ІНТЕРНАЦІОНАЛ КОМУНІСТИЧНИЙ, Третій Інтернаціонал, Комінтерн — міжнар. комуніст. орг-ція. Ств. кер-вом РКП(б) (з 1925 — ВКП(б)) і діяла під його цілковитим контролем упродовж 1919—43. Ідею створення міжнар. комуніст. інтернаціоналу уперше запропонував В.Ленін у тезах «Завдання революційної соціалдемократії в європейській війні» та маніфесті «Війна і російська соціал-демократія», написаних у серп.—верес. 1914 у зв’язку з початком Першої світової війни. Однак реалізувати цю ідею більшовики змогли не відразу. Перебуваючи в еміграції, кер-во більшовиків двічі намагалося підпорядкувати собі ліве крило міжнар. соціал-демократії — на конференціях, що відбулися 1915 і 1916 в Швейцарії, — Ціммервальдській (м. Ціммервальд, 5—8 верес.) і Кінтальській (м. Кінталь, 25— 30 квіт.), але зробити цього йому не вдалося. Повернувшись з еміграції до революційного Петрограда (нині м. Санкт-Петербург) 16(03) квіт. 1917, В.Ленін уже наступного дня виступив з документом «Про завдання пролетаріату в даній революції», який вважав програмою дій для своєї партії. Документ складався з десяти тез (звідси його відома назва «Квітневі тези»). В останній з них мова йшла про «оновлення Інтернаціоналу» з такою розшифровкою: «ініціатива створення революційного Інтернаціоналу, Інтернаціоналу проти соціал-шовіністів і проти “центру”». Оскільки в попередній тезі «Партійні завдання» пропонувалося назвати більшовицьку партію комуніст., то й назва для планованої міжнар. орг-ції склалася сама собою — Комуніст. інтернаціонал.
У день Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 В.Ленін заявив, що його партія «переможе все і доведе пролетаріат до світової революції». Першим кроком у створенні І.К. стала нарада представників лівих соціалістів у Петрограді в січ. 1918. На ній було утворене бюро для підготовки міжнар. комуніст. конференції. Одразу після цього більшовицькі емісари роз’їхалися в різні країни з метою організації комуніст. партій. Справа просувалася успішно, оскільки ленінські посланці мали при собі досить значні кошти. Недостача валютних резервів не гальмувала справи: замість валюти емісари нерідко використовували конфісковані під час революції у великих власників та церкви дорогоцінні метали й коштовне каміння. Значну частину документів архів. фонду І.К. становить фінансова документація, і вона свідчить, що навіть під час голоду 1921—23 на «революційну роботу» за кордоном вивозилися величезні суми. У січ. 1919 під кер-вом В.Леніна в Москві відбулася нарада представників комуніст. партій Росії, Угорщини, Польщі, Австрії, Латвії, Фінляндії, а також Балканської революц. с.-д. федерації (болг. тісняки й румун. ліві соціалісти) та Соціаліст. робітн. партії США. На ній було прийнято рішення скликати міжнар. конгрес представників революц. пролетарських партій і розіслано відповідні запрошення.
«Vive la III-me Internationale». 1920. Плакат худож. О. Макаренкова.
2—6 берез. 1919 у Москві відбувся установчий 1-й конгрес І.К., на який прибули 52 делегати від 35 партій та груп з 30 країн світу. Створити за рік широку мережу сателітних орг-цій не вдалося, але організатори поспішали з утворенням І.К. Тому серед представників зарубіжних партій було немало емігрантів, які постійно знаходилися в рад. республіках. Напр., КП(б)У представляв М.Скрипник, а не перша особа в укр. компарт.-рад. ієрархії, якою був голова РНК УСРР Х.Раковський, оскільки останній брав участь у конгресі як представник Балканської революц. с.-д. федерації (Х.Раковський отримав мандати від болг. тісняків і румун. лівих соціалістів, хоча давно відійшов від їхніх справ, перебуваючи з листоп. 1917 в Рад. Росії). За кілька тижнів до 1-го конгресу І.К., 3—10 лют. 1919, в Берні (Швейцарія) відбулася конф. керівних діячів с.-д. партій багатьох країн, яка формально відновила діяльність Інтернаціоналу II (т. зв. Бернський інтернаціонал). У зверненні до робітників світу 1-й конгрес І.К. засудив цю акцію і назвав відроджений Інтернаціонал II угодовським, «жовтим». Для комінтернівців це був серйозний конкурент. Ситуація у світі після 1-го конгресу І.