити про якість активів банку. Для оцінювання якості активів банку застосовується кое-фіцієнт K, обчислений як відношення середньозваженої суми класифікованих активів до капіталу банку і виражений у процен-тах. Під середньозваженою сумою класифікованих активів розу-міють сукупний розмір можливих втрат за активними операція-ми, і насамперед за кредитами, який визначається розмірами спе-ціального резерву. , де ВКА — середньозважена сума класифікованих активів, К — капітал банку. Наприклад, за методикою, прийнятою у США, чисельник цьо-го показника дорівнює сумі 20% субстандартних, 50% сумнівних і 100% безнадійних кредитів, тобто фактично визначається за розміром резерву на відшкодування втрат за кредитними опера-ціями банку. Вітчизняна методика оцінювання якості активів за анaлогічними показниками ще остаточно не відпрацьована. Для коефіцієнта K запроваджено шкалу значень, за якою оці-нюється якість активів. Саме такий підхід до оцінювання активів пропонується рейтинговою системою «CAMEL», яка прийнята в практиці банківського нагляду багатьох країн. Шкала значень ко-ефіцієнта K, за якою банку присвоюється певний рейтинг якості активів, не є уніфікованою чи стандартною. Конкретні межі змі-ни коефіцієнта мають бути визначені для кожної країни з ураху-ванням існуючих економічних умов та стану банківської системи. Науково обґрунтована система оцінки якості активів визнача-ється на базі статистичних досліджень. Для всіх банків, які діють у даній країні, розраховується коефіцієнт K. Залежно від значень коефіцієнта банки поділяються на п’ять груп. Діапазон зміни ко-ефіцієнта K для банків, що увійшли до групи найбільш надійних і стабільних, береться за основу при визначенні допустимих меж для оцінки активів із рейтингом «добре». Аналогічні розрахунки провадяться за кожною групою банків, у результаті чого і форму-ється шкала оцінки якості активів. Отже, якість кредитного портфеля оцінюється за розміром мо-жливих втрат за кредитними операціями, який визначається у про-цесі формування спеціального резерву. Співвідношення резерву і капіталу банку розглядається як основний показник оцінки якості активів банку при визначенні рейтингу за системою «CAMEL».
Оцінка кредитоспроможності позичальника
З метою зниження кредитного ризику визначають рейтинг кредиту за допомогою системи балів та системи фінансових кое-фіцієнтів. Система балів передбачає визначення балів за такими параметрами: — призначення і сума кредиту; — фінансовий стан позичальника; — строк і схема погашення боргу; — кредитна інформація про позичальника; — застава; — взаємовідносини позичальника з банком; — ціна кредиту. По кожному з цих параметрів визначається кількість балів від 1 (найменше) до 9 (найбільше). Залежно від загальної суми балів кредити класифікують: — найкращі; — високої якості; — задовільні; — граничні; — гірше граничних; — критичні (втрати). У світовій практиці виділяють п’ять груп фінансових коефіцієнтів: — ліквідності; — ефективності, або активності; — фінансового лівериджу; — операційні та прибутковості; — ринкові. Коефіцієнти ліквідності . Якщо прийняти, що: 1. Оборотний капітал = Поточні активи – Дебіторська заборгованість; 2. Оборотний капітал = Гроші + Товарно-матеріальні запаси, то можна отримати, що: 1) поточні активи = Оборотний капітал + Дебіторська заборгованість; 2) поточні активи = Гроші + Товарно-матеріальні запаси + Коротко-термінова поточна дебіторська заборгованість; 3. Високоліквідні активи = Поточні активи – ТМЗ. Звідси можна знаходити коефіцієнти ліквідності, які показува-тимуть ступінь мобільності різних активів клієнта, що забезпе-чать своєчасну оплату ним власної заборгованості. Тобто в чисе-льник формули можуть бути поставлені: поточні активи; оборотний капітал; високоліквідні активи. Суть підстановки різних активів полягає в з’ясуванні залежно-сті ліквідності підприємства від певного виду активу. Це робить-ся шляхом або простого порівняння отриманих значень показни-ків ліквідності або вирахування дисперсії, або середньоквадратичного відхилення цих значень. Але при використанні цього показника в аналізі можна стик-нутися з багатьма проблемами. По-перше, це те, що кожен з ак-тивів (навіть якщо вони належать до однієї групи) має різний рі-вень ліквідності. Тобто вони з різною швидкістю та ефективністю можуть бути конвертовані в гроші. Вирішити цю проблему можна таким чином: , де N — частка вартості активу, яку можна отримати при не-гайній реалізації активу на ринку. Цей показник залежить у пер-шу чергу від попиту на даний вид активу на ринку. Також вирішенням цієї проблеми може бути застосування бі-ржових цін при визначенні вартості активів.
