ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО ІСТОРИЧНЕ — спеціальна історична дисципліна, що розробляє теорію та методики виявлення, вивчення й використання різноманітних писемних джерел історичних, зокрема методи визначення вірогідності їхнього походження та достовірності їхнього інформативного наповнення. Д.і. досліджує специфіку різних типів і видів джерел та їхню роль і значення у висвітленні заг.-істор. процесу. Існують різновиди Д.і. (археол., фольклорно-етногр. та ін.), що вивчають не лише писемні, а й речові джерела. Д.і. значною мірою є базовою дисципліною для ін. галузей істор. науки, особливо таких, як палеографія, археографія, геральдика, генеалогія, дипломатика, архівознавство, хронологія, сфрагістика та ін., у тісному взаємозв’язку з якими воно розвивається.
Поряд з істор., існує джерелознавство і в ін. науках, насамперед гуманітарних — лінгвістичне, літературознавче, культурологічне, правознавче й ін. Як наук. напрям і окрема галузь в істор. науці України джерелознавство сформувалося в 2-й пол. 19 ст. Вагомий внесок у становлення та формування теорії, методики й практики укр. джерелознавства зробили Д.БантишКаменський, М.Іванишев, М.Максимович, П.Куліш, М.Костомаров, В.Антонович, В.Іконников, І.Каманін, О.Лазаревський, Д.Яворницький і, особливо, М.Грушевський та його послідовники — І.Крип’якевич, Д.Дорошенко, Н.Полонська-Василенко, Д.Багалій та ін. Саме завдяки наполегливій праці їх та їхніх колег розроблені осн. зміст та функціональні завдання укр. Д.і. як науки про істор. джерела, визначено його місце, роль і значення в системі істор. знань. Уже в 1-й чв. 20 ст. джерелознавство набуло статусу фундаментальної істор. дисципліни. За доби СРСР можливості використання всього комплексу джерел з історії України були обмежені, багато джерел вилучалося з наук. обігу або свідомо знищувалося чи спотворювалося. Визначну роль у збереженні й подальшому розвиткові кращих традицій укр. джерелознавства в ці роки відіграла українська діаспора, зокрема такі її представники, як історики Д.Дорошенко, О.Оглоблин, Н.Полонська-Василенко, І.Борщак, О.Пріцак, І.Шевченко, В.Кубійович, А.Жуковський, Т.Гунчак, П.Потічний та ін., зусиллями яких зібрано, підготовлено й видано чимало видатних писемних пам’яток з історії України. Утвердження України як незалежної демократ. д-ви відкрило можливості для відродження спотвореної у попередні роки джерельної бази укр. історії. Це передбачає, по-перше, збирання й введення до наук. обігу повного комплексу всіх вітчизн. істор. джерел, що збереглися; по-друге, очищення джерелознавства від ідеологічних фальсифікацій, і, по-третє, збирання й максимально можливе повернення в Україну всіх історико-культ. (насамперед писемних) джерел, що були
вивезені в ін. країни і все ще перебувають там. Подальший розвиток Д.і. неможливий без розроблення нових теоретико-методологічних підходів до аналізу й використання джерел із урахуванням таких об’єктивних реалій, як формування нових видів джерел, зокрема комп’ютерних банків даних та ін. Успішній реалізації цих завдань сприяє відновлення та створення нових наук. установ джерелознавчого профілю, таких, як Інститут української археографії та джерелознавства НАН України, Укр. держ. НДІ архів. справи та джерелознавства при Архів. управлінні України, Ін-т рукопису НБУВ, а також спец. каф-ри джерелознавства при Київ., Харків., Дніпроп. ун-тах та ін. вузах України. Літ.: Джерелознавство історії України: Довідник. К., 1998; Макарчук С. Писемні джерела з історії України. Курс лекцій. Львів, 1999. П.С. Сохань.
сійського правительства до України в 1720-х і 1730-х рр.» (1904), «Україна в першій половині 1738 р.» (1906), «Реформи Малоросійської колегії на Україні в 1722—1723 рр.» (Науковий збірник на пошану М.Грушевського, 1906), «Матеріали московського “Архива Министерства юстиции” до історії Гетьманщини» (1908), «До історії Генеральної військової канцелярії» (1912). Д. — автор рецензій, політ. оглядів та статей у «ЗНТШ», «ЛНВ» та «Ділі». В берез. 1930 істор. секція ВУАН видала окремим томом зб. його праць «Україна в першій половині XVIII віку. Розвідки і замітки» з передмовою М.Грушевського. П. у с. Голгоча (нині село Підгаєцького р-ну Терноп. обл.). Могилу відновлено й освячено 22 квіт. 1990. Літ.: Іван Джиджора «Хроніка НТШ» (Львів), 1920, ч. 63—64; Пришляк В. «…Визначна була се людина». «Тернопіль», 1992, № 2; Його ж. Іван Джиджора: життєвий шлях та наукова спадщина. В кн.: Михайло Грушевський і львівська історична школа, вип. 1. Нью-Йорк—Львів, 1995. В.В. Пришляк.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО ІСТОРИЧНЕ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
