Ідея диктатури пролетаріату як держ. влади робітн. класу була висунута К.Марксом і Ф.Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії». Європ. соціал-демократія не прийняла цієї ідеї з двох причин. По-перше, тому, що вона не була чітко сформульованою: реально диктатуру може здійснювати тільки політ. сила, яка має орг. структуру, а не більш чи менш аморфна частина сусп-ва, якою є пролетаріат. М.Бакунін (див. Бакунізм) з цього приводу зауважував: «весь клас не може всістися в урядове крісло». Подруге, через те, що ця ідея могла означати встановлення неконтрольованого сусп-вом правління пролетарської партії, а європ. соціал-демократія не прагнула такого повороту подій. Намагаючись розв’язати існуючі сусп. суперечності, європ. соціал-демократи бажали налагодити співробітництво праці та капіталу, забезпечити шляхом соціальних реформ становлення громадянського суспільства. Жодна з партій Інтернаціоналу ІІ не мала в своїй програмі гасла «диктатура пролетаріату». Інакшою була доля ідеї Д.п. в середовищі рос. соціал-демократів. В.Ленін добився прийняття II з’їздом РСДРП (лип.—серп. 1903) іскрівської (див. «Искра») парт. програми, яка складалася з двох частин: програми-мінімум і програми-максимум. Перша з них визначала найближчі завдання партії в бурж.-демократ. революції, а друга мала на меті здійснення соціаліст. революції і
встановлення Д.п. У своїх діях В.Ленін керувався особливим розумінням новітнього істор. процесу, яке він дещо пізніше — у листі до робітників і селян з приводу перемоги над військами адмірала О.Колчака (серп. 1919) — популярно виклав у таких рішучих словах: «Або диктатура буржуазії (прикрита пишними есерівськими і меншовицькими фразами про народовладдя, учредилку, свободи та інше), або диктатура пролетаріату. Хто не навчився цього з історії всього 19 століття, той — безнадійний ідіот». Таке спрощене альтернативне тлумачення істор. поступу давало змогу логічно обґрунтувати необхідність захоплення політ. влади, причому цілковито — у формі диктатури, однією партією. Поняття «диктатура пролетаріату» і «диктатура партії» по суті означають одне й те саме — певний тип політ. ладу, але вони не є тотожними. Перше з них має абстрактний характер, а друге — конкретний, воно вказує на найбільш істотну складову політ. ладу, встановленого більшовиками в Росії в листоп. 1917 (див. Жовтневий переворот у Петрограді 1917) і нав’язаного Україні 1917— 19 (див. Громадянська війна в Україні 1917—1921). Поділ революції 1917 на дві окремі — бурж. і пролетарську (соціаліст.) — В.Ленін запровадив якраз для того, щоб виправдати захоплення влади своєю (більшовицькою) партією, яка, на його думку, була тією єдиною політ. силою в Росії, що найбільш повно і послідовно представляла інтереси робітн. класу (хоча представників самого робітн. класу в партії більшовиків на той час було значно менше, ніж в партії меншовиків та Партії соціалістів-революціонерів). Поділ революції на бурж. і пролетарську партія більшовиків прийняла одразу; він став для неї звичним ще до Жовтн. перевороту, оголошеного пізніше революцією. Аналізуючи минулі події та свою роль у них, Л.Троцький у верес. 1924 з подивом зазначив, що партії меншовиків та есерів розглядали Лютневу революцію 1917 не як бурж. і не як щабель до соціаліст., а як деяку «демократич-
381 ДИКТАТУРА
382 ДИКТАТУРА
ну» самоцінність. І додавав, щоб його зрозуміли до кінця: «Вони захищали не панування того або іншого класу, а “революцію” і “демократію”». Хоча поняття диктатури полісемантичне, у більшовиків цей термін завжди мав чітко окреслений зміст. В рад. історіографії класичним вважалося таке його визначення: це «нічим не обмежена, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язана влада, що безпосередньо на насильство спирається». Одразу після приїзду в революц. Петроград (нині м. СанктПетербург) В.Ленін 16(03) квіт. 1917 звернувся до своїх однопартійців з документом «Про завдання пролетаріату в даній революції» («Квітневі тези»), в якому заявив, що настав час переходити від бурж. революції до соціаліст. Власне таким переходом він вважав взяття влади радами робітничих депутатів і створення республіки рад робітн., батрацьких і сел. депутатів. РСДРП(б) при цьому мала почати реалізовувати програму-максимум і змінити власну назву: з с.