Коефіцієнти ефективності управління активами
Оборотність товарно-матеріальних запасів: . Виникає дві проблеми при визначенні та аналізі даного коефіцієнта. По-перше, продаж відбувається за ринковими цінами. Тому якщо запаси зберігаються, будучи обчисленими за ціною собіва-ртості, розрахована величина перевищує дійсне значення. Отже, доцільніше було б використовувати або вартість проданих това-рів у чисельнику або відповідно ринкову вартість запасів — у знаменнику. По-друге, збут відбувається протягом року, а запаси фіксу-ються на певну дату. Тому якщо діяльність компанії має сезон-ний характер або наявні суттєві коливання в обсязі запасів, необ-хідно використовувати середні показники. Кількість днів до отримання заборгованості: . Цей показник виражає середню кількість днів, яка проходить між реалізацією товару та отриманням за нього грошей. Необхід-ність у розрахунку є дуже суттєвою, коли компанія має дуже ве-ликий асортимент товарів і неможливо точно визначити промі-жок, за який надходять гроші за товари. Але навіть якщо компанія має обмежений асортимент, вона може порівняти цей показник з нормативним. Обіг основного капіталу . Даний коефіцієнт показує ефективність використання основ-них виробничих фондів. Головною проблемою при аналізі даного показника є те, що з ча-сом через інфляційні процеси вартість фондів змінюється і необхід-но використовувати систему індексів для порівняння вартостей майна, придбаного в різні часові періоди. Ще однією проблемою є проблема вибору вартості майна, яка буде використовуватися при підстановці в коефіцієнт: первісна, залишкова чи відновлювана. Очевидно, що бухгалтери фірм для складання привабливих звітів для обрахунку даного коефіцієнта використовують той по-казник, що є меншим на даний час, — це дасть можливість штуч-но збільшити його значення. Обіг загальної вартості майна: . Зрозуміло, що для аналізу використання ресурсів підприємст-ва показника обігу основного капіталу замало, оскільки він не враховує активи, що не входять до його складу. А через те, що питома частка даних активів на багатьох підприємствах дуже значна, доцільно використовувати показник обороту загальної вартості майна, що дасть можливість побачити ефективність ви-користання майнового комплексу підприємства в цілому. Товарно-матеріальні запаси в днях обороту: . Даний показник відображає середню кількість днів, протягом якої запаси перебувають в обороті. Фактично це є аналітичним до-повненням до показника обороту товарно-матеріальних запасів. Показники фінансового лівериджу
Визначається як відношення заборгованості до активів (сту-пінь залежності від кредиторів): . Цей показник відображає ступінь залежності фірми від фінан-сування з боку кредиторів. На відміну від показників ліквідності в даному випадку враховується загальна сума боргу, яка включає крім поточної заборгованості ще і довгострокові зобов’язання фірми. Покриття виплат по процентах доходами компанії: . За допомогою цього показника визначається здатність підпри-ємства за рахунок власного прибутку сплачувати проценти по бор-гових зобов’язаннях. При обчисленні показника слід враховувати особливості законодавства, яке визначає джерела сплати процен-тів. Існує два варіанти: сплачуються проценти з прибутку до вира-хування податку на прибуток чи після, відповідно до варіанта пев-ний вигляд матиме і чисельник формули розрахунку показника. Показники прибутковості Коефіцієнт дохідності по збуту: . Цим показником вимірюється величина доходу, який принес-ла реалізація товару на 1 грошову одиницю. Основний коефіцієнт дохідності: . Цей коефіцієнт показує спроможність активів фірми давати до-хід без урахування впливу на суму доходів податків та лівериджу. Коефіцієнт прибутковості майна після вирахування відсотків та податків: . Фактично даний показник є кінцевим мірилом ефективності ведення бізнесу. Він показує, скільки 1 грошова одиниця, вкла-дена в справу, принесла чистого прибутку, яким фірма може ві-льно користуватися. Наведені показники прибутковості є основними, що викорис-товуються в банківській практиці для оцінки кредитоспроможно-сті клієнта. Фактично можна розрахувати прибутковість будь-якого активу фірми. Основною проблемою при цьому буде виді-лення частини прибутку, яку приніс саме цей актив.