К. виявилася досить сприятливою для розвитку комуніст. руху. Післявоєн. розруха зробила нестерпним життя нас., особливо в тих країнах, які перенесли виснажливу чотирирічну війну й зазнали в ній поразки. Найбільш знедолені звертали свої погляди на рад. Росію, де були реалізовані рад. гасла експропріації великих власників (див. Експропріація експропріаторів). Емісарам з рад. Росії вдалося легко ініціювати проголошення рад. республік в Угорщині (21 берез. 1919), Баварії (13 квіт.) і Словаччині (16 черв. 1919). За безпосередньої участі й на гроші функціонерів І.К. продовжувалося конструювання комуніст. партій навіть у країнах, де для масового революц. руху через різні причини не існувало об’єктивних передумов. 1919 комуніст. партії виникли в Данії, Королівстві сербів, хорватів і словенців (див. Югославія), Палестині, Мексиці,
США, 1920 — у Великій Британії, Індонезії, Ірані, Іспанії. 2-й конгрес І.К. розпочався 19 лип. 1920 в Петрограді і завершив свою роботу 7 серп. 1920 в Москві (так само, як 4-й конгрес, усі ін. проходили в Москві). В ньому взяли участь 217 делегатів від 67 орг-цій, у т. ч. 27 комуніст. партій з 27 країн. З правом дорадчого голосу були присутні представники соціаліст. партій Італії і Франції, Незалежної с.-д. партії Німеччини, Робітн. партії Норвегії та ін. орг-цій центристського спрямування, що відкололися від Бернського інтернаціоналу. Поряд з РКП(б) право вирішального голосу мали її філіали у формально незалежних рад. республіках, у т. ч. КП(б)У. В роботі конгресу брали участь також представники Комуніст. партії Галичини (див. Комуністична партія Західної України). Конгрес схвалив статут І.К. і з ініціативи В.Леніна ухвалив 21 умову приймання в І.К., що перекривали шлях у Комінтерн центристам і зміцнювали керованість міжнар. орг-цією з боку РКП(б). Осн. умови були такими: визнання диктатури пролетаріату як гол. принципу революц. боротьби й теорії марксизму; вигнання реформістів і центристів з лав партії; поєднання легальних і нелегальних методів боротьби; демократ. централізм як гол. орг. принцип діяльності партії (див. Демократичного централізму принцип); обов’язковість для партії постанов конгресів і пленумів І.К. та його керівних органів. Центристські партії, які брали участь у роботі 2-го конгресу І.К., не прийняли умов, що перетворювали їх на маріонеток у руках кер-ва РКП(б). На конф. у Відні вони створили Міжнар. об-ня соціаліст. партій, яке публіцисти назвали 2Ѕ Інтернаціоналом (маючи на увазі, що другою половиною був Бернський інтернаціонал). За статутом, який прийняв 2-й конгрес, вищим органом І.К. був Всесвітній конгрес представників усіх партій (секцій), що мав збиратися кожні два роки. Конгрес обирав виконавчий к-т та Інтернаціональну контрольну комісію. Виконком був керівним органом І.К. між конгресами й мав президію, яка здійснювала
поточну роботу між засіданнями виконкому. Пленуми виконкому І.К. мали відбуватися з перервою не більше ніж півроку, а засідання президії виконкому І.К. — не рідше одного разу на два тижні. Центр. друкованим органом виконкому І.К. був ж. «Коммунистический интернационал», що виходив 1919—43 рос., англ., франц., нім., іспанською та китайс. мовами. У 3-му конгресі І.К. (22 черв. — 12 лип. 1921) брали участь 608 делегатів від 103 орг-цій, у т. ч. 48 комуніст. партій, з 52 країн. За рік міжнар. становище кардинально змінилося. Більшовикам не вдалося перемогти в польсько-радянській війні 1920, щоб через тер. Польщі втрутитися в революц. події в Німеччині. Вони змушені були демобілізувати 5-мільйонну армію, відмовитися від курсу на негайну побудову комунізму й зайнятися відбудовою госп-ва на засадах нової економічної політики. Відповідно й завдання І.К. почали формулюватися по-іншому. В.Ленін став закликати комуніст. партії світу до спільних дій з ін. організаціями робітн. класу, в т. ч. з центристами. Якщо попередній конгрес був спрямований проти центристів, то цей — проти лівих комуністів. Першим досвідом застосування нової тактики стала конф. трьох Інтернаціоналів (3-го (Комуніст.), 2Ѕ-го, 2-го), що відбулася в квіт. 1922 в Берліні (Німеччина), де була досягнута угода про спільні демонстрації під гаслами боротьби за 8-годинний робочий день, проти безробіття. Однак В.Ленін вважав, що делегація І.К. (М.Бухарін, К.Радек і К.Цеткін) зробила центристам надто багато поступок, і дезавуював угоду. 1923 2Ѕ Інтернаціонал злився з Бернським у Соціаліст. робітн. інтернаціонал. У 4-му конгресі І.К. (5 листоп. — 5 грудня 1922) брали участь 408 делегатів від 66 організацій з 58 країн світу. Останній спалах революц. активності в Зх. Європі стався 1923. Емісарам І.К. вдалося організувати збройні виступи в Болгарії, Польщі й Німеччині. В Німеччину як військ. радники прибули на деякий час під чужими паспортами К.Радек, Г.Пятаков і