-д. партії стати комуніст. Це були конкретні й прагматичні тези-вказівки щодо завоювання влади: проникнення до складу існуючих рад, витіснення з них представників конкуруючих партій, захоплення контролю над радами і перетворення таких збільшовичених рад в органи держ. влади. В.Ленін вважав, що визначальний вплив на ради з боку меншовиків та есерів є явищем тимчасовим, оскільки пролетаризованим прошаркам нас., які поділяли гасло про експропріацію власності поміщиків і буржуазії, було по дорозі саме з більшовиками. Гасло «Вся влада радам!» виявилося тотожним встановленню Д.п., точніше — диктатури більшовицької партії. «Радянська влада, — говорив Ленін, — є не що інше, як організаційна форма диктатури пролетаріату». Щоб здійснювати комуніст. соціально-екон. перетворення, більшовикам була потрібна держ. орг-ція, заглиблена в народні низи. Такою орг-цією стали ради. Аби зберегти контроль над радами, більшовики повинні були нейтралізувати право нас. відкликати з рад представників тих пар-
тій, програми яких вже не відповідали його інтересам. Це досягалося радикальним шляхом — ліквідацією партій політичних, за винятком тієї, яка ставала держ., і взяттям виборчого процесу під жорсткий контроль. Домогтися свого більшовики не могли без силового органу з функціями політ. поліції, і такий орган було створено вже в груд. 1917 — ним стала Всерос. надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією і саботажем (ВЧК). Перша Конституція РСФРР, яка була затверджена 5-м Всерос. з’їздом рад 10 лип. 1918, починалася з такої декларації: «Основне завдання розрахованої на теперішній перехідний момент Конституції Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки полягає у встановленні диктатури міського і сільського пролетаріату і біднішого селянства у вигляді могутньої Всеросійської радянської влади з метою повного придушення буржуазії, знищення експлуатації людини людиною і запровадження соціалізму, при якому не буде ні поділу на класи, ні державної влади». Якщо зіставити цю характеристику влади та її завдань з тією, що містилася в документі, ухваленому трохи пізніше, 10 берез., Третім Всеукраїнським з’їздом рад 1919, — першій Конституції УСРР (див. Конституція УСРР 1919), то може скластися враження, що за деталізацією прописаних в Конституції УСРР завдань диктатури проглядає певний чіткий план трансформації держ. влади. Текст двох перших статей Конституції УСРР такий: «1. Українська Соціалістична Радянська Республіка є організація диктатури трудящих і експлуатованих мас — пролетаріату й бідного селянства над їх віковими гнобителями й експлуататорами — капіталістами й поміщиками. 2. Завданням цієї диктатури є здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення соціалістичних перетворень і систематичного придушення всіх контрреволюційних зазіхань з боку імущих класів; слідом за виконанням цих завдань диктатура зникне, а слідом
за нею, після остаточного оформлення майбутнього комуністичного ладу, зникне і держава, поступившись місцем вільним формам співжиття, побудованого на засадах організації загальної праці на загальну користь і братерській солідарності людей». Однак такий порівняльний аналіз в істор. контексті тогочасних подій засвідчує й дещо ін., а саме: ясного розуміння суті розпочатого комуніст. експерименту у більшовиків навесні 1918 не було. Тому зовсім не випадково, що у Конституції РСФРР 1918 проголошувалося, нібито вже на стадії соціалізму (котрий розуміли як першу фазу комунізму) не стане ні поділу на класи, ні держ. влади, а в укр. конституції спочатку прогнозувалося зникнення диктатури, а потім («після остаточного оформлення майбутнього комуністичного ладу») — і держави. Місця для згадки про РКП(б) як про держ. партію не знайшлося ні в Конституції РСФРР 1918, ні в Конституції УСРР 1919, ні в Основному законі СРСР, затвердженому 2-м з’їздом рад СРСР 31 січ. 1924. І це цілком логічно. Адже використання понять «партія» і «диктатура» в одному контексті просто-таки змушує говорити про диктатуру партії. У квіт. 1923 в доповіді про політ. діяльність ЦК на ХII з’їзді РКП(б) Г.