ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО — система санкціонованих державою правових звичаїв, які є джерелом права в певній д-ві, місцевості або для певної етнічної чи соціальної групи. Утворюється впродовж певного періоду шляхом постійного дотримання звичаїв нормативного характеру, відображає правову к-ру й правову свідомість народу, а водночас і інтереси панівних верств сусп-ва. На думку багатьох авторів, для перетворення звичаю на правовий звичай потрібна не стільки санкція д-ви, скільки одностайна воля народу. Прихильники цієї точки зору протиставляють З.п. як дійсно нар. право («природне право», «соціальне право») т. зв. позитивному праву, яке походить від д-ви. В богослов’ї термін «звичаєве право» вживається також в контексті «звичаєве право церкви». Сформоване на основі звичаїв, які існували ще в додерж. період (на думку деяких авторів, ці звичаї теж вже можна вважати З.п., т. зв. первісним правом), З.п. було досить розвинутим у рабовласницькому та ранньофеод. сусп-вах. У практиці багатьох народів застосовувалися такі звичаї, як кровна помста, принцип таліону (згідно з яким відплата мала бути рівнозначною за «кількістю та якістю» тій шкоді, яку заподіяно постраждалому), шлюбні обряди тощо. Найдавніші пам’ятки права більшості
д-в, напр. т. зв. варварські правди, фактично є записами або зводами З.п. З появою письмових нормативних актів З.п. поступово перетворюється на допоміжне джерело права і застосовується для регулювання правових відносин лише в разі відсутності нормативного акта. З утворенням і розвитком централізованих д-в сфера застосування З.п. дедалі звужується, проте остаточно не зникає. У період бурж. революцій під впливом утвердження ідеї законності З.п. офіц. заперечувалося, але наприкінці 19 ст. відбулася своєрідна реабілітація З.п., насамперед у сфері цивільного права. Основою для застосування З.п. були визнані: 1) пряме посилання на нього в текстах нормативних актів; 2) т. зв. мовчазна згода, неявне відсилання до звичної, усталеної практики. Різне ставлення до З.п. в новітні істор. періоди зумовлене насамперед особливим характером цього права — воно є консервативним правом, орієнтованим на збереження традиційного правового ладу, на убезпечення його від змін, у т. ч. від запозичень чужоземних правових норм. Нині З.п. досить широко використовується лише в деяких країнах Африки та Азії (переважно з числа колиш. колоній). Воно також є джерелом міжнар. права. З.п. України сягає своїм корінням правових звичаїв Київської Русі. Осн. частину тогочасного З.п. записано в «Руській правді» та ін. актах князівського законодавства, які, скоріше, фіксували звичаєві норми, ніж творили нові. «Руська правда», а також неписане право, що її доповнювало, зберігали свою силу й після монголо-татарської навали. Тривалий час вони були чинними і на землях Галичини, підвладних Угор. королівству та Короні Польській, і у Великому князівстві Литовському в перший період його правової історії. Напр., 1-й Литов. статут 1529 (див. Статути Великого князівства Литовського) прямо вказував, що за відсутності законодавчого регулювання треба керуватися звичаями. Дещо негативне ставлення до З.п. було зафіксоване в 2-му Литов. статуті 1566,
який орієнтувався виключно на писані джерела. Така позиція виявилася нежиттєвою, й у 3-му Литов. статуті 1588 було підтверджено роль З.п. як допоміжного джерела. Можливість використання З.п. передбачали й поширені в Україні збірки магдебурзького права. Виключно на підставі З.п. діяли копні суди. У пізніші часи місцем відродження давніх і виникнення нових правових звичаїв стала Запорозька Січ. Козац. право (див. Козацьке звичаєве право) не знало писаних джерел і пропонувало за будь-яких обставин керуватися нормами звичаїв та здоровим глуздом. Важливу роль у регулюванні сусп. відносин на укр. землях норми З.п. відігравали на етапі входження Укр. козац. д-ви до складу Рос. д-ви. Царський уряд офіційно визнав «давні права» українців і таке визнання слугувало навіть своєрідною гарантією автономії Гетьманщини (польс.-литов. суд. система тут була скасована, а нові суд. органи орієнтувалися виключно на «давні права», які лише згодом стали уточнюватися в нормах гетьман. законодавства). В усіх проектах кодифікації чинного в Гетьманщині права, починаючи із славнозвісної пам’ятки — «Права, за якими судиться малоросійський народ», З.