Ринкові
Дану групу показників доцільно розрахувати у разі, якщо фір-ма є акціонерним товариством та її акції вільно продаються та купуються на ринку цінних паперів. 1. Дохід на одну акцію: . 2. Дивідендний дохід на одну акцію у процентах: . 3. Відношення ціни акції до прибутку на неї: . 4. Відношення ринкової вартості акції до її балансової вар-тості: . Ці коефіцієнти служать показниками того, що думають інвес-тори про минулу діяльність компанії та перспективи її розвитку. Вони перебувають у прямому зв’язку з усіма попередньо роз-рахованими. Якщо коефіцієнти управління боргами, ліквідності, прибутковості перебувають на належному рівні, то тоді відносні показники ринкової вартості будуть високими. Показник економічно вигідної додаткової вартості Виділення окремого показника пов’язане з нетрадиційністю під-ходу до його розрахунку. Цей показник є мірилом ефективності по-точної діяльності фірми, доцільності її витрат на власний капітал. Він розраховується шляхом додавання до чистого доходу суми утриманих податків та відніманням усіх витрат, що понесла фірма. Методику визначення рейтингу кредиту та кредитоспромож-ності позичальників, пропоновану НБУ комерційним банкам України, буде розглянуто у темі «Оцінка кредитоспроможності позичальника». Питання отримання від клієнта достатнього і якісного за-безпечення було викладене вище. Оперативність при стягненні боргу передбачає обов’язок банку підтримувати з позичальником контакт протягом усього строку користування позичкою. Банку треба уважно стежити за станом справ клієнта й у разі виникнення проблемних ситуацій вжити необхідних заходів упереджувального характеру. Страхування кредитних операцій При цьому може страхуватися відповідальність клієнта перед банком щодо погашення кредиту. В цьому випадку клієнт подає до банку страхове свідоцтво або інші документи, які підтвер-джують факт страхування клієнтом кредитної операції. Банк може також самостійно застрахувати позичку, що нада-ється, шляхом укладання зі страховою установою угоди про доб-ровільне страхування кредитного ризику. В цьому разі сума стра-хових внесків додається до плати за користування позичкою. При страхуванні кредитних операцій банк повинен перекона-тися в наявності у страхователя необхідних фондів страхування, тобто в його платоспроможності. Визначення кредитної політики банку Одним із найважливіших інструментів запобігання ризикам є кредитна політика банку. Кредитна політика розробляється прав-лінням банку (або кредитним комітетом) і затверджується, як правило, радою акціонерів банку. Кредитна політика призначена встановити ключові принципи, яких мусять дотримуватися мене-джери та керівники банку при плануванні кредитної діяльності і видачі кредитів. Кредитна політика є фундаментом надійності та прибутковос-ті кредитного портфеля, тому також впливає на стабільність бан-ку. Інтереси стабільності банку мають визначати зміст і структу-ру кредитної політики. Кредитна політика може бути: — слабкою; — помірною; — агресивною. Визначення найбільш придатної кредитної політики для банку на даний час означає помірковане завантаження ресурсів у позички. Якщо частка кредитів у загальному обсязі робочих активів ба-нку складає до 30%, то це означає, що банк провадить вкрай обе-режну кредитну політику і забезпечує свою прибутковість за рахунок менш ризикованих активних операцій. Але в цьому разі банк втрачає значний сегмент фінансового ринку. Така кредитна політика більш бажана для новостворених банків, які не мають досвіду кредитної роботи. При помірній кредитній політиці частка кредитів у робочих активах складає від 30 до 50%. Така політика притаманна стабі-льним і надійним банкам, які мають досвід