Зінов’єв сказав: «Диктатура партії — це роблять, але про це не говорять». У підготовленій ним резолюції по доповіді проскочило, один-єдиний раз за всю історію Комуністичної партії Радянського Союзу, визнання того, що «диктатура робітничого класу не може бути забезпечена інакше, як у формі диктатури його передового авангарду, тобто Компартії». У 1924 Й.Сталін назвав вираз «диктатура партії» нісенітницею і додав, що в резолюції ХII з’їзду РКП(б) він з’явився через недогляд. Останню крапку в цій дискусії у парт. верхах поставив Л.Троцький. У листі до політбюро ЦК ВКП(б) від 6 черв. 1926 він погоджувався з тим, щоб не вживати термін «диктатура партії» офіційно, але вважав його цілком вірним: «Зображати справу так, що партія тільки вчителька, а диктатуру проводить клас,
значить підмальовувати те, що є. Основним знаряддям диктатури є партія. В самому основному клас здійснює диктатуру через партію. Ось чому Ленін говорив не тільки про диктатуру класу, але й про диктатуру партії, в певному розумінні ототожнюючи їх». У перших рад. конституціях термін «диктатура пролетаріату» ототожнювався з рад. владою (Конституція РСФРР 1918) або з укр. рад. д-вою (Конституція УСРР 1919). Оскільки, як наголошувалося, диктатура була спрямована виключно проти експлуататорських класів, то вона могла існувати тільки в рамках перехідного періоду від капіталізму до соціалізму. Конституція СРСР 1936 була оголошена «конституцією соціалізму, що переміг». Відповідно термін «диктатура пролетаріату» зник з її тексту, натомість з’явилася згадка про ВКП(б). Функції держ. партії при цьому не розкривалися. ВКП(б) згадувалася не серед органів державної влади та управління, а в розділі 10-му Конституції — «Основні права і обов’язки громадян». Це була ст. 126, яка регламентувала право громадян СРСР об’єднуватися в громад. орг-ції: профспілки, кооперативи, молодіжні, спортивні й оборонні оргції, а також в культ., техн. й наук. т-ва. В кінці цього переліку зазначалося, що «найбільш активні й свідомі громадяни з лав робітничого класу й інших верств трудящих об’єднуються у Всесоюзну комуністичну партію (більшовиків), яка є передовим загоном трудящих в їх боротьбі за зміцнення і розвиток соціалістичного ладу і являє собою керівне ядро всіх організацій трудящих, як громадських, так і державних». Здійснюючи не відображену в конституціях диктатуру партії, вожді, як правило, обмежувалися політ. кер-вом, кадровою політикою, агітацією та пропагандою. Структури управлінського характеру на основі парт. органів створювалися лише у виняткових кризових ситуаціях (такими свого часу були політвідділи машиннотракторних станцій — у 1933— 34, Державний комітет оборони СРСР — у 1941—45). Міжнар. питання і держ. безпека теж перебували у віданні органів рад.
влади, але прямо підпорядковувалися вищим ешелонам апарату держ. партії. У повоєн. десятиліття (після Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941—1945) в парт. к-тах почали створювати спеціалізовані відділи з кер-ва окремими галузями пром-сті або с. госп-ва (залежно від економічної специфіки регіону), але без скасування відповідних структур по лінії рад. органів влади. Диктатура комуніст. партії формально була ліквідована в ході конституційної реформи 1988. Літ.: Ленін В.І. Повне зібрання творів, т. 39, т. 41. К., 1973—74; КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК, т. 2. К., 1979; Архив Троцкого, т. 1. М., 1990; Троцкий Л.Д. К истории русской революции. М., 1990. С.В. Кульчицький.
Смоленську (нині місто в РФ) й Москві. Автор концертів та численних церк. композицій. 1675 у Вільно написав польс. мовою трактат «Грамматика пўнія мусикійскаго», який не зберігся. Відомі пізніші його редакції — пер. укр. варіанта церковнослов’ян. мовою (Смоленськ, 1677) і російською мовою (Москва, 1679, 1881), а також скорочена найпізніша редакція, яку видано в Москві 1910. «Грамматика...» викладена у формі бесіди Д. з учнем. Містить відомості з теорії музики, композиції партесного співу, в ній узагальнено досвід укр. церковного співу попередніх століть та музики барокового стилю (див. Бароко). Збереглося багато списків твору
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ДИКТАТУРА ПРОЛЕТАРІАТУ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