п. використовувалося як одне з джерел кодифікації, в цих проектах також закріплювалася можливість застосування З.п. для регулювання певних відносин у галузі шлюбно-сімейного і спадкового права та в деяких ін. випадках. Після поширення на укр. землях, підвладних Російській імперії, рос. загальноімперського законодавства деякі норми давнього укр. права певний час зберігали свою силу. Зокрема, у вигляді норм «Місцевих законів Полтавської та Чернігівської губерній» вони містилися у Зводі законів Російської імперії. Рос. Статут цивільного судочинства (1864) допускав використання на укр. землях З.п. у спадкових, родинних та земельних правовідносинах, щодо яких не було відповідного законодавчого регулювання. Навіть на поч. 20 ст. мали місце деякі випадки застосування З.п. при вирішенні питань, пов’яза-
них з користуванням громад. пасовиськами й лісами, з трудовими, шлюбними і спадковими відносинами. На укр. землях, що перебували свого часу під владою Австрії (з 1867 — Австро-Угорщина), також практикувалося обмежене застосування норм З.п. Характерними рисами укр. З.п., на думку дослідників, треба вважати його яскраву обрядовість та фіксацію у вигляді правових формул, які згодом перетворилися в нар. приказки. Після повалення рос. царату й розвалу австрійс. монархії звернення до «дійсно народного права» стало одним з політ. гасел нової доби. В законодавствах Української Центральної Ради, Української Держави, Директорії УНР й Західноукраїнської Народної Республіки, передусім в деяких нормах земельного, шлюбно-сімейного та спадкового права, були свідомо відтворені ті норми З.п., які вважалися такими, що в них були найбільше втілені характерні риси укр. нац. права. За рад. влади чинність З.п. певний час допускалася в деяких цивільних, земельних та ін. правовідносинах. Акад. О.Малиновський створив навіть концепцію «революційного звичаєвого права». Але згодом осн. джерелом рад. права став нормативний акт, а З.п. у внутр. законодавстві д-ви майже повністю втратило своє значення, використовувалося лише у сфері міжнар. права та при регулюванні деяких відносин у торг. мореплавстві. З.п. стало об’єктом наук. вивчення на поч. 19 ст. Цьому сприяло утвердження під впливом т. зв. істор. школи права ідеї походження права з «народного переконання», безпосередньо пов’язаного з «народним духом», та намагання деяких політ. рухів знайти в нормах З.п. основу для розбудови правової системи «в дусі народної правди». На кін. 19 ст. з питань походження, характеру, змісту й застосування З.п. лише в російськомовних виданнях було опубл. кілька тисяч наук. праць (у т. ч. укр. авторів). У тогочасній укр. науці вивчення З.п. традиційно пов’язувалося з питанням про нац. і держ. самобутність Украї-
ни, що за умов рос. та австрійс. імперського владарювань на укр. землях робило такі дослідження політ. заангажованими. Ґрунтовні студії укр. З.п. в 19 ст. опублікували П.Чубинський, П.С.Єфименко, О.Єфименко, О.Кістяківський, О.Левицький, а в 20 ст. — О.Малиновський, А.Кристер, О.Добров, М.Товстоліс, І.Черкаський, Б.Язловський. Певний час при ВУАН працювала Комісія для виучування звичаєвого права. Було досліджено та записано чималу кількість правових звичаїв укр. народу. На основі порівняльного аналізу укр. З.п. й З.п. ін. країн учені дійшли висновку про високий рівень правової к-ри укр. народу. Після здобуття Україною держ. незалежності спостерігається помітне зростання інтересу вчених і практиків до проблем звичаєвого права. Літ.: Добров О.С. Правоутворення без законодавця, ч. 1. Звичаєве право. В кн.: Праці Комісії для виучування звичаєвого права України, вип. 2. К., 1928; Малиновський О.О. Революційне радянське звичаєве право. К., 1928; Зивс С.Л. Источники права. М., 1981; Онищенко Н.Н. Становление и развитие источников советского права на Украине. К., 1988; Яковлів А.І. Звичаєве право. В кн.: Українська культура. Лекції за ред. Дмитра Антоновича. К., 1993; Іванівська О.П. Звичаєве право в Україні. Етнотворчий аспект. К., 2002; Гримич М.В. Інститут власності у звичаєво-правовій культурі українців ХIХ— початку ХХ ст.. К., 2004. І.Б. Усенко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЗВИЧАЄВЕ ПРАВО» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