519 ІНТЕРНАЦІОНАЛ
520 ІНТЕРНАЦІОНАЛ
навіть Л.Троцький. Проте нім. робітники не бажали боротися на барикадах за чужі їм інтереси. 5-й конгрес І.К. (17 черв.— 8 лип. 1924) зібрав 475 делегатів з 49 країн, які представляли 46 комуніст. партій, 4 ін. робітн. партії і 10 міжнар. орг-цій. Конгрес висунув гасло більшовизації комуніст. партій. Події 1923 в Німеччині показали, що найпотужніша партія серед західноєвроп. партій І.К. виявила безпорадність і не могла служити інструментом захоплення влади. Під більшовизацією розуміли орг. зміцнення партій, перетворення кожної з них на слухняний важіль у руках керівників І.К. Конгрес дав директиву комуніст. партіям Польщі, Чехословаччини та Румунії проголосити гасло возз’єднання Східної Галичини, Закарпатської України та Буковини Північної з УСРР. На 6-му конгресі І.К. (17 лип. — 1 верес. 1928) були присутні 515 делегатів від 65 орг-цій (у т. ч. 50 комуніст. партій) з 57 країн світу. Конгрес прийняв програму І.К., текст якої майже впродовж 3 років готувала і узгоджувала велика група представників від різних партій (він не містив будь-яких новацій). Конгрес пройшов під гаслами непримиренної боротьби проти правого ухилу в комуніст. русі як гол. небезпеки. На практиці це означало боротьбу з впливом Соцінтерну на робітн. клас. Соціал-демократи заявили, що капіталізм стабілізується й розвивається в річищі «політичної та господарської демократії». Один із лідерів австрійс. та нім. соціал-демократії Р.Гільфердінг розвивав у ці роки теорію «організованого капіталізму», яка передбачала співробітництво робітн. класу та його орг-цій з працедавцями. Теорія була переведена на мову політики й від 1928 стала офіц. курсом Соцінтерну, який до кризи 1929—33 залишався досить впливовим. Саме через це керівники ВКП(б) почали розглядати соціал-демократію Заходу як гол. небезпеку в робітн. русі. Фашизм, що став реальністю після утвердження 1922 Б.Муссоліні в Італії та поширення націонал-соціалізму в Німеччині, спочатку не брався ними до уваги.
Однак розповзання «коричневої чуми» по Європі змусило політбюро ЦК ВКП(б) докорінно переглянути тактику І.К. На серед. 1930-х рр. вождям ВКП(б) вдалося створити розвинуту мережу партій, до діяльності яких могли долучитися всі, хто був невдоволений своїм становищем. Конкуруючи між собою в боротьбі за вплив на нар. маси, комуніст. й фашистські партії з однаковою люттю таврували Соцінтерн і «буржуазну демократію», обіцяючи знедоленим масам після приходу до влади все й одразу. В країнах Азії почав здійматися могутній антиколоніальний рух. Вливаючись у готові форми комуніст. структур, він приводив до стрімкого збільшення їхньої чисельності. Улітку 1935 в І.К. входило 76 комуніст. партій і груп, які налічували 3141 тис. комуністів, у т. ч. 786 тис. — у капіталіст. країнах. 26 орг-цій діяли легально, всі ін. — у підпіллі. На 7-й (останній) конгрес І.К., що відбувся 25 лип. — 20 серп. 1935, прибуло 510 делегатів, які представляли 57 комуніст. партій і створені комуністами міжнар. орг-ції — Червоний інтернаціонал профспілок, Міжнародну організацію допомоги борцям революції, Комуніст. інтернаціонал молоді тощо. В доповідях голови Комуніст. партії Німеччини, чл. виконкому І.К. В.Піка (звіт про діяльність виконкому І.К.), ген. секретаря виконкому І.К. Г.Димитрова («Наступ фашизму і завдання Комінтерну в боротьбі за єдність робітничого класу проти фашизму»), ген. секретаря ЦК Італ. комуніст. партії, секретаря виконкому І.К. П.Тольятті («Підготовка імперіалістичної війни і завдання Комінтерну»), Д.Мануїльського («Підсумки будівництва соціалізму в СРСР») фашизм проголошувався гол. небезпекою. В спілкуванні з партіями Соцінтерну партії та групи, що входили до І.К., зобов’язали здійснювати «тактику народного фронту», тобто об’єднувати свої зусилля з усіма, хто виступав проти фашизму. Комуністи почали виконувати невластиву їм роль захисників «буржуазної демократії», але тільки тому, щоб не опинитися в тюрмі, подібно почесному голові 7-го кон-