кредитної роботи. Частка кредитів, що перевищує 50% робочих активів, свідчить про агресивну кредитну політику. Вона може бути обґрунтова-на тільки надприбутками і не повинна бути досить тривалою. Слід пам’ятати, що агресивну кредитну політику не можна довго провадити, бо вона пов’язана зі значним ризиком і при застосу-ванні такої політики впродовж тривалого часу можуть виникнути непрогнозовані збитки від кредитних операцій. Важливе значення для мінімізації втрат від кредитного ризику має підтримка оптимальної структури кредитного портфеля комерційного банку. Методикою НБУ кредитний портфель комерційного банку класифікується за такими критеріями: а) залежно від фінансового стану позичальника; б) якості погашення заборгованості по позичках і сплати про-центів по них. Залежно від фінансового стану позичальники поділяються на п’ять класів (А, Б, В, Г і Д). Якість погашення боргу поділяється на три групи (добре, сла-бке, недостатнє). Ці критерії будуть детально розглянуті в темі «Створення ре-зерву для покриття можливих втрат від кредитних операцій». За-лежно від цих критеріїв кредити класифікують як: — стандартні; — під контролем; — субстандартні; — сумнівні; — безнадійні. Досвід роботи ряду банків свідчить, що оптимальним можна вважати кредитний портфель зі структурою, в якій консолідована заборгованість по позичках розподіляється так: — стандартні — 22%; — під контролем — 38%; — субстандартні — 30%; — сумнівні — 5%; — безнадійні — 5%.
Формування резервів
Створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків як метод управління кредитним ризиком полягає в акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку для компенсації неповернених кредитів. Формування ре-зервів є одним із методів зниження кредитного ризику на рівні банку, слугуючи для захисту вкладників, кредиторів та акціоне-рів. Одночасно резерви за кредитними операціями підвищують надійність і стабільність банківської системи в цілому. Цей підхід базується на одному з принципів міжнародних ста-ндартів бухгалтерського обліку та звітності — принципі обереж-ності, згідно з яким банки мають оцінювати якість своїх кредит-них портфелів на звітну дату з погляду можливих втрат за кредитними операціями. Для покриття цих втрат передбачається створення спеціально-го резерву перерахунком частини коштів банку на окремий бух-галтерський рахунок, з якого в разі неповернення кредиту спису-ється відповідна сума. Якщо такий резерв не сформований, то втрати за кредитними операціями відшкодовуються за рахунок капіталу банку. Значні розміри кредитних ризиків можуть при-звести до повної втрати капіталу і банкрутства банку. Отже, створення спеціального резерву для покриття нерозпізнаних кре-дитних ризиків дає змогу уникнути негативного впливу на розмір основного капіталу і є одним із способів самострахування банку. Процес формування резерву починається з оцінювання якості кредитного портфеля банку — класифікації кредитів. За певними критеріями кожний кредит відносять до однієї з кількох груп (ка-тегорій), диференційованих за рівнем кредитного ризику та роз-мірами можливих втрат. Нарахування до резерву здійснюється за встановленими для кожної групи нормами відрахувань, визначе-ними у процентному відношенні до суми кредитів даної групи. Критерії оцінки кредитів, кількість категорій та розміри відраху-вань за кожною категорією на міжнародному рівні не стандарти-зовані, тому визначаються центральним банком кожної країни самостійно залежно від економічних умов та ситуації і можуть бути переглянуті з часом. Згідно з Постановою НБ
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Оцінка і управління кредитним ризиком» з дисципліни «Гроші та кредит»