гресу І.К., голові ЦК Комуніст. партії Німеччини Е.Тельману. Тактика нар. фронту принесла швидкий успіх у Франції, Іспанії, Китаї. Однак невдовзі керівники Соцінтерну почали відмовлятися від контактів з І.К., який вважали маріонетковою орг-цією ВКП(б). Тим більше, що масовий терор у СРСР втягнув у свій вир безліч комінтернівців. Репресіям були піддані не тільки люди, а й цілі партії: 1938 Польс. комуніст. партія з її філіями — КПЗУ і Комуніст. партією Зх. Білорусі — була оголошена «гніздом шпигунів» і розпущена. Якщо в перші роки існування І.К. він розглядався більшовиками як допоміжний важіль у поширенні комуніст. революції в Європі й усьому світі, то з 2-ї пол. 1920-х рр. — як інструмент здійснення зовнішньополіт. цілей СРСР в умовах миру й війни. В резолюції 7-го конгресу І.К. комуніст. партії країн, з якими мав воювати СРСР, зобов’язувалися закликати трудящих «усіма засобами і за будь-яку ціну сприяти перемозі Червоної армії над арміями імперіалістів». Воєнно-політ. союз СРСР і Німеччини (див. Радянсько-німецькі договори 1939), який дав можливість А.Гітлеру напасти на Польщу (див. Німецько-польська війна 1939) й призвів до Другої світової війни, поставив вождів І.К. в критичне становище. Вони відмовилися від пропагандистських нападок на блок країн Антикомінтернівського пакту й відновили звичні атаки на «буржуазну демократію». Що ж стосувалося діяльності І.К. і його партій-секцій у зарубіжних країнах, то вона не змінила ні своїх векторів, ні своїх масштабів. Керівники держ. безпеки Третього рейху стурбовано доповідали А.Гітлеру в черв. 1941, що в Німеччині та окупованих країнах партії І.К. разом з відповідними рад. органами провадять активну розвідувальну й підривну діяльність, масштаби якої істотно зросли після серп. 1939. З початком Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945 діяльність центр. органів І.К. почала згортатися. В жовт. 1941 установи виконкому І.К. були евакуйовані до Уфи (нині столиця Республіки Баш-
кортостан, РФ). До трав. 1943 тут працювали К.Готвальд, Г.Димитров, Д.Ібаррурі, В.Коларов, Й.Копленіг, О.Куусінен, Д.Мануїльський, А.Марті, В.Пік, М.Торез, П.Тольятті та ін. З Уфи велися радіопередачі на д-ви нім. блоку й окуповані країни 18 мовами. Апарат виконкому І.К. провадив політ. роботу серед військовополонених, працювала школа підготовки емісарів І.К. Опинившись в антигітлерівській коаліції у зв’язку з нападом А.Гітлера на СРСР, Й.Сталін мусив іти назустріч своїм новим союзникам, щоб одержати від них необхідну допомогу. Тому в трав. 1943 президія виконкому І.К. оголосила про розпуск І.К. Ліквідовувалася, однак, лише структура орг-ції, а не функції, які вона виконувала. Нелегальна робота за кордоном з комуніст. агентурою перейшла від І.К. до відділу міжнар. інформації ЦК ВКП(б). Щоб приховати виконання обов’язків, які були невластиві апарату держ. партії, створювався спеціалізований орган — Комінформбюро. До 1991 архів І.К. залишався повністю закритим. Лише нині значна його ч. з документами більше ніж на 90 мовах стала відкритою для дослідників. 4 берез. 2004 в штаб-квартирі Ради Європи в Страсбурзі (Франція) відбулася презентація найбільшого у світі (220 тис. записів) міжнар. архів. проекту — «Електронний архів Комінтерну» (ЕАК). База даних ЕАК безперервно поповнюється. Загалом же ЕАК містить понад мільйон оцифрованих документів. Здійснюються також книжкові видання документів І.К., переважно за серіями: заг. або тематичними («История Коммунистического Интернационала. 1919—1943», «Коминтерн и Вторая мировая война», «Коминтерн против фашизма» та ін.), регіональними (І.К. і Латинська Америка, І.К. і Африка тощо), країнознавчими (І.К. і Китай, І.К. і Фінляндія, І.К. і Велика Британія, І.К. і США тощо). Особливо цінне видання вийшло 2004 «Политбюро ЦК РКП(б)—ВКП(б) и Коминтерн. 1919—1943. Документы». Упорядник — Г.Адибеков. С.В. Кульчицький.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ІНТЕРНАЦІОНАЛ КОМУНІСТИЧНИЙ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
